“Одягання хреста”: традиції цвинтарів Полісся
А з іншого боку, ніде так не відчуваються елементи деградації традицій, як на працюючих цвинтарях і в містах, і у великих селах, де гранітні стандартні обеліски переважають традиційні для України християнські дерев’яні хрести вже тотально.
Тому краще для розуміння традиції йти по цвинтарях маленьких сіл, де збереглося ще дуже багато цікавого.
Скільки не стикався з цією традицією в Поліссі, що в Західному — на Рівненщині та Ковельщині, що в Східному — на північних Житомирщині та Київщині, ніяк до цього не звикну, кожен раз здригаюсь від мимовільних асоціацій. На безмовному цвинтарі височать залізні та дерев’яні хрести, на “плечах” яких висять білі рушники зі звисаючими рукавами, що похитуються на вітрі. Як правило ці “одягені” хрести асоціюються з білими душами покійних, або навіть з янголами. Але тут є ще одна, можливо дуже суб’єктивна, асоціація. Спливає в якійсь потаємній частині пам’яті моторошна картина часів Визвольних змагань та т.зв. громадянської війни, коли перед розстрілами ворогів, людей спочатку роздягали до білизни, до білої рубахи та кальсон, і в такому “янгольському” вигляді розстрілювали. На жаль ця асоціація спливає в голові кожен раз на поліських цвинтарях. Історична підсвідомість іноді жахлива.
Цей народний поліський звичай “одягання” хреста, розповсюджений серед інших сіл і в невеличкому селі Оране на півночі Київської області, за десять кілометрів від КПП кордону Чорнобильської зони, звідки фото до цієї статті.
Тут, на Північній Київщині, традиція не настільки розвинута, як на Ковельщині, де, відповідно до традиції, на хрести надягають спеціально для цього обряду пошиті хустки, “безрукавки” або й “хвартушки”, а вигляди та колір вишитих рушників залежить від статі покійників у похованні — більш яскраві на жіночі поховання, більш стримані, траурні — на чоловічі. Тут рушники дешевші, не домоткані, не виткані саме заради цього обряду і тільки в період між смертю людини і її похованням, як на Західному Поліссі, а фарбовані та покупні. Проте самого принципу “одягання” хрестів ці нюанси не відміняють.
Ця етнографічна традиція, не виключаю, сягає дохристиянських часів, у традиції “годування” та “прикрашання” духів предків, духів-помічників та дорадників, а іноді і духів, що можуть нашкодити, “розлютившись” через негідне про них піклування, а, отже часів такої давнини, нижніх кордонів якої ми навіть уявити собі не можемо. Тим не менше, навіть тут, при “поясненні” цієї традиції теперішніми її виконавцями, можна зустрітись вже з елементами впливу християнства, точніше з есхатологічними його мотивами. Як відомо, при похованні (особливо в сільській місцевості, де цей християнський звичай не настільки регламентований міськими правилами щільного поховання) могила має бути орієнтована за напрямом схід-захід, з розташуванням поховання головою на захід. В ногах у покійного ставиться хрест, на відміну, до речі, від католицької традиції, за якою надгробок ставиться над головою поховання. Отже, чому саме так? Як пояснюється, щоб під час Воскресіння мертвих, коли зі Сходу протрубить янгол, піднявшись з гробу в напрямі трубного зову, перше, що побачить воскреслий, був його власний хрест, а для того, щоб побачив він його добре (раптом буде ніч), важливо, щоб той був “вбраний”, в біле…
Отже, традиції язичництва та християнська есхатологія тут настільки взаємно переплелись та збагатились одна від одної, що і розрізняти їх вже важко, та навряд чи й потрібно, насправді.
Змінюють “одяг” хрестів на похованнях щорічно на поминальні суботи, як правило на Антипасху. На Західному Поліссі існує окремий обряд спалення тогорічного “вбрання хрестового” і розсіювання попелу над могилою, тобто спалення відбувається індивідуально кожного рушника. Тут, на Східному Поліссі, дещо простіше, через те, що із цвинтаря, знову ж таки за прадавньою традицією, виносити ні їжу, ні предмети, пов’язані з похованням не можна, то торішні рушники прив’язуються в поминальні дні до воріт цвинтаря і спалюються всі разом після закінчення періоду “перевдягання”, в кордонах цвинтаря, а попіл від цього “поховання одягу” розсіюється серед могил.
Щорічне “перевдягання” хреста продовжується доти, поки живуть родичі, що піклуються за могилою і пам’ятають покійника. А що далі? Якщо і могила забута, і родичі вже давно не приходять на цвинтар, чи мають вже своїх власних, інших предків? Колись, за язичницьких часів, невеликий курган або горбок могили просто природно зрівнювався з поверхнею землі. В християнську добу відбувалася ще одна річ — дерев’яний хрест зрештою зітлівав біля землі і падав на могилу, та в такому вигляді залишався єдиною ознакою поховання, поки сам не розкладався від часу. До появи кам’яних, залізних та сучасних гранітних, а то і мармурових надгробків це і був ідеальний християнський спосіб упорядковування могил на цвинтарях.
Останні залишки саме таких поховань ми можемо споглядати на сільських цвинтарях на сучасному Поліссі по всіх районах Правобережної Півночі України.
Традиція “наряджання” хрестів була нещодавно визнана одним з елементів традиційної духовної спадщини України.
П.С. Для порівняння традицій можете почитати мою вже давнішню розвідку про цвинтарі Севастополя, яку я робив ще до крадіжки Криму “зеленими чоловічками” Путіна. Вже тоді за багатьма ознаками на цвинтарях цього, тоді ще українського, міста можна було прослідкувати сліди деградації духовних традицій того обмосковленого місцевого люду.
