Перебуваючи наприкінці червня у Києві, голова Синодального відділу з відносин Церкви та суспільства Московського Патріархату протоєрей Всеволод Чаплін зустрівся з депутатами Верховної Ради України від Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко. Під час зустрічі о. Всеволод зазначив, що «...У країнах СНД все більше утверджується модель законодавства про релігію, властива більшості країн Європи, а вона передбачає вибіркову підтримку суспільством і державою однієї або декількох релігійних громад, що відіграють особливу роль у житті тієї чи іншої країни».
Інформагенції наразі не повідомляють, чи протоєрей просто поставив депутатів до відома стосовно головних трендів розвитку законодавства про свободу совісті, чи висловив у такий спосіб власне задоволення змінами, які відбулися на величезному обширі, чи вирішив заохотити українських законотворців до дій. Всі, мовляв, до Європи простують, важко працюють над своїми законодавчими системами, а ви задніх пасете...
Дійсно, багато країн-членів СНД досить істотно змінили свої законодавства про свободу совісті. Інколи ці зміни супроводжувалися бурхливими дискусіями, протестами релігійних кіл, правозахисників і навіть лідерів закордонних держав (як, наприклад, це було при ухваленні чинного нині Закону Російської Федерації 1997 р.), часом зміни пройшли майже непомітними (за винятком тих, звісно, хто відчув їх на своїй шкурі – як, скажімо, в Казахстані чи минулого року в Азербайджані).
Змінювалися законодавства, ухвалені напередодні й відразу після розвалу СРСР, на хвилі відторгнення радянської політики викорінення релігії й придушення всього живого у релігійному середовищі. Тоді мало кому спадало на думку, що Церкви й релігійні спільноти, які ще вчора однаково страждали від жахів «соціалістичної свободи совісті», сьогодні можуть бути поставлені у нерівне становище. Що деякі з них повинні будуть доводити своє право на існування, а інші владою, що проголосила себе демократичною, відкрито сприйматимуться як небажані. Ще важче було собі уявити, що в деяких з «нових демократичних держав» брежнєвські нагінки на релігійні громади здаватимуться трохи не «добою толерантності».
Для того, щоби стверджувати, нібито в країнах СНД «утверджується модель законодавства про релігію, властива більшості країн Європи», потрібне, щонайменше, доволі специфічне уявлення про те, що в цій Європі відбувається. Передовсім, звісно, у сфері релігійної свободи й державно-церковних відносин.
Абсолютною правдою є те, що у багатьох державах «старої Європи» певна Церква (Церкви) наділені особливими привілеями. Так склалося історично і хоча, скажімо, шведи вирішили, що з 2000 р. Лютеранська Церква не повинна бути державною, багато західноєвропейських суспільств висловлюються за збереження спеціального статусу «нашої Церкви». Для одних – це частина їхньої ідентичності, для інших символ національної єдності та маніфестація данськості, англійськості, норвезькості чи елінізму. Але особливий статус однієї з Церков не тільки не означає дискримінації всіх інших, а передбачає, що релігійні меншини з обов’язковістю повинні отримати рівний з більшістю захист для вільного сповідування віри і гідного виразу їхніми членами своїх релігійних почуттів.
Натомість на території більшості країн СНД привілеї для одних супроводжуються переслідуваннями або дискримінацією інших. Тут органи з боротьби проти тероризму й екстремізму розганяють молитовні збори абсолютно мирних баптистів; депортують з країни закордонних місіонерів; не реєструють протестантські громади, а незареєстрованим забороняють діяти; заарештовують релігійних активістів та тих, хто не може служити у війську з релігійних переконань; забороняють цілі релігійні напрямки і дуже часто крізь пальці дивляться на фізичне насильство стосовно релігійних меншин. Про всі «принади» тієї моделі, яка склалася на просторі від Бреста до Владивостока і від Баку до Андижана, можуть в деталях розповісти кемеровські мусульмани, рязанські баптисти, суздальські православні, які не підпорядковані Московській Патріархії, ув’язнені свідки Єгови у Вірменії або азербайджанці, які вирішили прийняти хрещення. Не кажучи вже про те, що одна з країн СНД – Узбекистан – серед світових лідерів по придушенню релігійних свобод і найбільш брутальній політиці стосовно релігійних прав людини (про Туркменістан, який не є членом СНД, зараз не згадуватимемо). Іншими словами, важко сказати, що саме мав на увазі отець Всеволод, коли запевняв про наближення СНД-вської моделі до європейської...
Ще одна європейська тенденція розвитку державно-церковних відносин та законодавства про свободу совісті кардинально протистоїть тій, що набрала силу у більшості країн СНД. Тут релігійні свободи звужуються, в Європі – розширюються. Привілеї, які колись стосувалися однієї Церкви, поширюються на інших, у тому числі, – на релігії для цієї країни нетрадиційні й такі, що «особливої ролі» у житті тієї чи іншої країни, - ну, так вже сталося, – не відіграли. Наприклад, в Португалії конкордат між урядом і Святим Престолом 1940 р. з доповненнями 1971 р. передбачав спеціальні і дуже істотні привілеї для Католицької церкви. У 2003 р. Акт про релігійну свободу поширив усі ці привілеї на всі визнані релігійні спільноти Португалії.
У Люксембурзі до 1998 р. фінансову допомогу від держави отримували католицькі, протестантські та юдейські громади. З 1998 р. ця підтримка поширена на Руську та Грецьку православні Церкви, а з 2003 р. – на Румунську, Сербську православні та Англіканську Церкви.
У Бельгії зарплати й пенсії духовенству, кошти на зведення й ремонт культових будівель, інші привілеї, що стосувалися Католицької Церкви, поширені на протестантизм, юдаїзм, англіканство, іслам, Руську й Грецьку православні Церкви, а також – на Товариство секулярних гуманістів та Філософське товариство Бельгії.
В Італії привілеї, які має Католицька Церква, поширюються і на інші релігійні спільноти, які укладають з урядом спеціальну угоду – так звану Intesa. Причому відсутність такої угоди у жоден спосіб не може обмежувати вільне сповідування релігії вірними тієї чи іншої громади. І, зрозуміло, якщо громада котроїсь з релігій не схоче реєструвати свій статут, прокуратура, служба безпеки і поліція не стане цю громаду переслідувати, а її лідера не оштрафують на вісім середніх місячних зарплат, як баптистського пастора Олега Воропаєва з казахстанського міста Павлодар і багатьох його одновірців. Причому навіть у тих західноєвропейських країнах, де влада не у захваті від діяльності тих чи інших релігійних груп, їхні члени все одно отримують належний захист. Тому, серед іншого, що взірцево працює судова система і не можна собі уявити, щоби її рішення не виконувалися.
У 2009 р. дуже авторитетний дослідницький центр Pew Forum, який спеціалізується на вивченні релігії в її глобальних суспільних, політичних і економічних виявах, здійснив прецікаве дослідження обмеження релігійної свободи у світі. 198 країн планети були вивчені з огляду на те, як захищається і як переслідується в них індивідуальне і колективне право людини вірити в те, що вона, людина, вважає вартим віри. Для об’єктивності аналізу було запроваджено двадцять індикаторів, що стосуються характеру законодавчих обмежень, ступеню втручання властей у діяльність релігійних організацій, можливостей для публічного виразу релігійних переконань, для місіонерства, зміни релігійної належності, наявності/відсутності дискримінації на релігійному ґрунті тощо. З отриманих даних було сконструйовано Індекс урядового обмеження релігійної свободи. Чим більше відповідей «так» на питання про ті чи інші обмеження, тим вищий індекс і тим, зрозуміло, нижчий рівень релігійної свободи. Результат такий: для західноєвропейських країн цей індекс склав від 0.1 (Сан Марино) до 4.6 (Греція). У Нідерландів індекс - 0.4, у Португалії – 0.6, Фінляндії - 0.8, Швеції та Швейцарії – 1.0, Норвегії – 1.2, Іспанії – 1.9, Австрії 2.7, Великої Британії та Італії – 2.2, Данії - 2.4, Німеччини 3.2, Франції - 3.4, у Бельгії – 3.9.
Порівняймо цей індекс із тими, що отримані для країн-членів СНД. Отже: Вірменія - 4.0, Молдова - 4.6, Казахстан - 5.0, Азербайджан - 5.1, Таджикистан – 5.5, Росія - 6.0, Білорусь - 6.1, Узбекистан – 8.0. За обмеженнями країни класифіковані у чотири групи – від 6.7 до 8.4 – дуже сильні обмеження, від 4.5 до 6.6 – сильні, від 2.4 до 4.4 – помірні, від 0 до 2.3 – незначні.
В України означений індекс 2.6. Досить пристойно, навіть якщо взяти до уваги ті численні й добре відомі проблеми з законодавством та у відносинах між релігійними організаціями й властями (особливо місцевими). При цьому в Україні є Церкви, що відіграли особливу роль в історії країни й формуванні української культури. Вони дійсно потребують законодавчих змін, але навряд чи таких, які б погіршили становище інших релігійних спільнот. Репресії стосовно одних не обертаються розквітом інших. Те, чим парламентарі дійсно здатні допомогти найбільш впливовим Церквам – це закони, які б забезпечили повноцінну присутність релігійних організацій у публічній сфері; справедливість у поверненні їм відчуженого радянською владою майна; підтримку в збереженні й розвиткові створеної в їхньому річищі богословської, мистецької та архітектурної спадщини; максимальне зменшення залежності від влади. Церкви, зрештою, ще більшою мірою потребують законів, які б загнуздали корупцію в країні, дали їй чесне судочинство, зміцнили громадянські свободи, вивели б з тіні економіку. От у такому разі законодавці дійсно вцілять у європейський, а не в СНДівський тренд.