“Важливо, щоб отут було, — жінка приблизно 40 років відмовляється від наклейки «Голодомор – геноцид», — отут є, — показує на серце. — А в багатьох ще немає, у молоді немає, нажаль”.
24 листопада, День пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., Київ. Біля метро Арсенальна збираються люди, з’являються українські прапори. Чоловіки й жінки різного віку приходять з колосками жита, купують квіти.
— Я тут, щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув під час Голодомору. З дитинства про це і від батьків чула, і в школі розказували, — пояснює молода жінка. На церемонію вона прийшла з півторарічною донькою. У малої в руці – свічка.
— Протягом тижня ми збирали зерно у різних регіонах України, і спекли з нього хліб. Так, як цим хлібом ділилися наші предки, щоб врятувати один одного, так само ми сьогодні повинні розділити цей хліб, але разом з тим розділити відповідальність за збереження пам’яті, — говорить чоловік у рупор.
Люди підходять до організаторів, відщипують по шматочку «цього страшного хліба». Складно пробитися через ряди фотографів, а все ж пробиваються.
— Помаленьку, відщипуйте, по одному. Фотографи, відійдіть, — просять дівчата з хлібом.
— Але ж вдумайтесь… Як це можна комусь розказати? В тих роках, 30-их, врожаю було більше, ніж будь-коли, — жінка ділиться думками зі знайомою, — А я хочу запитати, ось я пенсіонерка, мені 55 років, в мене пенсія зараз – 906 гривень, я можу прожити? У мене в буквальному розумінні зараз – Голодомор. З цієї пенсії мені треба за квартиру заплатити, за все. У мене біля дому «Сільпо» і я йду там до смітників… Да, це правда! Якби мені хтось сказав, не повірила б. Хлопець якийсь проходив, подивився на мене і каже: «Для собачки?». Йому і в голову не приходить, що це може бути для мене. Сьогоднішній, 2012 рік, чому ніхто не вшановує?
— Сьогодні ми згадуємо тих, хто рятував людей під час Голодомору. Імена цих доброчинців маловідомі. Їх було тисячі – тисячі тих, які врятували мільйони. Ми намагаємося повернути ці імена до нас, до сучасності. Ці люди – справжні герої, — звучить з рупора.
— Зараз ми роздамо вам свічки зі стрічками, на кожній стрічці – прізвище однієї з тих людей, які рятували інших. Це дуже різні люди. Це люди, які просто прийняли в свою сім’ю чужу дитину. Це вчителі, які організовували харчування для своїх учнів. Часто це – голови колгоспів, які приховували зерно, яке мали здати державі.
Колоною люди вирушають до Меморіалу жертвам Голодомору у Парку слави. Їх більше двох тисяч.
— Дорогі кияни, приєднуйтесь! – закликають перехожих. Перехожі дивляться хто з цікавістю, хто – з обуренням: “Не дають людям пройти – це вже вопше нагло!”...
— Українці врятувалися, бо допомагали один одному. Люди, які рятували інших, вчинили справжній подвиг, — далі звучить з рупора…
— Іди, поклади дівчинці цукерку, — каже чоловік своєму синові. Хлопчикові – десь 5 років. Він вагається, зрештою – несе цукерку: “Бери, дівчинко, — і повертається до батька — Тату, а ти купиш мені ще одну?”
Біля пам’ятника, на землі сидить жінка в українських рушниках. Плаче, говорить тихо:
— Ти, дитино, не знаєш, що таке ні голод, ні війна. І добре, що не знаєш. Я про 33-ій год знаю по своєму селу і своїх родичах. Наше село майже все вже в полі за селом, а кістки зверху лежать, нема кому прибрати. Людей в селі вже немає. Пам’ятаю, що дітей їли, що спухлі лежали, за село вивозили – і там клали. Як троє дітей чи п’ятеро, то одне спухне – його їли. Я і в 47-ий страждала, бо не давали нічого нам, — коли починається церемонія, жінка відмовляється відповідати на запитання журналістів. Каже, має бути тиша.
Під час церемонії політики, посли, представники всіх регіонів України кладуть свічки пам'яті до монумента. Звучить список держав, які визнали Голодомор геноцидом: Австралія, Андора, Аргентина, Бразилія, Грузія…
— Цілу ніч ці свічки зігріватимуть зорі і небо, і душі тих, кого скосив Голодомор… Ті, хто отримував крихти їжі і хто ділився нею, однаково дивилися в очі смерті… Не допустити, щоб таке повторилося, — звучить з рупора…
Хвилина мовчання.
— Каїн приховував злочин. Розголошення Голодомору прискорило падіння імперії зла. Не увесь світ ще визнав Голодомор геноцидом, але для нас важливе визнання з боку українців, — виступає Євген Сверстюк. — Ми пам’ятаємо смерть Христа, смерть Йоана Хрестителя – християнська свідомість зберігає пам’ять тисячоліттями. Пам’ять вічна. Нехай пам’ять додає нам сили і мужності.
Звучать свідчення. На площі викладають свічками цифри 32-33. Хтось залишає свічки біля меморіалу, хтось – забирає з собою. Люди розходяться – в маршрутки, в метро – і вони продовжують горіти у їхніх руках...