До XVII століття землі теперішніх місцевостей Києва Приорки, Куренівки, Мінського масиву, Виноградаря та власне Оболоні представляли собою сіножаті жителів Подолу, незаселену, болотисту, підтоплену весняними розливами Дніпра Оболонь. Першу спробу заселення цих родючих земель під Києвом зробила вірменська діаспора купців зі Львова. На Куренівці тоді навіть стояла дерев’яна вірменська церква. Але подальше заселення цього передмістя проходило під керівництвом представників католицького чернечого ордена Домініканів, які в королівському суді відсудили ці землі собі.
Коли з’явилися домінікани в Києві точно не встановлено. Вони самі стверджували, що покликав їх ще удільний київський князь Володимир Рюрикович у 1228 році, а в 1381 при останньому удільному князі Києва Володимирові Ольгердовичеві домінікани знову повернулись до Києва після знищення міста монголами в 1240 році. Так чи інакше, але монахи-домінікани у XVII столітті мали на Подолі свій Миколаївський монастир, зі своїм керівником – пріором, а землі, які вони володіли на Оболонських луках, називалися з того часу Приоркою, чи по-народному Преваркою. Один з пріорів ордену Петро Розвидовський у своїх «Записках», які він вів з 1634 до 1664 рр., пише про заселення слободи Приорка селянами (близько 200 хат) та «…там же за радою патерів конвенту дозволено побудувати церкву руську…». Оскільки для католиків після Унії 1596 року єдиною законною Руською церквою була унійна Церква, то на своїх теренах в Приорці вони могли дозволити побудувати лише унійний храм. Під час революції Хмельницького в Києві в 1649 р. всі латинські та унійні кляштори, костели та церкви були розорені. Не обминула ця доля і дерев’яну церкву святих Георгія та Димитрія на Приорці.
Пройшло сто років, і у 1766 на Приорці будується дерев’яний Дмитрівський храм. Швидше за все храм загинув у пожежі, оскільки вже в 1791 р. його розібрали, а в 1795 р. «тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка» за проектом визначного київського архітектора Івана Григоровича-Барського побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті з трьома куполами. Тридільна, триверха з заломами, з цибулястими подвійними, з проміжковим барабаном, куполами, струнка та велична, ця церква була справжнім козацьким дерев’яним храмом, і якщо б збереглася до сьогодні, то зайняла б гідне місце серед найкращих зразків церков українського бароко. Назву храм змінив на найбільш шановану серед козацтва — Покрови Пресвятої Богородиці. 1803 року до церкви долучено дерев’яну дзвіницю с шатровим завершенням та двома ярусами. В нижньому ярусі впроваджено престол на честь св. Миколая Чудотворця, у верхньому ярусі – на честь великомучениці Варвари. На той час з київських церков вона була найвіддаленіша від центру міста – від Софійського собору на 7 верст (7,5 км), від Зверинецької церкви – на 12 верст (12,8 км). До Києва Приорка разом з Куренівкою та Сирцем «причислена указом правительствующего сената» 21 липня 1799 року.
Освячення кам’яного храму відбулося 16 вересня (3-го за ст. ст.) 1906 р. «Загальна сума витрат на побудову церкви склала 57 тис. рублів сріблом, більшу частину з яких склали пожертви парафіян», — писав отець Платон Контраневич, настоятель храму в 1911 році.
Як склалася доля причту храму в революційній київській коловерті невідомо, знову зареєстрована Покровська парафія в грудні 1920 р. Спочатку тут служили священики Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), а потім службу вони ділили зі старообрядцями. Мабуть саме за прихильність священників церкви до УАПЦ у 1937 р. був репресований та загинув протоєрей церкви Володимир Садовничий. Парафія УАПЦ розпущена в 1938, храм став ненадовго старообрядницьким, але в жовтні 1938 р. храм зовсім закрили, а в приміщенні розташовано овочеву базу. Саме тоді були знесені чотири невеликі куполи разом з їх барабанами.
У вересні 1941 р., після приходу німців в Київ, храм знову відкрили і він знову став належати УАПЦ. Наступ радянських військ на Київ в 1943 р. з Лютізького плацдарму проходив саме через Куренівку та Приорку, тому храм постраждав від артобстрілу радянської артилерії, частину апсиди храму, іконостас та жертовник довелось відновлювати на кошті парафіян та енергією настоятеля храму Тимофія Коваля в голодні 1944-1945 рр., але вже під омофором РПЦ. Ікони для нового іконостасу написані відомим художником, реставратором (брав участь в реставрації фресок Кирилівської церкви), графіком, ілюстратором творів українських класиків літератури Іваном Їжакевичем. Його ім’я носить одна з вулиць Києва.
У 60-70-ті рр. наступила нова епоха для Приорки та для її храму. Замість приватної одноповерхової забудови район почав забудовуватися стандартними багатоповерхівками, а через дорогу від храму відкрили лікарню та великий пологовий будинок. Парафіянами храму все частіше ставали молоді люди, майбутні породілля, на хрещення приносили нещодавно народжених під покровом храму немовлят.
А 2006 року позолотіли до цього зелені куполи церкви, тепер золото храму можна розгледіти з великої відстані від Кирилівської церкви.
Література: