Чи має ще сенс саме питання про сенс?
«Fides et ratio» («Віра і розум») — 13-та енцикліка, яка вийшла з-під пера папи Івана Павла II 14 вересня 1998 р. і стала його особистим посланням з нагоди 20-річчя понтифікату. У своїх попередніх енцикліках, які здебільшого мали не тільки богословську, а й суспільно-політичну, соціальну, етичну спрямованість, — папа аналізував визначальні світові процеси, тенденції розвитку історії людства. Він торкався питань тоталітаризму, мілітаризму й гонки озброєнь, загрози ядерної катастрофи, сутності марксистських режимів, гідності людей праці, ринкової економіки, загрози споживацтва і, звичайно, духовності, культури й етики. Цього разу понтифік робить спробу відновити гармонію віри і розуму, теології і філософії.
Папа закликає до діалогу віри і розуму, різних течій людської думки та звертається до інтелектуалів з пропозицією створити спільний фронт проти антигуманістичних сил. Енцикліка простягає руку розумові й філософії, визначаючи її внесок у людський прогрес та збагачення віри. Але при цьому не відмовляється диктувати розумові умови, на яких повинна спиратися нова гармонія між цими історичними партнерами. Папське послання — це виклик станові сучасної культури, яка перейшла від сліпої віри в раціоналізм до втрати віри в людський розум. Її мета — повернути сучасній людині довіру до істини.
Мас-медіа вже охрестили нову енцикліку духовним заповітом Івана Павла II. Однак католицькі видання підкреслюють, що це радше завершення систематичної праці з найважливіших богословських і суспільних проблем.
НОВИЙ ПОГЛЯД НА ТРАДИЦІЙНУ ІНТЕРПРЕТАЦІЮ
«Віра і розум» — друга в історії папства енцикліка, повністю присвячена філософії. Першою була «Aeterni Partis» папи Лева ХIII (1879 р.), яка розвинула тезу про незрівняну вартість філософії святого Фоми. Тоді Лев ХIII проголосив томізм офіційною філософією Католицької церкви, яка повинна захищати істини Одкровення від оманливої інтерпретації, сприяти витлумаченню наукових відкриттів у світлі віровчення, правильно орієнтувати церкву в сучасній культурі. Фома Аквінський отримав титул «ангельського доктора», а також «всесвітнього наставника», «князя схоластів».
Іван Павло II розвиває науку свого попередника й розмірковує над тим, як мають співвідноситись філософія і богослов’я, розум і віра в сучасну епоху. Він наполягає на тому, що розвиток богослов’я в III тисячолітті значною мірою залежатиме від якості філософської думки. Папа захищає автономію наук і філософських систем відносно віри і Церкви, яка «не проповідує жодної власної філософії і не висловлюється офіційно за якийсь один філософський напрям, відкидаючи інші». Часом навіть здається, що Іван Павло II заперечує головний постулат енцикліки Лева ХШ «Aeterni Partis» про томізм як офіційну філософію католицизму.
Імпульсом до написання енцикліки стала нестерпна, з погляду папи, культурна ситуація, яка довела до крайньої межі поділ між вірою і розумом, наслідком чого є серйозна криза християнської віри у країнах Західної Європи.
Головне питання, яке прагне розв’язати Іван Павло II: чому розум хоче перешкодити самому собі у прагненні до істини, коли силою своєї природи він націлений на неї? Адже розум, стверджує він, має можливості пошуку вічної істини, не знаючи інших обмежень, крім істини. Папу турбує те, що різні філософські системи й рухи сучасності наполягають на ідеалізації слабкості розуму, перешкоджаючи йому бути самим собою. У сучасних філософських вченнях папу передусім непокоїть відсутність будь-якого ставлення до Абсолюту. Енцикліка написана з виразною надією на відновлення в культурі філософії «правдивого метафізичного» характеру. Іван Павло II наголошує на тому, що людина не стає дозрілою на шляху розкріпачення розуму, коли звільняється від метафізики й віри. «Людина досягає зрілого віку тоді, — пише папа, — коли вона здатна власними силами відрізнити правду від фальші й виробити власну думку про об’єктивний стан речей». Понтифік нерозривно пов’язує віру з культурою: «Віра, яка не стає культурою, є вірою, яка не повністю усвідомлена й невірно прожита».
У розділі «Зв’язок між вірою і розумом» подається історичний, філософський та богословський аналіз того, як християнство увійшло у зв’язок з античною філософською думкою.
Питання Тертуліана: «Що спільного між Афінами і Єрусалимом, між Академією і Церквою?», зауважує понтифік, є виразним свідченням критичної позиції перших християнських мислителів щодо зв’язку між вірою и філософією. Отці Церкви не вагалися вказувати як на те, що знаходили в них спільного, так і на те, що відрізняло філософію від Божественного Об’явлення.
У схоластичній філософії роль розуму значно зростає, що дало можливість говорити про intelectus fidei — інтелектуальну віру. Папа вважає, що вже у схоластичній філософії засада пріоритетності віри не суперечила й не відкидала автономних, незалежних пошуків істини розумом: «Віра вимагала, щоб її предмет був пізнаний за допомогою розуму; розум, досягаючи кульмінації у своїх пошуках, визнає, яким необхідним є те, на що вказує йому віра».
В енцикліці віддано належне «неминаючій новизні думки святого Фоми з Аквіна». І не тільки за те, що обґрунтовував доктрину про гармонію віри і розуму, а й за встановлення діалогічного зв’язку з арабською і єврейською філософською думкою. Фомі Аквінському приписується заслуга погодження світськості світу з радикалізмом Євангелія, що дало йому змогу уникнути «неприродної схильності до відкидання світу та його цінностей». Папа характеризує філософію томізму як філософію буття, яка має стати визначальною в сучасній гармонії віри і розуму, якої не дійшли ані Церква, ані світ.
Драмою поділу віри і розуму характеризується період від пізнього Середньовіччя до Нового часу, і особливо XIX і XX століття. Надмірний раціоналізм як метод дослідження, вважає автор енцикліки, сприяв «раціоналізації філософії» і «виникненню філософії практично відірваної і цілком автономної щодо змісту віри». Позиції скептицизму, агностицизму позбавили віру всіляких раціональних підстав. «Те, що патріотична й середньовічна схоластична думка розуміла і сформувала як глибоку єдність — джерело пізнання, здатне сягнути найвищих форм абстрактного мислення, було практично знищене системами, які стали на грунт раціонального пізнання, відірваного від віри й альтернативного їй».
Поширення позитивізму як філософської течії призводить до небезпеки втрати людьми науки етичного підґрунтя своїх досліджень, центром яких вже не є людська особистість і цінність життя. Натомість з’являється спокуса здобуття деміургічної влади над природою й навіть над самим людським буттям».
Нинішня людина існує в атмосфері й ментальності страху, викликаного тим, що деякі витвори людського інтелекту, яким особливою мірою притаманні злет людського розуму й підприємливості, можуть бути використані проти існування самої людини.
Розум і віра зубожіли; їх взаємні стосунки значно послабилися. «Розум позбавлений підтримки з боку Об’явлення, збочив на манівці, де є очевидним ризик втратити його останню мету. Віра, позбавлена — підтримки розуму, зосередилася на відчуттях і переживаннях, що створює загрозу втрати нею призначення бути універсальною пропозицією». Причому папа нагадує, що погляд, який відводить вірі сферу впливу лише на «слабкий розум», є самообманом. В такому разі віра, «наражена на серйозну небезпеку, може бути зведена до рівня міфа або забобону». Отож розум, не запліднений зрілою вірою, втрачає здатність бути стимулом, який має сконцентрувати увагу на специфіці та глибині буття. Отже, понтифік наполягає на тому, щоб віра і філософія відновили свою глибоку єдність.
ШЛЯХ, ЩО ВЕДЕ В МАЙБУТНЄ
В енцикліці пропонується єдиний шлях взаємодії теології і філософії, який лежить у площині «науки віри й вимог філософського розуму». Папа формулює вимоги богословських дисциплін до філософських знань, окреслює останні новітні проблеми суспільства, які притягують до себе знання і віру. Аспект відносин віри з культурами — проблема, яка останніми роками викликала богословські дискусії. Співвідношення Євангелія і культури, ставлення Католицької церкви, яка увібрала в себе грецьку філософію й латинську культуру, до культур інших народів — особливий предмет дослідження понтифіка та його особистий внесок у цю проблему.
Іван Павло II сформулював концепцію інкультурації, тобто євангелізації Церкви і світу за допомогою синтезу Євангелія і національної культури кожного народу. «Євангеліє не протиставляється даній культурі, тобто, зустрічаючись з культурою, не має наміру позбавити її притаманного їй змісту ані накинути загальні, не властиві їй форми». Папа гарантує, що «зустріч Євангелія з культурою» нічим не загрожує останній, а навпаки, «дає культурі натхнення для подальшого розвитку». Євангелізаційна місія на своєму шляху найперше зустріла грецьку філософію. Але цей факт не означає, що потрібно відкинути контакти з іншими філософськими школами й національними культурами.
Папа заявляє, що нинішні проблеми, які стоять перед Церквою, подібні до тих, котрі вирішувала християнська Церква перших століть. Він говорить про країни Сходу — Індію, Китай, Японію, інші країни Азії та Африки, які мають самобутню й багату культуру, власну філософію, давні релігійні традиції, свій спосіб життя, притаманний тільки їм менталітет. Експериментальною базою інкультурації стає Індія. Іван Павло II з великою пошаною ставиться до духовних надбань цієї країни, вважаючи, що «індійська думка з великою духовною енергією набуває досвіду, який, визволяючи людину з обмежень часу і простору, мав би абсолютну цінність». На його думку, завдання християн — скористатися з багатого духовного надбання індійської культури, філософії, релігії і взяти звідти «елементи, згідні з їхньою вірою, щоб таким чином збагатити християнську думку». Інакше кажучи, в даному разі духовні елементи індійської культури «інкультуруються» у християнство, а християнство, у свою чергу, «інкультурується» в індійську культуру. Папа готовий зробити такий радикальний крок, проте невідомо, чи готова до цього вся Католицька церква і, що дуже важливо, як на це відгукнеться індійська культура.
«Інкультурована» Церква завтрашнього дня являтиме собою синтез великих культур і філософій, пристосованих до Євангелія. Якщо такий проект буде реалізовано, то людство у XXI ст. зустрінеться з новою універсальною релігією, якій поки що немає аналога.
І все ж у центрі папських рефлексій стоїть філософія. Глава Католицької церкви стурбований тим, що й у стані духовенства, і в самій теології занедбано вимоги сучасної філософської освіти, і вказує на відсутність зацікавленості сучасною філософською думкою і культурою, «що призводить до припинення будь-яких форм діалогу або до некритичного сприймання всіляких філософських поглядів». Він ставить категоричну вимогу — «проявити активний інтерес до філософії», «нав’язати контакт з різними філософськими системами сучасного світу».
Енцикліка «Віра і розум» проголошує самостійність і незалежність філософії від теології, і тим самим кидає виклик відомій формулі ancilla theologіа («служанка теології»), яку застосовували до філософії Отці Церкви. Іван Павло II вважає, що сьогодні ця дефініція не працює, і намагається пом’якшити жорсткість її застосування Церквою в минулі століття. Він говорить, що і в минулу епоху не слід було розуміти ancilla theologia так, нібито філософія «безвольно підпорядковується теології» або «відіграє щодо теології функціональну роль». Це нібито була досить умовна формула, яка лише вказувала на потребу зв’язку між двома напрямами науки. Так сьогодні розуміє проблему папа, але, на жаль, упродовж минулих століть Церква розуміла її інакше.
І саме тому понтифік проголошує готовність до співпраці «з різними типами філософської рефлексії», тобто не лише з виразно окресленим напрямом «християнської філософії», а й з «філософією, цілком незалежною від євангельського Об’явлення».
ВІД ФЕНОМЕНА ДО ФУНДАМЕНТУ
У заключному розділі енцикліки папа формулює ключову тезу, яка визначає потреби й завдання сучасного моменту як межового між II і III тисячоліттями. «Дорога мудрості», якою має йти людство у III тисячолітті християнської ери, повинна привести до остаточних відповідей про сенс життя. Папа певний, що людина володіє сильною природною здатністю осягнути істину, яка відкриває завісу до метафізичного знання.
Серед найважливіших метафізичних таємниць, до відкриття яких Іван Павло закликає філософію сучасності, є «таємниця Боговтілення», бо саме ця «центральна таємниця» дає ключ до розуміння «загадки існування людини, створеного світу й самого Бога». Ця таємниця ставить найважче завдання перед філософією, бо, за образним висловом папи, «наказує розумові привласнити собі логіку, здатну повалити мур, в якому він сам міг би бути ув’язнений».
Він закликає подолати «кризу сенсу», яка є серйозною проблемою сучасності й загрозливою тенденцією наступного тисячоліття. Фрагментація знання — з одного боку й важкий прес інформації та фактів, який щоденно тисне на людину, — з другого не лише заміняють людині сенс її життя, а взагалі, як вважає папа, примушують замислитися, «чи має ще сенс саме питання про сенс». Це породжує скептицизм і байдужість, різні форми нігілізму і спричиняє ізоляцію людського духу. Філософію запрошено тут до віднайдення «виміру мудрості в пошуках остаточного й цілісного сенсу життя». Філософи мали б знайти «природний фундамент цього сенсу, яким є релігійність, вкарбована у природу кожної людини». Філософія здатна допомогти «розкрити багатства біблійних текстів», витлумачити сторінки євангелій, які стосуються природи і буття Ісуса Христа, щоб дати «об’єктивно правдиве знання, яке можна надалі вдосконалювати».
Говорячи про «небезпеки» і «спокуси» на шляху сучасної католицької теології, папа водночас різко критикує фідеїзм (тобто намагання підмінити знання релігією, поставити віру над розумом), котрий «не визнає раціонального знання і філософської рефлексії, що істотно сприяють розумінню віри, і, зрештою, саму віру в Бога». Яскравим виявом такої тенденції є «бібліїзм» — надання виключної переваги вивченню Святого Письма й заперечення «єдності Традиції, Святого Письма і Навчальної влади Церкви».
Знов і знов повертаючись до необхідності діалогу між філософією і теологією, папа підкреслює, що він потрібен для вирішення глобальних проблем сучасності — економічних, миру та співіснування народів, рас і культур, «Усі ці проблеми, як підкреслено в енцикліці, «можуть бути вирішені завдяки лояльній і щирій співпраці християн з визнавцями інших релігій, а також з тими, хто не визнає жодної релігії і щиро прагне відновлення людства».
Правда і свобода, говорить понтифік, або існують разом, або теж разом марно гинуть. Саме цей могутній акорд заключного розділу енцикліки має пробудити сумління тих, хто вболіває за справжню свободу людини. Вона, на думку папи, може бути досягнута й гарантована тільки тоді, коли дорога до істини буде відкрита та доступна завжди, для всіх і в кожному місці.
«Достатньо, — сказано в енцикліці, — придивитися хоча б побіжно до діянь стародавніх народів, щоб виразно помітити, як у різних частинах світу, де розвивалися різні культури, люди водночас починали ставити собі ґрунтовні запитання, що стосувалися всього людського існування: хто я? Звідки прийшов і куди йду? Чому існує зло? Що чекає мене після цього життя? Ці питання знаходимо у Святому Письмі Ізраїлю, у Ведах та в Авесті; зустрічаємо їх у письменах Конфуція і Лао-Цзи, в оповідях Тірнханкари і Будди; вони присутні в поемах Гомера, у трагедіях Еврипіда та Софокла, у філософських творах Платона та Аристотеля. Спільним джерелом цих питань є необхідність сенсу, яку людина від самого початку дуже сильно відчуває самим серцем».
Людина і світ. — 1999. — № 2. — С.9-13
Енцикліка папи Івана Павла II «Віра і розум»
Петро ЯРОЦЬКИЙ,
доктор філософських наук
