Церква "за ґратами"
За твердженням психологів, страждання душевні спричиняють людині в десятки разів більше болю, аніж фізичні тортури. Та чи чують власну совість злодії, які мають за собою не один десяток “тяжких” гріхів. Якою дорогою пролягає їхній шлях до Голгофи, і що за сила робить із вбивці священнослужителя. Тему досліджувала наш кореспондент Ольга ТАРАНЕНКО.
За твердженням психологів, страждання душевні спричиняють людині в десятки разів більше болю, аніж фізичні тортури. Та чи чують власну совість злодії, які мають за собою не один десяток “тяжких” гріхів. Якою дорогою пролягає їхній шлях до Голгофи, і що за сила робить із вбивці священнослужителя. Тему досліджувала наш кореспондент Ольга ТАРАНЕНКО.
Як кажуть у народі: “Від тюрми та від суми, не зарікайся”. На підтвердження цієї істини в нашій державі час від часу за грати “публічно” кидають навіть представників політичної та культурної еліти. Що ж говорити за простих смертних, адже безкомпромісна Феміда гріхів не прощає. А іноді ще й чужих до купи “навісить”.
Опинитися на нарах поряд із професійними крадіями, серійними вбивцями або ж нечистими на руку банкірами, може і звичайний селянин Петро, який після гульбища з друзями сів п’яний за кермо і збив насмерть людину.
Небо в клітинку “світить” і молодій студентці, яка через заздрість почала красти у своїх багатих однокурсників і одного разу була схоплена “на гарячому”.
У кожного із зеків своя життєва історія, а от перспективи на майбутнє, на жаль, для більшості однакові. За статистикою 85 % тих, які одного разу потрапили за грати, через певний час повертаються туди знову. Пенітенціарні установи, які за своїм призначенням мають перевиховувати правопорушників, насправді є для злочинців – “курсами підвищення кваліфікації”.
У Державному департаменті з питань виконання покарань за часів незалежності прийшли до розуміння того, що злочинці повинні не лише “відмотати” свій термін, а й очистити свої душі (тобто змінити систему цінностей). Тож, на зонах в останні роки масово почали з’являтися “тюремні” церкви. Так, лише на Полтавщині у 7 виправних колоніях нині працюють 11 молитовних кімнат та 2 великі церкви різних конфесій. Ще 11 груп віруючих не мають власних приміщень і збираються в приміщеннях клубів чи «на бараках». 
Священики, які опікуються душами ув’язнених є християнами. Як повідомили нам в управлінні Департаменту з питань виконання покарань у Полтавській області, представники інших релігійних об’єднань з клопотанням про організацію своїх “тюремних” церков до них не звертались.
Найбільша (за розмірами та кількістю прихожан-ув’язнених) культова споруда належить Українській Православній Церкві. Храм “Святителя Миколая” освятили минулоріч у Полтавській виховній колонії №64. Все у ньому, від фундаменту до іконостасу, було зроблено силами ув’язнених. 
За свідченням тюремщиків, серед в’язнів зустрічаються надзвичайно обдаровані люди. І як не дивно, чим суворіший режим утримання правопорушників, тим більше талантів можна “відкопати”. У виховній колонії № 64 “спокутують” свої гріхи перед суспільством здебільшого ті, які вчинили важкі злочини — тож і храм видався на славу. Фінансували його будівництво, так би мовити, усім світом: одну частину коштів передали “миряни” з волі, іншу заробили самі ув’язнені і ще один “шматок” витрат взяло на себе управління Департаменту з питань виконання покарань у Полтавській області. До речі, саме його начальник Микола Ісаєв (в минулому начальник ПВК №64) був ініціатором будівництва цього тюремного храму. Тепер в його стінах щонеділі проходять богослужіння, які відвідують в середньому 120 чоловік.
Настоятель Римо-Католицької Церкви парафії Воздвиження Хреста Господнього священик отець Павло Куб’як ОМІ вже півроку відвідує Божківську виховну колонію №16 (де здебільшого “сидять” молоді хлопці). Священик зі своїми “підопічними” збирається у спеціально відведеній молитовній кімнаті. При роботі з ув’язненими він відійшов від звичних форм богослужіння.
“Моя праця в тюрмі — це як праця в середніх віках. Тоді люди не вміли писати і читати, і священики навчали людей через образ. Тобто вони розписували церкви картинами із життя Ісуса. Все було на стінах, і люди, які приходили до церкви, багато чому могли навчитись. Це була євангелізація убогих. Коли я зайшов до тюрми і побачив цих хлопців, одразу зрозумів, що вони зовсім не вміють слухати те що, я їм говорю. Їм було нудно і нецікаво. Зосередити їх на чомусь було дуже важко. Вони не вчились в університетах, деякі навіть школи не закінчили чи не вміють читати. Я довго думав, як досягти їхніх сердець, аби вони почали розуміти Слово Боже і захотіли змінити своє життя. Я пошукав спонсорів, купив комп’ютер і проектор і почав їм показувати художні фільми, на яких будував навчання. Показував “Страсті Христові”, “Хроніки Нарнії”, “Адвокат Диявола”, навіть “Шрека”. І вже після перегляду я розповідаю про вибір в житті, як діє Святий Дух у людині, про гордість тощо. І вони слухають. Можливо, хтось приходить подивитися фільм, але багато залишаються і на проповідь. Наприкінці зустрічі ми з ними разом молимось”.
За словами отця Павла такий “посів” став приносити добрі плоди. Поведінка хлопців змінюється на очах. 
“Я їх навчаю, що треба жити не для того, щоб брати ,а для того, щоб давати. Жити — як Ісус. І вони почали це розуміти. Навіть чай мені приносять, а це в тюрмі, як валюта. Мене дуже зворушило, як один циган-крадій подарував мені запальничку з ліхтариком. А ще один юнак на Новий Рік приніс власноруч зроблену фігурку Свободи із гіпсу і церкву із сірників. Я бачу, що вони відкриваються, хочуть хрестик мати. Жаліють про те, що зробили і усвідомлюють свої злочини. Бо в тюрмі зазвичай кажуть: «Я не винен. Це не я вбив тещу, вона сама впала на мене. А в моїх руках був ніж. І так 7 разів». А от в церкві вони переосмислюють свої вчинки і багатьох починає “гризти” сумління. Люди кажуть, що правильно саджати злочинців за грати, бо там їх перевиховують. А насправді, там вони стають ще гіршими, бо дуже мало фахівців-психологів, які б допомогли їм зрозуміти свій злочин, покаятись і прийняти рішення не зробити його знову. А з тими, хто відвідує церкву вже й адміністрації тюрми легше працювати”.
Якщо в православних та католицьких тюремних церквах працюють, як правило, священики, то в протестантських з проповіддю Слова Божого до ув’язнених, здебільшого, йдуть самі колишні “зеки”, життєвий шлях яких Бог змінив на 180 градусів. Таке наочне свідоцтво реальності “перевтілення” колишніх крадіїв, наркоманів, сутенерів та вбивць — на віруючих законослухняних громадян “закриває роти” найзапеклішим атеїстам. Аби посилити ефект на зону іноді пропускають з євангелізаційними програмами і дружин таких місіонерів. І тоді, як розказують очевидці, на очах багатьох злочинців з’являються сльози каяття. Непідробні очі щасливих дружин, їхні розповіді про щасливе сімейне життя та фото рожевощоких малюків не залишають байдужими навіть постояльців зон посиленого режиму. Це й зрозуміло, адже таке майбутнє чекає лише на одиниці з десятків тисяч ув’язнених. Після зони мало хто з них може повернутися до нормального життя. 
Василь Ведмідь – це саме той виняток, який стався за його власними словами, лише завдяки милості та силі Божій. В свої 42 роки він одружився і став батьком. За його спиною нелегка служба в Афганістані, десятки злодіянь і 2 ходки на зону. А тепер він голова щасливого сімейства.
Василь разом зі своїми братами по вірі Сергієм Перепелицею та Олександром Тараненком з полтавської євангельської церкви “Спасіння” відвідують 16-ту колонію. Їхня проповідь — це передусім сама історія їхнього життя, чорні сторінки минулого та “веселкові” теперішнього.
“Слово Боже має реальну силу. Треба просто повірити в нього і покаятись. Бог змінить ваше життя, як змінив наше. З такими словами ми приходимо до хлопців”, — розповідають проповідники.
