Церква в "запорозькому" стилі. До сотої річниці з дня побудови Свято-Покровської Церкви в селі Плішивець на Полтавщині
“Політикантроп”, 20 вересня 2006 року
"...так возник на территории Полтавщины новый архитектурный памятник, представляющий собою настоящую достопримечательность не только по своим художественным достоинствам, как безукоризненно-прекрасное, стильное, оригинальной красоты здание, но главным образом – как первый опыт художественного воспроизведения национального украинского зодчества".
Наявність давньої величної споруди (замку, палацу, храму) у невеличкому населеному пункті, як правило є німим свідоцтвом про часи колишнього розквіту, періоди коли в нинішніх селах та містечках, так би мовити „творилася історія”. Яскравою ілюстрацією цьому може слугувати колишня гетьманська столиця Батурин, в якому гігантський палац гетьмана Розумовського різко дисонує з навколишньою сільською буденністю.
Проте у цьому правилі є свої винятки. Село Плішивець Гадяцького району на Полтавщині ніколи не було нічиєю столицею чи резиденцією, завжди залишаючись ніби в стороні від основного потоку історичних подій. Ймовірно, за останні два-три століття суттєво не змінювався не лише статус, але й кількість жителів села. А отже, випадковим туристам, котрі потрапляють в цю пасторальну місцину над Пслом, тим більш дивно побачити там грандіозну храмову споруду – церкву Покрова Пресвятої Богородиці, що за обрисами нагадує дерев’яні „запорозькі” церкви кін. ХVII-ХVIII століть.
Це перше враження є одночасно і слушним і хибним. Насправді церква цегляна і збудована лише в 1906 році, однак її безпосереднім прототипом був дерев’яний собор в місті Новомосковську (Самарчику), збудований архітектором Яковом Погребняком в 1787 році. А з’явилася вона у полтавській глибинці завдяки видатному уродженцю Плішивця – архієпископу Парфенію (в миру – Памфілу Андрійовичу Левицькому) (1858-1922). За великим рахунком, задумана багато в чому як данина пам’яті батьку владики Парфенія, котрий 30 років був там священиком, вона стала символічним надгробним пам’ятником і самому архієпископові, чия могила не збереглася.
Таким чином, церква в Плішивці пов’язана не стільки з історією цього поселення, скільки з біографією одного вихідця з нього, котрий, на відміну від багатьох українців того часу, що зробили кар’єру в Санкт-Петербурзі чи Москві, не відцурався ані від своєї „малої Батьківщини”, ані від свого етнічного коріння. І засвідчив це не лише побудовою храму, котрий став першим прикладом повернення до давньоукраїнського архітектурного стилю у час, коли церкви будувалися у суворій відповідності до синодального лекала у псевдовізантійському та псевдомосковському стилях, але й своєю участю в редагуванні українського перекладу Четвероєвангелія Пилипа Морачевського (вийшло друком в 1906-1912 роках), боротьбою за отримання дозволу на викладання в початковій школі українською мовою, роботою над виданням творів визначних церковних діячів українського походження (зокрема – Святителя Димитрія Ростовського). „В высших сферах я считаюсь украинофилом, что меня нисколько не смущает; напротив, горжусь таким названием и желал бы быть таковым на самом деле” - писав у 1909 році владика Парфеній у листі до Єлисея Трегубова. Багато українських діячів того часу (Дмитро Яворницький, Орест Левицький, Юхим Сіцинський, Олександр Лотоцький) змогли вирішити питання, котрі потребували санкції у згаданих „вищих сферах” (наприклад – той же дозвіл на видання українського перекладу Євангелія) не в останню чергу завдяки зусиллям Преосвященного Парфенія.
Поява храму в „українському стилі” також багато є наслідком того, що, перебуваючи більшу частину свого архієрейського служіння на кафедрах в Росії (1899-1904 – єпископ Можайський, вікарій Московської єпархії, 1908-1917 – єпископ Тульський), Парфеній намагався підтримувати контакти з земляками. Одним з цих земляків був історик Дмитро Яворницький, котрий на той час працював у Московському університеті. Саме у його колекції владика побачив фотографію церкви у Новомосковську, загорівшись ідеєю побудувати подібний у своєму селі. Втім, розроблений московським архітектором Іваном Кузнєцовим проект не був сліпим повторенням храму Погребняка (хоча Дмитро Яворницький й подарував Кузнєцову фотографію Троїцького собору у Новомосковську з присвятою:" Первому- Погребняку, второму - Кузнецову"). Сам Парфеній, судячи зі всього, бажав зберегти більшу зовнішню подібність, проте змушений був погодитись з технічними аргументами митця: „архитектор (Кузнецов, коренной москвич), допустил и немало отступлений, которые – по его словам – вызваны тем обстоятельством, что церковь строится из кирпича, а не из дерева. Но, кроме того, ему – без сомнения – хотелось внести и нечто свое” - писав Парфеній історику Оресту Левицькому. Зазначимо, що вибір архітектора був доволі випадковим – просто в цей самий час Іван Сергійович розробляв проект подвір’я Саво-Сторожинського монастиря в Москві, а отже, владиці, який курував це будівництво, просто було зручно співпрацювати з одним і тим самим архітектором. За іронією долі, правнук Кузнєцова, котрий створив сайт, присвячений історії своєї родини, ледь приховує роздратування тим, що його прадіда зарахували до творців нового українського стилю та занесли до переліку „Зодчі України кінця XVIII – початку XX століть”...
