Чому Русь прийняла християнство?
До питання про вибір наших пращурів
Чому людність Київської Русі прийняла християнство? Спробам дати відповідь на це питання скоро вже тисяча років, бо пошук її розпочався майже одразу після занурення русичів у хрещальну купіль. Отже, придивімося ближче до варіантів відповідей, які назагал можна згрупувати в такі блоки.
Перший — це, звичайно, богословський. Князя Володимира вело Боже провидіння. Таке тлумачення прийняття нової віри дав ще Яків Мніх у «Пам’яті й похвалі князю руському Володимиру»: «...просвети благодать божиа сердце князю Рускому Володимеру, сыну Святославлю, внуку Игореву, и възлюбивыи человеколюбивыи богъ». Власне і з часом таке розуміння не зазнало суттєвих змін: «Поширення серед давніх русів істинної православної віри, — писав архимандрит Палладій, — передусім мало своєю причиною божий промисел про спасіння грішної людини».
Друга версія виходила з примітивності «неконкурентноздатних» язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. Про це сказано вже в «Повісті минулих літ» при описанні подій 987 р., коли князеві посланці доповідають Володимиру про враження від свого знайомства з ісламом, католицтвом і православ’ям. Константинополь приголомшив їх: «І повели нас [туди], де вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, — не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевно Бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї». Особливого розвитку ця версія отримує наприкінці XIX ст. — під час підготовки та святкування 900-літнього ювілею хрещення Русі. Наведемо хоча б зауваження з відомої праці Є. В. Анічкова «Язичництво і Давня Русь»: «Особливо убогим було язичництво Русі, жалюгідні її боги, грубі культи та норови». І в наш час подібна точка зору має своїх прихильників. Зокрема, Дж. Біллінгтон у своїй книзі «Ікона і сокира» підкреслює: «Руських привела у християнство не раціональність ідеології, а естетична привабливість літургії».
А проте, як довели академік Б. О. Рибаков та інші дослідники вірувань східних слов’ян, на Русі існували не лише примітивні сільські повір’я, а й державна язичницька релігія міст і соціальних верхів з космологічним епосом, уявленням про божественне походження великокнязівської влади, насиченим ритуалом, розвинутим та ієрархізованим жрецьким станом, який володів таємницями витонченої символіки.
Ще один блок пояснень — це різноманітні впливи на свідомість майбутнього рівноапостольного князя. До них можна віднести діяльність Андрія Первозваного та візантійських місіонерів, — адже на сторінках літопису апостол Андрій, піднявшись на Київські гори, пророчив: «...на цих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». Інші вбачали вплив княгині Ольги та візантійської принцеси Анни. З тих же літописів довідуємось, що бояри говорили Володимиру: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, яка була мудрішою за всіх людей». А майбутня дружина князя під час його хвороби казала: «Якщо хочеш ти болісти сеї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні, — то не позбудешся сього». Володимир відповів: «Якщо буде се правда — воістину великий Бог християнський». І повелів він охрестити себе». До речі, ще німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький та арабські історики XI ст. Ях’я Антіохійський та Єльмакін вказували на Анну як першопричину прийняття християнства на Русі, — то був своєрідний викуп за візантійську принцесу. Вказували й на норвезького конунга Олава Трюггвасона, який гостював у великокнязівській родині. Князь-русич, за свідченням однієї з скандинавських саг,»...довго противився і говорив проти того, щоб залишити свій звичай і віру в богів тих, але все ж зрозумів він з милості Божої, що велика різниця між вірою тією, що в нього була, і тією, котру Олав проповідував». Втім, історики добре знають, що зміни в будь-якій культурі не відбуваються миттєво, під впливом якоїсь раптової акції. Їхнє поширення вимагає об’єктивного підгрунтя в самосвідомості широких мас, а не лише волі якоїсь особи, хай навіть і непересічної.
Виходячи з цього, більшість дослідників вбачали головну причину офіційного визнання, введення й поширення християнства як державної релігії на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви. Звичайно, князівському оточенню імпонувала ідея божественного характеру влади візантійських василевсів і богообраності християнської імперії, В державі, з якою Русь контактувала досить тісно протягом значного відтинку часу, православні ієрархи (за незначними винятками) не претендували на верховенство над світськими правителями, як це було в Римі. Церква у Візантії, яка існувала в умовах централізованої держави, проповідувала єднання церкви і влади. Такі їх взаємовідносини відповідали й особливостям давньоруського суспільства. Тому константинопольське православ’я знаходило підтримку й розуміння в панівних соціальних прошарках Київської держави. Найважливішим внеском давньоруської церкви у становлення та зміцнення київської ранньофеодальної держави визнавалася її ідеологія.
Але у здавалось би повністю вирішеній проблемі далеко не все прозоро. Адже старі язичницькі боги, зазнавши певної трансформації в Єгипті, Греції чи Римі, виявилися здатними виконувати свої функції й у класово структурованому суспільстві. Тобто твердження про невідповідність старої слов’янської релігії новим суспільним структурам не пояснює цей історичний парадокс, а тому проблема вимагає нового розгляду.
