Біографія зазвичай охоплює людське життя у його повноті – від першого подиху до останнього. Це не лише довгий відрізок часу, а й безліч подій, досвідів, рішень. Для філософа це – невичерпне поле роздумів. Адже життя як цілісність має особливу етичну вагу: його називають дорогоцінним, а подекуди й священним. Арістотель наголошував, що етика стосується не окремих моментів, а цілого життєвого шляху, бо справжнє щастя й процвітання «вимагають завершеного життя» [1].

Біографія – це скромний жанр, що виростає з нашої природної цікавості до інших людей. У цьому прагненні знати приховано зерно філософії, адже, за Платоном, пошук істини народжується в проміжку між видимістю та реальністю. Я зустрічаю людину, бачу, як вона себе показує – і відразу виникає запитання: ким вона є насправді? Що лишається поза словами й жестами?

Як пише сучасний український філософ Вадим Менжулін: «Біографія філософа дає нам тим більше висвітлення, чим більш точним і переконливим є біограф у встановленні зв’язків між життям і працями свого героя та більш органічно вписує ці зв’язки у ширший культурно-історичний контекст» [6, с. 315]. Справа не лише в тому, щоб розповісти про факти чийогось життя, а в тому, щоб показати, як саме це життя думало – як особистий досвід, обставини, зустрічі й втрати ставали матеріалом для філософської роботи. Між біографією і філософією існує зв'язок, що не є ані механічним, ані випадковим: це зв'язок між питанням, яке людина ставить собі в житті, і питанням, яке вона ставить у тексті.

Сократ ходив афінськими вулицями й питав: «Що таке людина?». Імануель Кант не виїжджав з міста і написав свою головну працю у 57 років. Едмунд Гусерль після виходу на пенсію був позбавлений права викладати, але продовжував писати щодня до самої смерті. Юзеф Тішнер сповідував гірників у Кракові і читав лекції з феноменології, і не бачив у цьому жодного протиріччя. А я прагну іншого – зрозуміти, хто є ці конкретніособи, зі своїм неповторним життям і таємницею.

Якщо людина вірить у Бога, вона може уявити Його суд над власним життям у його цілісності – коли воно завершиться. Тож поняття повного, завершеного життя постійно перебуває на горизонті етики й, як мені здається, на горизонті нашого щоденного досвіду. Воно завжди напоготові, готове виринути в думках: «Що я роблю зі своїм життям?»

Та перебування на горизонті означає водночас і невловимість. Майже неможливо виокремити саму сутність, яку охоплює поняття цілого життя. Для кожного з нас воно зараз лишається таємницею. Можливо, саме тому біографії – подібно до вигаданих життєписів – так приваблюють широке коло читачів: вони дозволяють стрімко пройти крізь життя з чіткішими контурами, ніж наше власне, й подарувати відчуття цілісності, що зазвичай вислизає від нас. Це своєрідний метафізичний порив, підживлений, утім, і людською любов’ю до пліток.

Та сама присутність поняття життя на горизонті мислення водночас робить його невловимим. Визначити сутність «цілого життя» майже неможливо. Для кожного з нас воно залишається таємницею, прихованою у власному досвіді. І все ж філософи намагаються розрізнити його від суміжних понять – особи, індивіда чи самості.

Ляйбніц, наприклад, вважав, що особа охоплює все, що з нею сталося й ще станеться, а також усі зв’язки, які вона мала, має й матиме з іншими речами. Тому кожна людська душа, за його думкою, містить у собі «сліди всього, що відбувається у всесвіті, хоча лише Бог здатен їх усі розпізнати» [2].

Практика біографічного письма неминуче висуває на передній план поняття цілісного життя. Біографам не обов’язково занурюватися в метафізичні спекуляції; його завдання радше полягає у вирішенні технічних та естетичних питань – вибору літературної форми, визначення авторського судження, пошуку належного нараційного голосу. Та саме ці питання поступово наближають його до фундаментальної проблеми: що означає буття життя?

Тут особливо вагомою стає істина. Адже життя іншої людини – це серйозний предмет: навіть якщо біограф не претендує на роль судді, він усе ж відкриває це життя для публічного судження. Тому його виклад мусить бути правдивим і справедливим. Але що означає «правда» й «справедливість» у практиці біографії? Це питання залишається відкритим і потребує постійного осмислення

Це питання колись поставив французький письменник Андре Моруа – автор біографій Байрона, Вольтера, й Пруста, – читаючи лекції в Триніті-коледжі Кембриджа близько століття тому. Його темою була біографія, розглянута водночас як мистецтво і як наука. Моруа наполягав: життя слід описувати «з суворою турботою про істину – турботою не лише про фактичні істини, але і про ту глибшу істину, яка є поетичною» [3].

Як він показав, біографія – жанр напрочуд еластичний: у ньому важко провести чітку межу між фактом і уявою, між описом і тлумаченням, між документальним і художнім. Саме ця невизначеність робить його водночас привабливим і філософськи проблематичним.

