Початок історії тут.

Навесні 1923 року, після перебування у пєтроґрадской в’язниці Єпископа Ніколая з іншими священнослужителями відправили до москви, де спочатку розмістили у лубянскій, а потім і бутирской тюрмах. У «бутирці» тоді перебували клірики, засуджені за політичними обвинуваченнями. Тут Преосвященний «сидів» близька півтора місяці. Примітно, що тоді у цій же в’язниці перебував Екзарх України Митрополит Міхаіл Єрмаков, що відмовився визнавати владу оновленців, які не лише захопили канцелярію патріархії, але й почали усувати з єпископських кафедр своїх опонентів. Після «позбавлення» оновленцями Київської Кафедри він був заарештований та висланий до москви, а 13 червня 1923 р. ― на два роки до Туркестану.

Однією з причин активного переслідування Митр. Михаіла була його протидія підготовки першого собору оновленців, який мав відбутись навесні того ж року. І дійсно, за максимального сприяння більшовиків, 29 квітня 1923 року [4. c. 26] на москві було відкрито цей собор, на якому пізніше відбулося засудження Патріарха Тіхона, що тоді перебував під домашнім арештом.

Щойно Єпископ Ніколай дізнався за відкриття собору оновленців, то вирішив скористатись такою нагодою та звернувся до одного з лідерів «революційно-церковного» руху протоієреєя алєксандра ввєдєнского, з яким був доволі близько знайомий. Заздалегідь перепрошую за довгу цитату, та вона важлива для розуміння тодішнього морального стану Преосвященного Ярушевіча:

«В урочисті, радісні дні відкриття довгоочікуваного Собору, […] щастя Російської Церкви, прийміть, дорогий о. Олександре, ці рядки, що напоєні любов’ю до Вас. Я перебуваю в Бутирській в’язниці, засуджений до висилки у Зирянський край.

Я палко-гаряче прошу Вас, я благаю Вас, ― візьміть мене на поруки!

Візьміть, дорогий о. Олександре, в ім’я Христового Воскресіння, в ім’я радості відкриття Собору, в ім’я нашої дружби, моєї незмінної глибокої любові до Вас і шанування, в ім’я наших давніх загальних прагнень і надій. Вже місяці 1 ½ пишу і до ҐПУ (Державне політичне управління ― АБ) й до ВЦУ (Вище Церковне Управління, як називалась найвища адміністрація оновленців ― АБ); перед Пасхою писав широко й до Вас, дорогий о. Олександре. Я міг звідси послати тільки офіційним чином і переймаюсь, що мої послання не дійшли.

Я писав і знову повторюю сповідання своєї душі, ― що я давно вже беззаперечно підкорююся ВЦУ, беззастережно синівські підкоряюсь новому пєтроґрадскому митрополиту, радісно чекаю на Собор, як такого що відкриває нову еру в житті Церкви, і приймаю синівські та зобов’язуюсь впроваджувати всі постанови його, що я разом із усіма чесними синами Церкви вимагаю найтяжчого суду та позбавлення сану к[олишнього] патріарха Тіхона за всі його злочини. Я жодного разу не був допитаний у москві, хоча 5 чи 6 разів благав дати мені можливість висловитись та віддати всі мої сили та знання на службу оновленої Церкви, ― задля остаточного звільнення її від вікових пут та забобонів, ― і нашої великої Рабочє-Крєстьянской Власті.

У грудні-січні я вже остаточно хотів відмовитися від своєї думки оновити ― через себе ― реакційне пєтроґрадскоє духовенство (я завжди залишався переконаним оновленцем). Арешт зупинив завершення моїх перемовин із єпископом Артемієм (ільїнскім, що з січня 1923 р. став пєтроґрадскім єпископом, а з листопада вже й митрополитом оновленців ― АБ). Із часу арешту я страждаю, бо ідейно нічого не маю спільного з рештою заарештованого пєтроґрадского духовенства і ніколи вже не матиму з ними жодної ідейної та церковної дотичності, якщо вони не полишать своєї реакційної дороги, на якій, Ви ж це знаєте, я органічно не міг ніколи стояти, особливо з 1917 року.

Я зобов’язуюся працювати у повному підпорядкуванні пєтроґрадскому митрополиту та єпархіальному управлінню й виключно у середовищі церковного оновлення. Я працюватиму над остаточним викоріненням реакційності і тихонівщини й матиму за радість працювати з Вами у партійних лавах.