Звернімося при цьому до плідної думки С. О. Токарева, згідно з якою розвиток релігійних вірувань, культів, організацій не може не вкладатися повністю в рамки всесвітньо-історичного процесу. З періодами цього процесу повинні збігатися й періоди в розвитку релігії. Тож розгляньмо з точки зору стадіальності місце політеїзму (до якого належить і слов’янське язичництво) й монотеїзму (в т. ч. і християнство у православному варіанті) в рабовласницькому, а також феодальному суспільствах. Подивімося на релігію як на феномен, в якому виявляється суть певного типу суспільних систем.
Візьмімо до прикладу античний світ, в якому багатобожжя на державному рівні досягло найвищого розвитку. Давньоримський письменник Варрон відзначав, що у римлян було тридцять тисяч богів і богинь. Величезним був і пантеон Стародавньої Греції. Заключні рядки «Римської історії», написаної у І ст. н. е. Валлеєм Перкулом, не лишають сумніву в тому, що всі боги успішно «працювали» тут на користь держави: «Я розумію свій обов’язок закінчити цей твір молитвою. Ти, Юпітере Капітолійський, творець і охоронець Римської імперії, ти, Марсе градів, ти, Весто, що оберігаєш негасимі вогні, та ви, інші боги, благоволінням котрих створено міцно збудовану величну імперію! Оберігайте, охороняйте, захищайте цю державу й мирне її буття».
Чому ж численні боги не здатні були оберігати й охороняти Руську державу? Річ у тім, що античний поліс являв собою колектив повноправних громадян, котрі (хай і формально) брали участь у функціонуванні різноманітних державних структур. Саме тут виникли ідеї демократії та республіканізму. У свідомості людей античної епохи, навіть за часів Римської імперії, було міцно вкорінене уявлення про первинність громадянської общини, яка розширилась до розмірів величезної країни. Звичайно, на практиці, в реальному житті, члени вищих суспільних прошарків мали набагато більше можливостей реалізовувати свої задуми, але юридичних відмінностей у правах різних груп вільного населення не було. Недарма Діон Хризостом стверджував, що поліс назагал краще й вище найбільш високопоставленого громадянина.
Така загальна рівність усіх громадян, хай знов-таки формальна й у багатьох випадках лише теоретична, була цілком придатна для оновлення і пристосування численних племінних богів до умов рабовласництва. Багатобожжя античного світу, будучи релігією громадянської общини, яка складалась з вільних членів (як відомо, раби були поза межами тогочасного суспільства), було ніби зліпком з реального життя. Навіть у часи військових навал принципи багатобожжя лишалися чинними: захоплюючи нові території, переможці не знищували чужих богів, а вводили їх до свого пантеону.
Що ж трапилось потім, коли пролунало над землею: «Кожен, хто приносить жертву богам, крім Бога Одного, підпадає закляттю» (Вих. 22:19)? А те, що змінилися суспільні відносини. От як пише про це знаний культуролог А. Я. Гуревич: «У феодальному суспільстві немає людей, повністю незалежних. Селянин підлеглий господарю, але й феодал був васалом вищого сеньйора; власник — господар у своєму володінні, але воно являло собою феод, пожалуваний за службу й покору. Поєднання прав сеньйора й обов’язків васала є характерним для будь-якого члена феодальної ієрархії на чолі з монархом, — та й він був чиїмось васалом: або він склав присягу на вірність імператору чи папі, або вважався васалом господа Бога. Володіння повним, остаточним суверенітетом цьому суспільству не знайоме. Тому член феодального суспільства завжди від когось залежав, хоча б номінально».
У згадану епоху і космічний, і соціальний, і ідеологічний простори ієрархізуються. Всі відносини будуються по вертикалі, всі розміщуються на різних рівнях досконалості залежно від близькості до божества. За такої вертикальної стратифікації на самій горі міг знаходитись лише Господь. І християнство відповідало такій вимозі.
Монотеїзм не впроваджується одним лише чиїмось бажанням. Передчасні спроби релігійних реформ зазнають краху. Так, однобожжя Атона, введене в Єгипті фараоном Аменхотепом IV, ненадовго пережило свого творця, — після його смерті знову запанували Озіріс, Ізіда та інші старі божества. А в іншій історичній ситуації, коли імператор Юліан Відступник спробував відродити язичницьку релігію і всіляко підтримував її, християнство без особливих зусиль пізніше повернуло собі тимчасово втрачені позиції. У першому випадку монотеїзм не відповідав відносинам рабовласництва, у другому політеїзм — феодалізму. Тому християнство, що явило світу Єдиного Бога за кілька століть до утвердження феодалізму, виявилося суголосним історичному процесові.
Київська Русь теж не залишилась на узбіччі цього процесу. Християнство стало її державною релігією після невдалих спроб пристосувати до нових умов численний пантеон богів на чолі з Перуном. Поза сумнівом, говорячи про християнізацію Русі, необхідно розглядати весь комплекс причин, які до цього спричинилися. Виводити її лише зі зміни суспільних відносин було б надто великим спрощенням. Але інші причини — то вже теми інших статей.
Людина і світ. — 1999. — №1. — С. 21-23
Олександр МОЦЯ,
доктор історичних наук
