Є у Львові місця, про які начебто й всі знають, та їм мало хто надає значення, через те, що біля них рідко коли вирує життя. Завдяки цьому, ці місцини ніби «консервуються», зберігаючи свій шарм до часу, коли львів’янам та гостям міста набридне галасливий центр і захочеться «чогось нового».
Однією з таких локацій, яка знаходиться буквально в 10 хв. ходу від центру міста, є район вул. Пекарської-Тершаківців-Левицького, своєрідним центром якого є храм Пресвятої Трійці, який досі називають костелом сакраменток.
Цю історію слід розпочати у Франції XVII ст. Молода шляхтянка Катрін де Бар вирішила присвятити своє життя Богу, вступивши до ордену Благовіщення Пресвятої Діви Марії (скор. анунціатки). Однак, неспокійні часи, які вирували в її країні, принесли їй багато випробувань. Маючи достатньо сильну харизму, вона здобула популярність серед народу, хоч завжди намагалась її уникати. Завдяки цьому, Катрін вдалось звернути на себе увагу самої королеви Анни Австрійської. Завдяки дружині короля, їй вдалось заснувати новий монастир, який став початком історії Черниць Статуту святого Бенедикта Безперервної Адорації Святого Таїнства (абревіатура – O.S.Bap), яке нам відоме як орден сакраменток.
Нове Згромадження не отримало широкого поширення по світу, та завдяки своїй відомості при французькому дворі, змогло потрапити на наші терени. Справа в тім, що до Речі Посполитої перших монахинь запросила дружина короля Яна ІІІ Собєського – Марія Казимира, яка була французькою шляхтянкою. Вважається, що королева пообіцяла Богу заснувати новий монастир, якщо її чоловік щасливо повернеться з Віденської виправи 1683 р. Так і сталось, тому, ймовірно, за порадою своїх французьких друзів, вона запросила перших французьких сакраменток до Варшави, де й збудували їм перший храм. Та в цьому місці монахині були недовго і після початку однієї з епідемій XVII ст. вирушили в пошуках нового місця (хоч і згодом повернулись) на схід держави. В цьому регіоні найкращим з можливих варіантів, був Львів.
Природньо, що для заснування нового осередку, сакраменткам потрібні були кошти, які могла їм дати лише шляхта. Першою родиною, яка взяла на себе опіку над орденом у Львові, були Цетнери. Відомо, що запрошення до міста монахині отримали від Софії Цетнер – доньки одного з активних діячів Руської землі, а згодом смоленського воєводи Францішека Цетнера. Незабаром після запрошення сакраменток, Софія сама вступила до їх монастиря, що, природньо, змусило батька подбати про обитель. Монахиням була надана територія на Галицькому передмісті, поруч гори Шуманівки, вздовж потоку Пасіки та Вороб’ячого ставу (зараз це територія між вул. Пекарською та Левицького).
Ділянка хоч і була за містом, та все ж мала вигідне розташування. З однієї сторони була дорога на Високий замок (сучасна вул. Чехова і далі) та великий вже згаданий став (зараз збереглась лише частина, яку ми знаємо як став Ветеринарного університету, раніше він простягався до вул. Туган-Барановського), з іншої – потік Пасіка та дорога «на Рурах», де був прокладений водогін до міста. Таке розташування дозволяло монастирю мати принаймні базове матеріальне забезпечення, адже на ставі був розташований млин, поруч був сад та інші угіддя. Тим не менше, осередок був не вельми багатий.
У 1718 р. було збудовано дерев’яну обитель. Лише через 21 рік знайшлись фундатори, які профінансували мурований храм та монастир. 1739 р. наріжний камінь будівництва храму освятив львівський архиєпископ Миколай Вижицький. Одначе, повноцінно будова розпочалась лише за 4 роки. Сприяли цьому пожертви вже згаданої Софії Цетнер, княгині Четвертинської та Станіслава Лещинського (екс-короля Речі Посполитої, а на той час герцога Лотарингії). «Фабрику» храму доручили знаному майстру Бернарду Меретину, який розробив проект тринавнового храму з видовженим вівтарем розміром 35х20 м. В монастирі, який примикав до храму, мали бути келії, школа для дівчат, трапезна та бібліотека. Над будівництвом працювало 15 каменярів, яких залучив сам Меретин. Однак, через брак коштів проект не був втілений. Взагалі, забігаючи наперед, зазначимо, що цей храм будували в «кращих середньовічних традиціях», тобто понад 100 років. Очевидно, причина цього в нестачі достатньої кількості коштів, хоч серед монахинь було багато представниць знаних родів.
