Нещодавно в Аналітичному центрі УКУ в Києві українські та закордонні дослідники обговорювали динаміку віри та довіри в українському суспільстві. Спікери обговорили історичні причини довіри та сучасні фактори недовіри суспільства до Церкви.
Нещодавно в Аналітичному центрі УКУ в Києві українські та закордонні дослідники обговорювали динаміку віри та довіри в українському суспільстві. Серед дискутантів — Олег Турій, о. Георгій Коваленко, Юрій Ліфансе, о. Роман Небожук, Руслан Халіков. Спікери обговорили історичні причини довіри та сучасні фактори недовіри суспільства до Церкви. Ми занотували найцікавіші тези з розмови.
Які історичні чинники впливають на те, що Церква відіграє важливу роль і мають високий рівень довіри?
Перший чинник: релігійне розмаїття. Це натуральна, природна, історично сформована практика, закріплена навіть законодавчо. Ми не маємо пануючої конфесії, але маємо різні традиційні конфесії, на відміну від Росії та Білорусі. В Україні, попри зусилля кожної влади нав’язувати якісь конкретні конфесійні моделі, не вдалося це зробити, саме завдяки тому, що з давніх часів тут співіснували різні релігійні традиції. Це деколи викликає та стимулює конфлікти, але разом із тим утворює простір креативності, конкуренції, взаємозбагачення.
Другий чинник зумовлений високим рівнем релігійності. Той простір співіснування, який утворюється завдяки полірелігійності, спонукав людей виразно висловлювати свою релігійність. Теорія секулярності, популярна у 70-80 роках, ґрунтувалася на уявленні про кризу релігійності. Однак сучасні дослідники Казанова, Карпов та інші більше пов’язують секуляризованість з конкретною моделлю державно-церковних відносин, яка характерна для Європи — і, відповідно, з кризою цієї моделі.
Ще один чинник, який зумовлює довіру до Церкви — це тоталітарний досвід. Проте наслідки цього державного атеїзму, який так і не зміг перемогти, будуть ще довго нас переслідувати. Інструменталізація релігії та використання її для потреб державної політики — цей чинник може давати підґрунтя для недовіри до Церкви. Але з іншого боку, дуже важливо, що в Україні є й досвід яскравого опору, спротиву на релігійному ґрунті. І я маю на увазі не лише Греко-Католицьку Церкву чи протестантських діячів, а й православних дисидентів. Важливим моментом було й те, що для багатьох дисидентів, які самі не були релігійними, захист релігійних свобод став чи не найважливішим чинником, до якого вони апелювали на публічному рівні.
Кілька слів про сучасну ситуацію: зараз ми спостерігаємо як штучну, показову, декоративну релігійність, але, з іншого боку, бачимо, як люди шукають віри, а також — ініціативи, у яких молоді люди глибоко переживають ці пошуки, і навіть знаходять відповіді. Кредит довіри, який люди сьогодні дають Церкві, — це наша велика відповідальність. Бо цей кредит довіри — це очікування, яких ми не можемо не задовольнити, бо викличемо розчарування. Але відкритим залишається питання, як наповнити цей кредит довіри так, щоб зробити його рушієм, а не перешкодою для справжньої довіри.
Довіра до Церкви — це дуже розмите поняття. На мою думку, коли людей питають, чи довіряють вони Церкві, вони часто чують це запитання як “Чи вірите ви в Бога”. Тобто, вони не сприймають Церкву як інституцію, організацію, єрархію. Ми бачимо багато негативу навколо священників, що зловживають положенням, але не бачимо багато позитиву навколо тих простих сільських священників, які служать людям по всій країні і є тим об’єктом справжньої довіри.
Я хотів би пороздумувати про те, чим є релігійний тип довіри. От Христос довіряє людям до останнього. Але чи Бог довіряє людині? Ми зазвичай говоримо про події в Едемському саду в контексті гріху та вигнання, але чи Бог довіряє нам у праві вибору? Чи Церква у відношенні до людини діє як Бог, чи як державна інституція? Чи Христос довіряє дияволу, який його спокушає? Чи довіряє він провокації?
Я б сказав, що у Церкві є довіра до грішника, але немає довіри до гріха. І тут також постає важливе питання про мучеників, які за віру вмирають, а не вбивають? Чому вони це обирають, попри можливості спротиву? Відповідь на це питання дуже добре формулює Толстой, проте не у нашому катехитичному сенсі, а у своєму — мовляв, немає іншого способу свідчити про свою віру, ніж свідомо йти на жертву. І в цьому сенсі мученики — не ті, кого катували, а ті, хто обрали для себе такий формат довіри до Бога.
