Варшавський університет на своєму сайті оприлюднив монографію Йоанни Ґетки та Віктора Мойсієнка «Спочатку було Слово… Від мовного узусу до літературної норми (Нарис генези української літературної мови)». Певно, варто сказати кілька слів про авторів.
Йоанна Ґетка, яка є професоркою Варшавського університету, відома дослідженнями текстів давньоукраїнською мовою. Наприклад, у неї є роботи про вияви української розмовної мови у виданнях Почаївської лаври XVIII ст. До речі, ці видання передували відомому першому виданню «Енеїди» Івана Котляревського. І, до речі, це питання не досліджене належним чином українськими дослідниками. У Йоанни Ґетки є низка публікацій, які спростовують поширені міфи про російськійсть (чи то московськість) Русі. Зараз Йоанна Ґетка, в міру своїх сил, допомагає українцям.
Щодо Віктора Мойсієнка, то він знаний філолог, який досліджує українські (переважно релігійні) тексти XI-XVII століть. Нещодавно його обрали членом-кореспондентом Національної академії наук України. Він працював у Житомирі, в місцевому університеті. Зараз служить у Збройних Силах України.
##DONATE_TEXT_BLOCK##
Згадувана монографія «Спочатку було Слово…», на жаль, друком не вийшла. Як уже зазначалося, вона була лише оприлюднена в електронному варіанті. В принципі, така практика зараз доволі поширена на Заході. Суто наукові тексти, як правило, розраховані на вузьке коло фахівців. Тому їх оприлюднюють в електронному варіанті, щоб фахівці й могли ознайомитися з роботою.
Однак монографія «Спочатку було Слово…» варта уваги для відносно широкого кола людей. Адже в ній автори, використовуючи автентичні релігійні тексти Русі часів Середньовіччя, розвіюють міф, що такі тексти належать до давньої російської літератури. Йоанна Ґетка й Віктор Мойсієнко аргументовано доводять: ці тексти містять низку елементів українського мовлення і їх варто розглядати як предтеч новочасної української літератури розмовною мовою.
Показово, що монографія має таку присвяту «Українським воїнам, яким культурно-історичну справедливість доводиться захищати не силою наукових аргументів, а зброєю». Тут варто також відзначити, що монографія оприлюднена двома мовами – польською та українською. Можемо сподіватися, що вона посприяє руйнуванню російських культурних міфів не лише серед українців, які, щоправда, за роки повномасштабного вторгнення стали дуже антимосковськими і готові до такого руйнування, а й серед поляків, котрі й далі часто лишаються в полоні низки проросійських «наукових» стереотипів.
Зрозуміло, монографія має чимало полемічних моментів. Навіть можна говорити про її полемічне спрямування. Так, автори стверджують:
«Незважаючи на прогрес студій у царині славістики, досі існує теза про спільну „давньоруську” мову східних слов’ян до XIV ст., з якої в наступні віки виокремилися національні мови. Ця теза, створена в ХІХ ст. і з часом спростована вченими з різних країн, постійно повертається в науковий наратив під впливом російської ідеології, ускладнюючи розуміння мовного процесу. Аналогічні теорії були сформульовані щодо писемності східних слов’ян і спиралися на помилкові припущення про подібність культурного становища слов’ян, чия писемність обслуговувалася чужими мовами (латинською і церковнослов’янською). Оскільки писемність західних слов’ян, які, охрестившись із Риму, увійшли в коло латинської культури, „обслуговувала” латинська мова, то – згідно з цією концепцією – писемність на східнослов’янських землях після хрещення Володимира й киян у 988 р. обслуговувала церковнослов’янська мова. Ця мова, створена на базі слов’янських діалектів Солуня для великоморавської християнської місії, після розколу 1054 р. виросла до рангу літургійної мови православної церкви. Після запровадження цієї мови на землях Руси вона (мова) з часом набула деяких місцевих рис, що дозволило вченим, об’єднаним навколо Російської імператорської академії наук, сформулювати висновок про існування загальної, спільної східнослов’янської писемності… У результаті була створена цілісна теорія щодо загального – спільного розвитку мов, писемності та, ширше, східнослов’янських культур, яка й до сьогодні служить інструментом політичної експансії, що відновлює нібито „одвічну культурну спільноту”. Попри вищесказане, серед дослідників загалом існує консенсус, що навіть найдавніші тексти „порушують” неписані правила передавання (орфографії) давніх текстів. Ці „порушення” трактували як „помилки/недогляди” писців, які дозволяють сучасним дослідникам реконструювати розмовну мову предків теперішніх українців, білорусів, мешканців давнього Новгорода тощо. Очевидні неточності в наведеній вище аргументації є взаємовиключними: тобто існування однієї мови та однієї писемності для всіх східних слов’ян до XIV ст., які, однак, зазнали говіркового впливу („помилки/недогляди”) уже від ХІ ст., що й дозволяє розрізняти різні мовні редакції, – змусили нас глибоко переосмислити повторювані наукові припущення». До речі, автори вважають (і цілком справедливо), що в період Русі ХІ-ХІІІ століть, фактично, існували дві мови, відображені в пам’ятках писемності (переважно релігійного характеру). Це мова «справжньої Русі», Київщини, і мова Новгородщини, котра після захоплення Новгородської республіки Московією була знищена. При цьому автори монографії звертають увагу на те, що до XIV століття не відомо ніяких писемних пам’яток, створених на теренах Залісся, пізніше Московщини, чи то "корінної Росії"».
«Беззаперечним і доведеним у славістичних дослідженнях, – стверджують вони, – ми вважаємо той факт, що українська мова сформувалася після розпаду праслов’янської спільноти… Відправною точкою нашої студії було припущення про хибний підхід до оцінки ролі церковнослов’янської мови в Русі… Якщо церковнослов’янська мова на Русі відрізнялася від такої ж мови південнослов’янських редакцій своєю насиченістю місцевими говірковими елементами… то, очевидно, ніщо не заважало їй мати місцеві різновиди (редакції). На основі наявних мовних фактів можемо стверджувати, що не існувало єдиної спільної східнослов’янської писемності як однорідного явища… Церковнослов’янська мова, хоч і була іншомовною системою, вважалася освіченими руськоукраїнськими писцями не тільки зрозумілою, але й такою, що певною мірою допускала відображення особливостей рідної мови».
Говорячи далі про церковнослов’янську мову, автори зазначають: «…всупереч припущенням про її незмінність унаслідок священних функцій, була гнучкою та створювала можливості для ідентифікації та локальної індивідуалізації текстів. Аналіз наявних пам’яток, створених на українських землях в XI–XIV ст., дозволяє зробити висновок, що в церковнослов’янській мові відзначені ті ж риси, які відображені у збережених дотепер свідченнях, написаних рідною мовою предків теперішніх українців, наприклад на стінах собору Софії Київської. Важливо, що це багато в чому ті самі особливості, які лежать в основі норм української літературної мови. Тому аналіз мовних фактів, здійснений з урахуванням широкого історико-культурного контексту, дозволяє зробити висновок, що норма літературної української мови створювалася поступово, двостороннім шляхом: світські писемні тексти дали поштовх позначити подібні риси в церковнослов’янських, і навпаки – деякі прийоми книжників, які готували тексти церковнослов’янською мовою, потрапили і до світської літератури. Дослідження лінгвістичних фактів із найдавніших пам’яток, написаних на землях Руси-України від XI ст., здійснене в довгостроковій лінгвокультурологічній перспективі разом із поглибленим осмисленням наукової дискусії щодо розвитку норми літературної мови в інших слов’янських народів, дозволили сформулювати ключовий висновок для розуміння українського процесу нормотворення: для характеристики його початків можна правомірно використовувати джерела, написані церковнослов’янською мовою… Вивчення точно датованих і локалізованих церковнослов’янських, а також деяких суперечливих щодо точного датування та місця створення текстів XI–XIV ст., які чітко виявляють українські мовні риси, а тому безсумнівно належать до надбання української писемности, виокремлення в них мовних особливостей і порівняння їх із сучасними нормативними в українській літературній мові та її діалектах, може бути підставою для виокремлення найдавнішого періоду функціонування русько-української літературної мови від XI ст. Такий підхід дозволяє простежити становлення (перші закріплення) і зростання (кількісні вияви) української мовної норми. Кількість таких явищ, виявлених у різних рукописах, різна – від поодиноких до кількох десятків, а в XIV ст. навіть до кількох сотень. Що важливо: вони влилися в наступні періоди української писемности».
Автори також простежують непростий процес становлення української літературної мови: «Шлях до формування норми української мови був тривалим і зазнав низки змін на різних етапах розвитку русько-української писемності. На початку розвитку української писемности було мало змін і спроб книжників позначити власну мовну традицію. Проте з часом писці, насамперед київські, переписуючи рукописи, що надходили в Русь-Україну з інших центрів слов’янської писемности, поступово вносили певні зміни, які згодом стали характерною рисою окремої традиції. Стимулом до такої діяльности могли бути відмінності церковнослов’янської мови, виявлені в текстах Моравії, Паннонії та Македонії, Болгарії, що спонукало книжників з Києва та околиць усвідомлювати можливості „одомашнення” церковнослов’янського письма. Саме тоді почався процес проникнення народно-розмовних елементів в українську писемність». При цьому, зазначають автори, «з культурною експансією Київської Руси києво-українська писемна традиція розвивалася в столичних скрипторіях і з часом поширилася на інші руські землі». І поширювалася саме українська редакція церковнослов’янської мови. Автори, використовуючи релігійні тексти Русі часів Середньовіччя, аргументовано доводять цю думку.
Щодо Залліся й посталої на цих землях Московії, то тут ситуація була іншою. Населення цього регіону було переважно угро-фінським. Слов’янізація цих теренів здійснювалася шляхом експансії князів «Володимирового племені» зі «справжньої Русі», власне земель сучасної України, а також частково із Новгородщини. Супроводжувалася ця експансія також експансією релігійно-культурною, коли священики з християнізованих земель, передусім Києва, приносили сюди богослужбові книги, писані церковнослов’янською мовою з певними українськими рисами. Свою редакцію церковнослов’янської мови московіти, за великим рахунком, так і не створили. Зрештою, й не дивно. Адже ця мова для них була чужою – на відміну від предків українців, які жили на «справжній Русі».
Автори монографії вважають (і не безпідставно), що саме церковнослов’янська мова стала джерелом російської (московської) літературної мови. Вона використовувалася для кодифікації останньої. Через те в російській мові, а також у її діалектах багато церковнослов’янізмів. Власне, витворення московської літературної мови реально почалося у XVIII столітті. А до того часу народнорозмовні елементи в цю мову майже не проникали. Тому часто московіти писали не так, як говорили, взоруючись на норми церковнослов’янської мови.
Натомість, українська й білоруська мова формувалися на народорозмовній основі – хоча на них теж позначався вплив мови церковнослов’янської.
Монографія Йоанни Ґетки й Віктора Мойсієнка спонукає й до роздумів, і до дискусій. Принаймні вона показує більш адекватну картину формування української, білоруської та російської (московської) мов, а також те, яку роль відігравала церковнослов’янська мова в цих процесах.