Стражденно тяжкі перерви бездіяльності, коли всі люди з Вами, і так хочеться працювати для оновленої чистої Нареченої [Христової].

Благаю Вас, ― візьміть мене на поруки! Якщо були у мене помилки, [то] пробачте та прикрийте своєю любов’ю. Прийміть моє каяття і щиросерде сповідання!

З братньою любов’ю цілую та благословляю, дорогий о. Олександре. Бажаю повної перемоги всіх Ваших святих діл. Ваш у Христі

Єпископ Пєтєргофскій Ніколай» [2]

Не варто засуджувати за цю малодушність Єпископа Ніколая, адже мало хто з нас був у в’язниці, ще й москальській, та ще й у ті жахливі часи. Невідомо, який тиск на нього чинили у бутирській буцегарні ― необов’язково фізичний, головне ― моральний. Як відомо «немає людини, що жила б і не згрішила» [1. c. 120]. І падіння може статись із будь-якою людиною, зокрема (й особливо!) зі священнослужителем, адже диявол постійно намагається підібрати «ключик» для спокуси людини, й пропонує: кому блуд, кому жадобу, кому алкоголізм чи іншу залежність, кому гордість від талантів, а кому й намагання обірвати свої страждання.

За словами дослідника цей документ так і не було отримано алєксандром ввєдєнскім [3. c. 141]. Разом із цим наведений архів свідчить про те, що лист було передано безпосередньо євґєнію тучкову ― кровожерливому більшовику-маніяку, що у період з 1922 по 1929 роки був начальником 6-го відділу секретного відділу Державного політичного управління (ҐПУ), а також секретарем Антирелігійної комісії при ЦК ВКП(б). Ознайомившись з листом, 11 травня головний атеїст-переслідувач духовенства наклав на нього резолюцію: додати «До справи Ярушевіча» [2, с. 108].

Не треба бути суперпсихологом, аби усвідомити: більшовики знайшли «ахілесову п’яту» Єпископа Ніколая, і нею виявилась панічна боязнь тюремного ув’язнення. Не заслання, навіть не втрата кар’єри (це було для нього страшним, та не жахало до глибин душі), не фінансові чи якісь інші матеріальні втрати ― а саме боязнь бути зачиненим, потенціальна можливість перетворитись на всіма забутого замкненого у чотирьох стінах без права спілкування. Сам майбутній Митрополит Київський дуже любив спілкуватись з людьми, і можливість втрати такої можливості ще більше підживлювала страх бути зачиненим. Знадобилось менше місяця перебування у «бутирці», аби вже на Пасху, що того року була 08 квітня він уже намагався знайти можливість домовитись із ввєдєнскім про визволення звідти. Коли ж відкрився собор оновленців, то Єпископ знову пише сповнене паніки та істерики звернення, в якому готовий служити хоч самому чорту («матиму за радість працювати з Вами у партійних лавах») та засудити людину, з благословіння якої він, власне, став Єпископом, і яка була символом єдності православних на росії («вимагаю найтяжчого суду та позбавлення сану к[олишнього] патріарха Тіхона за всі його злочини»). Судячи з постійних повторень «Я» у листі, та намагання перед ув’язненням взяти на себе не лише фактично але й юридично керівництво Пєтроґрадской єпархієй, у цей період Єпископа Ярушевіча душе сильно накрила гординя. А коли людина у такому стані опиняється за ґратами, то вона має мало шансів якось змиритись по християнські й прийняти таке катастрофічне падіння планів, у яких ти вже бачиш себе чи не Митрополитом Пєтроґрадскім.

Усе це зрозуміли більшовики. А тому й відклали цей лист до архіву ― як для фіксації компромату на Ніколая, так і для документального підтвердження його психологічної вразливості. Обидва ці аспекти можна було задіювати почергово чи одночасно, аби мати вплив на молодого, 31-річного Єпископа.

Використана література

1. Служебник [Православної Церкви України]. Ч 1. – б/м, б/в, без року друку. – 296 с.
2. Письмо епископа Петергофского Николая (Ярушевича) обновленческому протоиерею А. И. Введенскому // Вестник ПСТГУ II: История. История Русской Православной Церкви. 2009. Вып. II:1 (30). С. 107 – 108.
3. Сурков С. Митрополит Николай (Ярушевич). – м., 2012. – 646 с.
4. Шкаровский М. В. Обновленческое движение в Русской православной церкви ХХ века. – спб, 1999 – 50 с.