Багато можна говорити і про питання, чи довіряють віруючі Богу. Іноді ми вважаємо, що віруючий — це та людина, яка і лікуватися не буде через свою релігійність, але дуже поверхнево думати, що віруючі люди ніколи не сумніваються. Адже сумніви є невід’ємною частиною внутрішнього релігійного життя. Моя бабця була православною, і про неї говорили, що вона вірить, молиться, але до церкви не ходить і попів не любить. Як на мене, ця історія виразно свідчить про життя віруючих людей за радянських часів, про довіру до тогочасної Церкви, зокрема, про ставлення до неї як до інституції, а не як до втілення Бога в реальності.
Але я закликаю подивитися на себе сьогодні і зрозуміти, чи ми є втіленням, носіями християнських цінностей, які реалізуються не лише на словах, а й у вчинках. Чи ми як віруючі демонструємо суспільству, що нам можна довіряти, бо ми ґрунтуємо життя на цих цінностях? Чи наша релігійна спільнота завжди є очищеною від радянських надбань?
Гарне питання — що таке довіра до Церкви. Сьогодні мені здається, що довіра до неї — це довіра до бюро послуг, яке добре виконує свою роботу. Похорони, вінчання, красиві селфі. І справді — декоративні священники та віряни не підводять владу: як їх поставити, так вони і стоятимуть, а потім розійдуться... І довіра висока, бо очікування низькі.
Мені здається, що сучасна держава не хоче участі Церкви. Автономної, сильної, яка ставить питання, яка вимагає щось. У лозунгу “Армія, мова, віра” — віра на третьому місці. Держава виділяє їй таку роль — а Церква чомусь із цим погоджується, ба більше — копіює якісь моделі, наприклад, конкуренцію, яка, на мою думку, не мала би бути притаманна Церкві. Вона ж призвела до витрати колосальних ресурсів у боротьбі між православними — і ці втрати продовжуються. Як на мене, на ці ж ресурси значно краще було б збудувати університет, і щоб вже тоді університети конкурували. Корупція — це теж запозичення з державних практик. Скільки у Церкві офіційно працевлаштованих людей? Скільки касових апаратів? Я сумніваюся, що прозорість принесе довіру. Ми вже зрозуміли, що прозорість довіри не гарантує. Ба більше — прозорість вже перетворилася на фетиш, вимогу, якій усі мають відповідати, проте жодних зрушень у динаміках довіри вона не приносить. Отож, щоб вибудовувати довіру Церкві потрібно шукати інший, власний шлях і власну мову.
Коли я бачу, як для пояснень того, що відбувається у Церкві, запрошують зовнішніх експертів: економістів, соціологів, психологів, замість того, щоб святі отці пояснювали зовнішньому світу те, що відбувається у Церкві. Хто, як не вони, знає про це найкраще?
Хотів би почати з соціологічного погляду на різні аспекти довіри до Церкви. Суспільна довіра загалом доволі висока, але останнім часом зменшується. Але тут я згоден з тим, що є аспект довіри до Церкви як до Бога — як у історії Авраама, а є аспект довіри як до інституції. І коли ми побачимо вже дані про конкретну довіру суспільства до церковнослужителів, помітимо, що її рівень суттєво нижчий. Якщо ще ближче наблизимося до персоналій, то визнаємо, що довіра до деяких окремих релігійних діячів, зокрема, і через російську агресію, є подекуди критично низькою — на рівні 5-7%.
Якщо подивимося на баланс довіри і недовіри, то з 2010 року зберігається стійка тенденція збільшення недовіри. За останній рік на 12% знизився баланс довіри суспільства до Церкви в цілому. Я думаю, що задля збільшення довіри нам варто поставити собі запитання, наскільки ми готові посунути свій релігійний ексклюзивізм заради іншого? Глобальний поділ на своїх і чужих, на мою думку, є одним з найсерйозніших сьогодні. І Церкві варто думати про те, як вона може цьому зарадити.
Ми маємо багато травм минулого, і разом з релігійним відродженням вони підіймаються на поверхню. Візьмімо україно-польський конфлікт — наскільки греко-католики та римо-католики готові спільно працювати для зцілення цих травм минулого? Пошук інструментів для християнського, міжрелігійного діалогу, пошук інструментів не клерикалізації, а відвертості і щирості я вважаю головним завданням для Церкви сьогодні.
Якщо згадати Мартіна Бубера, то віра завжди реалізується або як віра у щось, або як довіра до когось. Цілком ймовірно, що люди, відповідаючи на запитання, чи вони довіряють Церкві, дійсно відповідають на запитання ствердно, бо вірять у Бога. Але в будь-якому разі, як на мене, довіра до Церкви більшою мірою зумовлена тим, що вона є інститутом громадянського суспільства. Певно, що й армію, завдяки потужному волонтерському руху, суспільство сприймає як частину громадянського суспільства, адже ті ж соціологічні опитування показують, що чим ближче суб’єкти до державної влади, тим менше довіри вони викликають.
Захід проведений Аналітичним центром УКУ у Києві у партнерстві з Міжнародною асоціацією гуманітаріїв за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.