За часи випробовувань останнього року відкрились не лише істинні патріоти, які до цього були осторонь, а й душевна мізерність окремих людей.
Про позицію Церкви під час війни, про місію капеланів, віру та зброю говорили провідні протестантські пастори та служителі інших конфесій під час круглого столу «Церква у мовах війни: богослов’я, позиція, місія», що відбулась в Ірпіні в суботу, 20 вересня. Пропонуємо до уваги другу частину репортажу. Перша частину тут.
Сергій підкреслив, що є давнє бажання почути про подібні чіткі рішення і від російських релігійних лідерів: «Якщо Церква ховається в кущі, то вона вже не Церква. Бо Церква має бути еталоном, на який варто рівнятись».
На момент проведення круглого столу, тобто 20 вересня, після донецького Молитовного Майдану 14 активістів побували в полоні терористів, ще в шістьох стріляли. Зараз вони змушені перейти у підпілля, але не лише заради молитви, а й для підтримки роботи волонтерської мережі допомоги.
«Чому ми цікавимо суспільство – тому що ми стоїмо на своїй позиції від початку. Наша гуманітарна активність – теж важлива складова. Роблячи добро, ми прославляємо Ісуса Христа. Тому що Україна для нас одна і ми всі в ній живемо», — додав пастор.
Пройдешні події для нього довели, що немає розколу країни на Схід та Захід. Натомість є розділення всередині самих міст та областей: «Є два Донецька, два Києва. В них живуть люди, які діють та мислять по-різному, це два різних за емоціями табори. В одних життя триває так само, як і раніше, ніби нічого не сталось, а інші люди не можуть не поділитись хлібом з ближнім. І тут легко перевірити хто до якого табору відноситься, спитавши, чи є в людини думки про горе інших».
Окрім того, ще одним напрямом діяльності Сергій визначив місію звільнення людей з полону. Він розповів, що активісти діяли дуже просто – постійно звертались та писали листи з посиланнями на закони до прокуратури ДНР, підтримували перманентний тиск та нагадували, що ці волонтери потрапили до полону випадково, за них є кому постояти. І саме під таким тиском терористи відступали, звільняючи вірян. Але, додав пастор, зараз ситуація змінилась в гірший бік і будь-який тиск став фактично неможливим. Тому, він певен, потрібна постійна молитва для досягнення миру.
Пастор переконаний, що потрібно зважати на сім моментів під час теперішньої проповіді, повертатись та згадувати забуте. По-перше, він наполягає на проповідуванні того, що треба заново навчитись довіряти Богу, відкритись Йому. З цим пов’язаний другий пункт його розмірковувань – нагадування про есхатологію, про те, що Церква постійно живе в очікуванні.
Що стосується влади, Микола Романюк підкреслив, що християни під час дії демократії співвідповідальні за порядок у державі. Це тягне за собою не лише винагородження добрих вчинків, а й покарання лихих. При цьому найбільший гріх після невір’я – це байдужість. Пастор наголосив, що через війну люди обізлились та поляризувались і в цьому вони винні в першу чергу як християни, коли перестали бачити в іншому брата.
За його словами, принципово не поспішати судити людей ні за те, що вони роблять, так і за те, чого вони не роблять. Так само необхідно стверджувати у проповідях, що життя продовжується, а тому не можна відпускати його потік ні на мить: «вмирати – вмирай, але хліб сій». Микола Романюк підсумував свої слова, нагадавши, що чим яскравіша темрява – тим яскравіше і світло, варто лишень берегти любов.
На його думку, є прості пункти, завдяки яким можна чіткіше зрозуміти хід подій. Для цього потрібно не змішувати все в одну купу, щоб виробити нову спільну доктрину. Натомість потрібне випрацьовування сильного лідерства, разом з ліквідацією пострадянських ефектів: «Давайте припинимо ходити в тіні СРСР, вийдемо з риторики «країн пострадянського простору». Замість того, вважає Олесь, варто творити і новий простір, і нові доктрини, і нове розуміння.
Богослов додав, що «червоно-православна» ідеологія «Русского мира» далась взнаки, коли з’явилась підтримка терористів населенням. «Ідеологія заміняє Бога, а учні несуть це в маси. Хибний радянський мета-наратив – штучна історія народів та світу, що відображається на Церкві». Тарас Дятлик вбачає новий шлях через повернення до практичного богослов’я, у чому полягає місія пасторів, які мають робити це через проповідь. З цим пов’язане і несвоєчасне закриття курсу «Церква і політика», який мусив бути присутнім, щоб окреслювати ці питання.
Він підкреслив, що проповідники зобов’язані тлумачити те, що відбувається, пояснювати, як на це потрібно реагувати. І тоді, коли буде присутня норма разом з практикою – буде розуміння того, як треба чинити згідно з бажанням Бога.
«Нам не можна зачерствіти душею, нам треба постійно бути на передовій, щоб все відчувати. Я хочу бути чесним з Богом і людьми – за це треба платити свою ціну. А наша проблема полягає в тому, що ми граємо в міжцерковну політику, замість того, щоб бути чесними в позиції добра та зла», — продовжив роздуми старший єпископ та пастор київської церкви «Нове життя» Анатолій Калюжний.
Останнім часом він запровадив практику частих візитів до військових госпіталів, щоб напряму спілкуватись з пораненими бійцями. Після таких зустрічей народилась ідея створення мережі Центрів реабілітації для постраждалих, що може стати практичним втіленням служіння.
«Є багато тих, хто зробив бізнес на війні. Є такі люди серед християн і я не хочу згадувати їхні імена, але це аморально. Нам треба озброюватись проповідями та підбадьорювати людей, щоб прийти в завтрашній день. Необхідно постійно стверджувати віру в Бога», — додав пастор.
Він сам став свідком дива, коли його парафіянин, Мирослав, батько п’ятьох дітей, відправився добровольцем в зону АТО. Він дивом вижив під час страшних обстрілів під Іловайськом та одним із перших був звільнений з полону терористів. Подібні випадки Анатолій Калюжний покладає на диво, нагадуючи, що немає нічого неможливого, коли є віра в Бога.
Про потребу формувати подібну спільноту віруючих людей нагадав і Михайло Черенков. На його думку, кожен має робити те, що йому відкрив Бог та який шлях вказав. Тому кожен зможе стати героєм малих справ, роздумуючи над проблемою того, як розбудити мовчазну більшість християнського простору.
Результатом зустрічі стало спільне звернення протестантської спільноти з висуненням базису нової доктрини сучасного часу. Пастори переконані, що не можна залишатись осторонь, приймаючи нібито аполітичну позицію, яка є куди більш байдужою за своєю суттю.