Добираючи слова, біограф завжди ризикує схибити – адже істина людського життя невловна. Цей ризик супроводжує кожну спробу описати цілісність існування. Так було й у моєму досвіді, і так, здається, було у досвіді Андре Моруа, який наполягав на пошуку «поетичної істини» в біографії.

Але тепер я думаю про Едіт Штайн. Супроводжуючи її шлях – від феноменологічних студій у Гусерля до останніх днів у Аушвіці – я відчуваю таємничу вагу людського життя, побаченого в його цілісності. Воно водночас невловиме й близьке, крихке й безмежне, тендітне й приголомшливе. Саме ця подвійність і є викликом для біографа: як сказати правду про життя, яке завжди перевищує будь-які слова.

Ще в київському технікумі письмо стало для мене настільки буденним, що я перестав помічати сам процес. Просто сідав і писав – і не питав себе, що це означає. Навіть коли вже вчився на філософа й почав працював у цій сфері, рідко зупинявся, щоб подумати: що ми робимо, коли пишемо?

Але коли згадую, як учився писати, ця звичка трохи відступає. І тоді бачу: письмо в чомусь схоже на життя. Написати текст – це прожити життя. Ми пишемо своє життя не в порожнечі – а у відповідь. На чиєсь запитання, на чиюсь присутність, на чиюсь мовчанку. Утім, «біографія філософа – як і мусить справжнє мистецтво – може та має бути корисною з точки зору пізнання» [6, с. 318].

Життя – це завжди про стосунки, і письмо теж. Текст народжується не з окремих слів, а з того, як вони тримаються разом, як речення переплітаються між собою. І тут, як і в житті, є дивне поєднання. З одного боку, письмо рухається вперед – рядок за рядком. З іншого — воно петляє, згортається, зав’язується у вузли, нашаровує сенси. Повторювана метафора, рима чи слово, що знову й знову повертається, створюючи мережу, яка тримає текст докупи. Так само й життя: воно наче йде вперед, але водночас постійно переплітається, залишаючи вузли й шари, які формують нашу історію.

Коли Арістотель говорить, що справжнє процвітання людини можливе лише у «повному житті», він грає з двома сенсами цього слова. З одного боку, це кількісна завершеність – прожити всі етапи, дійти до старості. З іншого – якісна повнота: здобутки в мисленні, родині, суспільстві, громаді.

Пізніше екзистенціалісти додали свій акцент: автентичність. У Мартіна Гайдеґера в «Бутті і часі» це звучить як вимога жити «справжнім» життям. А Хосе Ортеґа-і-Ґасет у 1932 році писав, що наше реальне життя завжди є деформацією можливого життя [4], і біограф має зважувати, наскільки людина була вірна своєму покликанню.

Я не приймаю такого підходу. Моє поняття життя-як-цілого, що постало з власної біографічної роботи, є описовим, а не нормативним. Воно не оцінює, чиє життя було «повним», а чиє – ні. Адже будь-яке життя, від народження до вічності, незалежно від його років чи досягнень, за самим визначенням є цілісним.

Наше реальне життя – це саме те, що ми проживаємо, а не якась інша версія, яка могла б бути. Звісно, можна відчувати, що воно не відповідає нашим можливостям чи очікуванням, і люди довкола теж можуть так судити. Але всі ці думки й почуття – теж частина реального життя, його досвіду й сенсу. Завдання біографа –показати це життя у його дійсності: у тому, як людина сама себе розуміє, і в тому, як її бачать інші.

Читаючи «Різні способи існування» Етьєна Сур’є, натрапив на наприкінці книжки текст його лекції в Парижі 1956 року про «спосіб існування твору, що має бути створений» [5]. Сур’є, подібно до екзистенціалістів свого часу, стверджував: ми самі – як і все, що існує – є творами, які ще мають бути створені. Ми метафізично незавершені, неповні, завжди перебуваємо в процесі становлення.

Ця думка виростає з грецького поняття poesis – творення, яке не є чистою вигадкою, а радше відкриттям реальності, що прагне бути й прагне бути побаченою. Чи можна так уявити й наше життя-як-ціле? Етьєн Сур’є наголошував: твір-що-має-бути-створений завжди невловимий, як горизонт [5]. Але саме досвід творчої роботи –написання книжки, створення картини чи побудова філософського аргументу – дає нам відчуття цієї невловимої якості. У процесі творення ми раптом розуміємо: наше власне існування теж є твором, який ще триває, який ще має бути створений.

Джерела:

1. Арістотель. Нікомахова етика. Київ: Аквілон-Плюс, 2002. – 480 с.
2. Leibniz, G. W. Monadologie. Reclam Philipp, 2021. – 121 s.
3. Maurois, André. Aspects de la biographie. Paris: Au Sans Pareil, 1928. – 194 p.
4. Ортеґа-і-Ґассет, Х. Вибрані твори. Київ: Основи, 1994. – 424 с.
5. Souriau, É. Les différents modes d`existence. PUF, 2009. – 220 p.
6. Менжулін, В. Біографічний підхід в історико-філософському пізнанні. Київ: НаУКМА, 2010. – 455 с.