Цілком очевидно, що без участі Парфенія неможливо було не лише „пролобіювати" в Святійшому Синоді затвердження нестандартного проекту, але й зібрати кошти (понад сто тисяч рублів) на його будівництво. Окрім власних коштів єпископа, значну суму було зібрано серед московських купців та інших багатих жертводавців. Будівництво тривало протягом 1902-1906 років, окрім самого храму було також збудовано дзвіницю та господарчі приміщення, територію обнесено ошатним парканом. Коло храму було впорядковано могилу батька Парфенія – священика Андрія Левицького. Церкву у липні 1906-го освячували сам єпископ (на той час він вже був на Подільській кафедрі) Парфеній та єпископ Полтавський Іоан (Соколов).
Поява церкви в „староукраїнському” стилі не залишилась непоміченою в українських колах. Орест Левицький відгукнувся на цю подію статтею „Новый храм в старом украинском стиле” в „Киевской старине” (потім вийшла окремою брошуркою), вийшли відповідні публікації в часописах „Православная Подолия”, „Рідний край”. Описавши історію будівництва храму Левицький, зокрема, відзначив „так возник на территории Полтавщины новый архитектурный памятник, представляющий собою настоящую достопримечательность не только по своим художественным достоинствам, как безукоризненно-прекрасное, стильное, оригинальной красоты здание, но главным образом – как первый опыт художественного воспроизведения национального украинского зодчества”.
А відгук „Рідного Краю” протиставив зовнішній вигляд цього храму „типовому” храмовому будівництву того часу: „[...] Теперішні „строітелі і созідателі” церков на Україні – замість наших старих зразків, розмаїтого й благородного стилю, часто будують незугарні, ще й до того ж строкато розмальовані церкви та дзвіниці, додержуючись того „русскаго” (старо-московського) стилю, - з тими присадкуватими стовпами, важкими, навислими зводами, „цибульковими” головками й т.і. Стародавнішими нашими зразками зовсім нехтують”. До речі, хоча це й написано майже сто років тому, звучить на диво актуально.
Для самого єпископа церква в рідному селі стала тим місцем, до якого він подумки линув з чужини. За найменшої оказії він заїздив до Плішивця, неодноразово служив в „своєму” храмі. А в 1917 році (на той момент він був архієпископом Тульським), пішовши на спочинок, Парфеній повернувся на батьківщину. Формально числячись при Охтирському монастирі, він у дійсності проживав у своєї рідної сестри у Плішивці та виконував функції парафіяльного священика. У травні 1918 року він писав митрополитові Новгородському Арсенію (Стадницькому): „За отсутствием приходского священника я и сейчас на своей родине совершаю службы церковные и все требы, кроме венчания браков. Прихожане об этом очень просили меня. Трудненько в холодном храме и без диакона, но справляюсь”.
Хоча цьому немає документальних підтверджень, цілком логічним виглядає припущення, що архієпископ бажав бути похованим біля плішивецької церкви. Але доля розпорядились інакше – в березні 1920 року Парфеній отримав призначення на Полтавську кафедру, якою й керував до самої смерті у січні 1922 року. Поховали владику у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, однак пам’ятник на його могилі був зруйнований у період однієї з атеїстичних кампаній. Можливо останки можна було б ідентифікувати під час відновлюваних робіт на початку 1990-х, проте „вдячні нащадки” обрали найлегший шлях, поховавши всі знайдені кістки в одній братській могилі за церковною огорожею.
„Дітищу” владики пощастило більше. В радянський час було розібрано на цеглу дзвіницю та паркан, з самої церкви скинуто куполи та перетворено на зерносховище. І хоча сліди руйнувань доволі помітні, храм не перестає вражати своєю величчю. Вірогідно, врятувала церкву глибока провінційність Плішивця, розташованого далеко від міських центрів та важливих шляхів. Її просто не дістали „довгі руки” влади. На жаль, саме ця „непомітність” зараз стає на заваді можливості реставрації храму – якби подібний храм зберігся у Києві чи принаймні у Полтаві, шанси на його відродження були б набагато вищі.
