Що означає бути Церквою сьогодні? Спираючись на Анрі де Любака і кардинала Ґжоґожа Рися, шукаю відповідь у живому досвіді зустрічі з Богом, що змінює людину у світлі Церкви Христової.
Церква – слово, яке я вимовляю щодня. Частіше з вдячністю, рідше просто за звичкою – і тоді зупиняюся і запитую себе: а що я, власне, маю на увазі? Анрі де Любак у своїх «Роздумах про Церкву» писав: «Церква.. слово це можна зрозуміти і в активному, і в пасивному сенсі. Адже в цьому величезному “об’єднанні”, у католицькій Церкві, можна побачити, з одного боку, голос, що скликає, й силу, що об’єднує» [1, с.81].
Церква не вичерпується одним визначенням – вона живе між двома цими вимірами, і саме ця реальність є джерелом її таємниці. Коли ми сповідуємо у Символі віри credo sanctam Ecclesiam – вірую в святу Церкву – ми говоримо не про спільноту морально досконалих людей. Ми говоримо про Церкву, чия святість є даром, а не досягненням – даром Духа Святого, що перебуває в ній і діє через неї попри людську недосконалість. Ecclesiam sanctorum – Церква святих – це не елітарний клуб обраних, а спільнота покликаних: тих, кого Христос назвав своїми і хто відповів на це покликання. Освячуюча і освячена, свята у своєму джерелі і така, що прагне святості у своїх членах – Церква існує між цими двома полюсами як жива і незавершена реальність.
Кардинал Ґжеґож Рись в своїй книзі «Як Бог задумав Церкву» звертає увагу на історичний факт: в Антіохії учнів уперше назвали християнами – і зробили це не вони самі, а люди, які з ними стикалися. Сама поява цієї назви є цікавою: антіохійці побачили серед себе спільноту настільки виразну і несхожу на все звичне, що відчули нагальну потребу її якось позначити. Christiani – «Христові», «родичі Христа», «ті, що Йому належать» [2]. Назва народилася з видимого життя. І якщо сьогодні навколишній світ не відчуває потреби нас якось особливо називати – можливо, це означає, що ми перестали бути достатньо «іншими», щоб потребувати імені.
Це тривожна думка для кожного, хто називає себе християнином. Адже «інакшість» перших учнів була не культурною чи соціальною – вона була онтологічною: вони справді жили інакше, бо зустріли Когось, Хто змінив саму структуру їхнього буття. Воскреслий Христос не просто дав їм нові переконання – Він дав їм нове життя. І це нове життя було видимим: у спільному майні, у турботі про вдів і сиріт, у готовності вмирати за те, що вважали істиною. Сьогодні ми маємо ті самі догмати, ті самі таїнства, ті самі молитви. Але чи маємо ми те саме видиме життя? Питання, яке ставить кардинал Рись, є запрошенням до іспиту совісті: чи справді я зустрів Христа – чи лише успадкував про Нього знання? Бо лише справжня зустріч породжує те життя, яке інші не можуть не помітити [2].
Слова кардинала Рися раптом оживають у цілком конкретній історії. Моя знайома зі Львова зайшла одного разу на святу месу до храму – і щось у ній змінилося. Так змінилося, що на роботі її не впізнали: питали, що сталося, звідки ця внутрішня тиша і світло. Вона розповіла – і люди навколо самі захотіли так само. Видиме життя говорить голосніше за будь-які слова. Як пише о. Роман Лаба: «Якщо натхнення приходить від Бога воно не може спричинити депресії в людському серці, бо Боже Слово приносить втіху і спокій. Мир і радість це плоди Святого Духа» [3, с.59].
Подібний духовний досвід пережила і Едіт Штайн, і її історія є, мабуть, найвідомішим прикладом того, як зустріч із Богом змінює людину до непізнаванності. Феноменолог для якої будь-яке твердження мало пройти крізь горнило строгого філософського аналізу, – і раптом ніч над «Життя Терези від Ісуса, нею самою написане» святої Терези Авільської, після якої все стало іншим. Вона сама описувала це не як інтелектуальне переконання, а як зустріч – живу, особистісну, таку, що «secretum meum mihi». Те, що шукала феноменологія – повернення до самих речей, до живого досвіду до будь-якої теорії – вона знайшла не в університетській авдиторії, а в тиші нічного читання. І ті, хто бачив її після – бачили вже іншу людину.
Церква, яка справді є Церквою, не може не змінювати. В сенсі онтологічного перетворення, того, що богослов'я називає метанією: зміною не поведінки, а самого серця. Анрі де Любак нагадував, що Церква є організмом – живим тілом, в якому циркулює Божа благодать. І якщо людина справді торкається цього тіла – не зовнішньо, не ритуально, а живим дотиком віри – вона не може залишитися незмінною. Саме тому історії на кшталт тієї, що сталася з моєю знайомою зі Львова, або тієї, що перевернула все в житті Едіт Штайн, є не винятками, а правилом, яке ми занадто рідко бачимо – бо занадто рідко дозволяємо Церкві бути собою.
Максима «Пізнай себе» – за переданням, висічена над входом до Дельфійського оракула –сприймалася давніми класичними письменниками як слово, «послане з небес». Але для християнина ця максима має особливий резонанс – не тому, що вона антична й авторитетна, а тому, що вона збігається з чимось набагато ближчим: з вченням Святого Письма і самого Ісуса Христа [4]. Пізнати себе у біблійному розумінні – це не психологічна самоаналітика і не філософська рефлексія над власною природою. Це пізнати себе перед лицем Бога: побачити себе таким, яким бачить мене Той, Хто знає мене краще, ніж я знаю сам себе. «Господи, Ти випробував мене і знаєш мене» (Пс. 139:1), і в цих словах міститься ціла антропологія: людина пізнає себе не в самоті власної рефлексії, а у зустрічі з Тим, Хто є її справжнім дзеркалом. Саме тому Сократове «пізнай себе» і євангельське «Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, аледушу свою занапастить?» (Мт. 16:26), говорять, по суті, про одне – тільки Євангеліє знає відповідь, якої Сократ лише шукав.
Анрі де Любак наголошує: «Церква існує у світі і вже через цей факт проваджує його в стан неспокою. Оскільки вона є постійним свідком Христа, який прийшов у світ, щоб зрушити підвалини людського життя, вона виступає у світі потужним рушієм суперечностей» [1, с. 147]. Церква змінює тому, що несе в собі присутність Того, Хто за самою своєю природою не дає людині залишатися там, де вона є. Зустріч із Христом – навіть опосередкована, навіть через літургію, через текст, через обличчя іншої людини – є завжди зустріччю з «рушієм суперечностей»: вона розбурхує, ставить під сумнів, відкриває таїнство там, де ми давно перестали чогось очікувати. Це і є Церква, що змінює. Церква, якою вона покликана бути!
Посилання: