Останніми роками ми спостерігаємо доволі парадоксальну картину: Україна хоче змін, але змінитися не може. Точніше, вона багато в чому міняється, але головні контури залишаються старими. Кожне керівництво держави декларує проведення реформ, щось трішки міняє, але головні реформи проводить так, щоб насправді мало що змінити. Чому? Опозиція щоразу знаходить круті політичні пояснення цього і щоразу покладає відповідальність лише на чинну владу. Тоді як глуха стіна, в яку впираються всі реформістські зусилля, на мою думку, насправді виростає з самого народу. Саме тому й діє класичне правило арифметики: перестановка доданків суми не міняє, тобто проста заміна керівництва вирішального ефекту не має. Бо кожна нова команда незмінно втягується у «стару лижню».

Згідно з теорією де Сото, в країнах приживаються тільки ті норми, які насправді ментально близькі населенню:

Ідея, що закони бувають дієвими тільки тоді, коли вони спираються на суспільний договір, веде свій початок із Платона, який не уявляв собі інших джерел легітимності… Ось чому закони і титули приватної власності, що насаджуються без урахування існуючого суспільного договору, виявляються недієздатними: їм бракує легітимності. Щоб її надати, потрібно узгодити закони з існуючими суспільними договорами.

І справді, в Україні за останні сім років у багатьох суспільних ланках відбувається розмивання майданних цінностей – як-от, на жаль, у системі освіти. Старий «суспільний договір» не мириться з європейськими новаціями і, як мовиться у порівняно недавньому зверненні УКУ, прагне відтворити «милу серцю реальність українських не-стандартів ручного управління, кумівства, патерналізму і, звісно, цинізму».

Сказати, щó насправді приживеться, а щó буде відторгнуто – ніхто не може наперед. Відповідь народ знайде в результаті реального експерименту. Бо ніхто з нас до пуття не розуміє, які риси в нинішній українській ментальності є лише наслідком цивілізаційної відсталості, спричиненої комуністичним «ув’язненням», а тому піддатні для коригування, а які, навпаки, належать до нашого архетипу, змінити який практично неможливо. Скажімо, одіозна українська отаманщина й міжгрупова ворожнеча відтворюються в нашому житті за різних суспільно-політичних обставин.

Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років десять. Але є тут одна заковика, про яку я згадував уже не раз: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітованну відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32:1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.

Так-от, ми вже тридцять років блукаємо по своїх пустелях, але на свою гору Синай іще не зійшли, а тому живемо за старим квазірадянським суспільним договором. Для нього характерною є масова зневіра, що негідні структури можна змінити власними діями. Ті структури видаються нам всесильними. Мене просто приголомшила вістка про те, що українці масово купують довідки про вакцинування. У цьому – справжня ціна нашому позірному прагненню подолати корупцію. Але при цьому ж кожна людина переконана, що вона своїми діями ні на що не впливає! Мовляв, ми – прості й маленькі люди, а все зло – нагорі. Тоді як насправді наш «маленький» і нібито непомітний гріх таки має значення! Саме він, приєднаний до мільйонів інших «маленьких» гріхів, і дає силу отій верхівці, яка панує над нами тому, що живиться нашими «маленькими» гріхами. Це як дерево: воно велике й крислате, але живиться маленькими й невидимими корінцями.

Біблійний Арон так пояснив Мойсеєві, чому його неслухняний народ знову поклонився золотому тельцю: «Ти сам знаєш цих людей, як їх тягне до зла» (Вих. 32:22). Не здивуюся, якщо хтось скаже так і про нас. Але я переконаний, що наш народ робить вибір на користь зла не тому, що він якийсь органічно порочний, а тому що вибір на користь добра видається йому програшним. Ось чому всі хочуть, щоб країна змінилася, але… нема дурних: хай міняються спершу інші. Журавель у небі прекрасний, але я вже якось і з синицею в руках переб’юся.

Отож нам потрібні дві речі. По-перше, слід повсякчас переконувати суспільство, що наші дотеперішні «цінності виживання» – як-от хитрування, обман, корупція – перестали сприяти виживанню, натомість стали гирями в нашому розвитку. Те, що допомагало людям вижити в час поневолення, сьогодні стає гальмом і перекриває нам шлях до успішної трансформації, від якої виграли б усі.

По-друге, слід увиразнити й пропагувати ті успішні й позитивні приклади, що їх ми таки маємо. Досі чимало українців керувалися загалом слушною логікою: «Ми не зможемо змінити всю Україну – але нам під силу змінити простір довкола себе». І ця тактика виявилась цілком виграшною: під цю пору в країні сформовано чимало успішних інституцій, структур та осередків, які функціонують уже за новими цивілізованими правилами. Проте існують вони у власноруч створених «бульбашках», а тому не стали елементами розгалуженого і впливового каркасу. На якомусь етапі «бульбашки» були неминучими, бо ж треба було якось відгородитися від токсичного оточення. Але тепер така відгородженість також щораз більше стає гальмом. Бо сьогодні замало бути важливими клітинами нового суспільного організму – треба ставати опорним його хребтом. Це і має стати вашим/нашим завданням на ще один десяток років, яких нам бракує до Мойсеєвого числа 40.

Отож виставте перед собою білу дошку, яку тепер називають милим українським словом «кліпчарт», розграфіть її на колонки, напишіть зверху завдання, як об’єднати оті клітини в цілісний організм, і проведіть SWOT-аналіз цього завдання. Хай запрацює ваш молодечий інтелект, хай креативність виведе вас на цікаві й нестандартні рішення. І хай вам остогидне дивитися на те, як суспільство тицяється в усі боки, наче сліпе кошеня. Свого часу знайшлося дванадцятеро відчайдухів, які започаткували ціннісний рух, що упокорив велику Римську імперію. Вас у цій кімнаті вдвічі більше, а квазірадянська імперія, яка зосередилась у Росії і тримає нас у своїх ментальних лещатах, насправді є колосом на глиняних ногах. Бо вона зробила ставку на брехню, ненависть і насильство, а тому земля під нею рано чи пізно западеться.

Кажуть, Ньютонові впало на голову яблуко – і він відкрив закон земного тяжіння. Щó б таке мало впасти нам на голову, щоб ми усвідомили закон великої шкоди від «малих» провин?! І затямили, що цінності є головним інструментом скріплення нового суспільного договору. А тому без зміни правил нашого співжиття нам не світить демократія обітованна – простора та гарна, сповнена молоком і медом (пор. Вих. 3:8)? Мало того, цінності можуть стати єдиною міжпоколіннєвою мовою. Так, скажімо, я почувався цілком удома, коли був на двох українських Революціях, бо одними й тими ж були цінності.

Мало того, без зміни цього договору ми не виграємо війну з Росією. Сила кремлівського режиму – в наших немочах. Доки будемо говорити одне, а робити друге, не переможемо Путіна. Бо в брехні він сильніший. Доки будемо ненавидіти одне одного лише за те, що хтось думає інакше, – програємо. Бо Путін у ненависті сильніший. Доки будемо бачити свій життєвий успіх у зневажанні закону й ступанні «по трупах», з петлі не вирвемось. Бо Путін у насильстві також сильніший.

Тому для українців немає нічого страшнішого, ніж вважати, що світ – жорстокий і цинічний, і що виграє в ньому лише нахабніший. Але саме такі люди творять сьогодні «глибинну державу по-українськи», невидимо тримаючи в своїх руках грошові потоки й важелі безконтрольності!

Як змінити ситуацію? Друзі, я хотів би сказати вам щось свіже й оригінальне, але не можу: нам не винайти колесо знову. Торік Америку струсонув рух «Black lives matter». Я не в захопленні від його практичної реалізації, яка оголила всі підспудні проблеми Америки. Але цей рух бодай засвідчив, що суспільство зауважило серйозну проблему і прагне її подолати. Чи доживу я до того, що Україну трансформує потужний рух «Values matter»? Адже висновок про потребу змінити суспільний договір зроблений в Україні вже давно, й до того ж багатьма голосами. Але охочих стати до плуга чомусь мало.

Проте час для цього цілком відповідний, бо відомо віддавна: що більше в суспільстві занепадають цінності, то ближче ми стоїмо до моменту повного перезавантаження ціннісної платформи. Або ж до смерті цього суспільства, якщо в ньому не знайдуться люди, готові в борні задати нові правила співжиття. Такою є Господня «термодинаміка», якою Він періодично очищує землю «від усякої скверни».

Тарас Плахтій у своєму блозі: «Георгій Почепцов: Нові знання форматують світ» цитує слова О. Матвейчева, що «нову холодну війну виграє той, хто стане новим духовним лідером». Мені подобається ця думка. Сьогодні світ щораз більше заражається національним егоїзмом, мову цінностей щораз більше заступає мова безпекових інтересів, а це, звичайно ж, загрожує людству новими великими кризами. Цей тренд є дуже заразним, але хай не захопить він вас своєю позірною успішністю. Якщо відчуваєте брак сили, то згадайте, що саме віра в одвічні цінності дала нам феноменальну силу на трьох українських Майданах. Якщо сумніваєтесь в успіху, то згадайте, що саме духовне піднесення Майданів перекреслило російські плани закабалення України. Я не закликаю вас до нового Майдану, бо його Україна може й не пережити. Але я закликаю працювати над ціннісним преображенням України, бо в ньому – ключ до творення нового суспільного договору, який і змінить обличчя нашої країни.

Тому я віритиму в вас – віритиму в Україну і в її шанси, допоки в ній будуть люди, які вмітимуть розрізнити правду від облуди, добро від зла, і матимуть мужність стояти на боці добра. Вам самим вирішувати, чи хочете ви до них належати.