“Ніяка людина, ніяка психологія не може змінити окам’яніле серце злодія, а от для Бога – це реально. У своєму слові Він каже: “Якщо покаєтесь у своїх гріхах, зодягну вас в білі одежі…”. Почати писати своє життя з білої сторінки ми змогли тільки з Богом. Ми хотіли взяти все від життя самі і шукали насолоди. В нас були великі гроші, дівчата яких тільки забажаємо, ми “кайфували” від наркотиків… А радості в серці все не було, адже за нашим задоволенням стояли чиїсь сльози. Слава Богу, що одного дня нам розповіли про істинний шлях. Тільки в Бозі ми зрозуміли, яке воно справжнє людське щастя. Тепер ми ділимось цією звісткою з іншими ув’язненими”. 
Разом з хлопцями, які відгукнулися на проповідь колишніх в’язнів, а тепер, як вони самі себе називають “нових творінь у Христі”, проповідники відремонтували 150 кв.м. підвального приміщення. Саме там, в неволі за колючим дротом, була створена тюремна церква “Свобода у Христі”.
Сашко став прихожанином цієї церкви. Він “мотав” 10-річний термін за 2 барани (баран на тюремному жаргоні означає — вбивство). Одного разу малолітній хлопець познайомився зі злодієм, який почав вчити його своєму “мистецтву”. Так Сашко став на злочинний шлях. Спочатку були незначні крадіжки, потім розбійницькі напади, а закінчилося все масовою розбіркою. Відсидівши 8 років за ґратами, 23-річний хлопець не бачив ніяких добрих перспектив для свого майбутнього. Аж поки не познайомився зі своїми майбутніми “братами по вірі”.
“Щось зі мною відбувалося. Я слухав їхні проповіді і розумів, що жив неправильно. Почав читати Біблію і зрозумів, що я грішник. Коли я покаявся, моє серце наповнила така радість, яку я ніколи ще не відчував. Нібито з моїх плечей зняли важкий тягар. Я навіть почав співати. На моєму загоні хлопці казали, що в мене аж очі почали сяяти”.
Переміни в поведінці і світоглядах Сашка побачило і керівництво колонії. За півроку його справу направили на перегляд і за зразкову поведінку достроково (на 2 роки раніше) звільнили. Кілька тижнів він прожив у Полтаві (реабілітувався –звикав до життя на волі), а потім поїхав до себе додому у місто Дніпрорудне Запорізької області. Там став активним членом однієї з християнських церков і працює столяром.
Для звичайних людей вбивця – це “чорна” людина, на якій суспільство поставило “хрест”. Для нашого менталітету уявити вбивцю святим, та ще й духовним отцем у майбутньому, справді важко. А от в Біблії є три приклади вбивць, які після зустрічі з Господом стали благословінням для цілих народів. Це визволитель євреїв з єгипетського рабства — Мойсей, чоловік “по серцю Бога” — цар Давид та апостол Павло, якій приніс благу звістку язичникам. Їхні історії показують, що Бог може прощати навіть “тяжкі” гріхи і дарувати людям “нове життя”. Те, що робить Бог в серцях ув’язнених визнають і правоохоронці. Рецидиви серед таких хлопців трапляються вкрай рідко. Якщо церква на волі приймає таких людей у своє коло, то колишні “зеки” здебільшого повертаються до нормального життя: знаходять роботу, одружуються, народжують дітей. Хоча трапляються і сумні випадки, коли на свободі новонавернені не знаходять духовної підтримки, і сила зла знов бере їхні серця в полон. За словами євангельських тюремних капеланів, церква за ґратами тільки “сіє”, а от основна робота по “догляду та жнивам” дістається християнам на волі. Тож, наступним кроком в їхній роботі має стати будівництво на Полтавщині реабілітаційного центру, де після звільнення могли б зупинятися колишні в’язні. Там вони вчитимуться вести домашнє господарство, власними руками чесно заробляти гроші, налагоджувати нормальні стосунки з оточуючими та духовно зростати (тобто жити за новими вже християнськими “поняттями”). А оправдальним вироком для них, як і для прихожан тюремної церкви “Свобода у Христі”, тепер може стати вірш із Біблії: “Якщо Син звільнить вас – то дійсно вільними будете”(Ів.8:36). За словами тюремних капеланів, церква “за ґратами” для злочинців та правопорушників слугує дороговказом до такої бажаної ними справжньої свободи.