Прихід австрійської влади ознаменувався касаційною реформою монастирів та їх володінь. 1782 р. до монастиря приєднались кілька монахинь-бенедиктинок, осередок яких був скасований владою. У 1817 р. монастир було навіть на певний час закрито, не зважаючи на те, що його коштом утримувався притулок для 10 жебраків. Мабуть, у цей же час у частині приміщень досі недобудованого костелу розмістили склади військової уніформи, про що свідчить інвентар 1828 р. Цікаво згадати, що австрійська влада дозволила здійснювати поховання у криптах костелу, аргументуючи це віддаленістю храму від центру міста. Свідченням цього стала «знахідка» будівельної комісії магістрату, яка обстежувала цокольний поверх майбутньої вежі 1887 р. Того року вони віднайшли крипту з останками княгині Четвертинської, яка, як ми вже згадували, була монахинею у цій обителі.
ХІХ ст. позначилось також і втратою частини саду між монастирем та сучасною вул. Пекарською. Його викупив 1830 р. Ян Климович для облаштування фруктового саду, з якого постачав фрукти (зокрема й абрикоси) до столу губернатора Галичини.
Найбільші зміни в історії храму відбулись в кін. ХІХ ст. 1881 року було розроблено проект перебудови храму, в рамках якого мали добудувати вежу, яку планували ще у XVIII ст. (очевидно, що планувалась сама вежа як така і необов’язково така, як вийшла). Протягом 1884-87 рр. були проведені роботи під керівництвом Адольфа Мінасевича. В результаті храм, в більшості, набув свого сучасного вигляду. На поч. ХХ ст. за проектом Владислава Садловського було виконано внутрішню реконструкцію, в ході якої було усунуто оригінальний вівтар XVIII ст. і замінено новим, стилізованим під відповідну епоху. В той же час з’явився й амвон та декор бічних вівтарів, залишки чого ще можна віднайти у наш час, а також вітражі відомої фірми Tirol Glasmalerei, які, звісно ж, не збереглись до наших днів. Результатом всіх робіт стало урочисте посвячення костелу 12 травня 1904 р., яке здійснив архиєпископ Йозеф Вебер.
Злам ХІХ-ХХ ст. слід згадати не лише в контексті будівництва чи змін у храмі. Важливе місце у цей час займала 7-класна школа при монастирі, де навчались шляхетні дівчата. Загалом, якщо поставити питання «Чому саме сакраментки з’явились саме у Львові?», то найбільш логічним поясненням буде їх освітня функція. Львів як центр регіону, вже мав кілька освітніх закладів, якими опікувались монахи. Мова йде про єзуїтів, театинців, піярів, свою школу мало Успенське братство, але всі ці заклади виховували хлопців. Сакраментки як жіночий орден, очевидно були покликані бодай частково заповнити нішу жіночої освіти. Їх заклад діяв з перервами до 1928 р., опісля вони відмовились від навчальної функції з огляду на канонічні реформи Католицької Церкви. Та для нас з Вами важливо згадати як мінімум двох українських вихованиць сакраменток – Олену та Ольгу-Меланію Кульчицьких гербу Сас, які стали відомими мисткинями та громадськими діячами. Цікаво, що не зважаючи на навчання в римо-католицькому закладі, до учениць греко-католичок окремо приходив священик для сповіді та релігійних наук. Ймовірно, перелік учениць сакраменток багатший на відомі імена, але поки їх навчальний заклад потребує детальнішого вивчення, в першу чергу документального.
Про міжвоєнний час, на сьогоднішній день, відомо надзвичайно мало. Знаємо, що 1932 р. храм було визнано пам’яткою архітектури.
Про період Другої світової війни теж мало відомостей. Відомо, що у 1941 р., після проголошення Акту відновлення Української Держави, в крилі монастиря була розташована українська комендатура з структурними підрозділами, яка проіснувала до її ліквідації німецькими військами. Незважаючи на воєнні роки, монахині продовжували перебувати в обителі завдяки підтримці місцевих жителів.
Однак, після повторної радянської окупації, їх доля у Львові була вирішена. В квітні 1946 р. львівський архиєпископ Євгеніуш Базяк повідомив монахиням про необхідність виїзду зі Львова. 2 червня в храмі була проведена остання Меса, а вже 3 червня храм було закрито. Виїжджаючи з міста, сакраментки змогли з собою забрати дуже багато церковного та монастирського майна, окрім скульптури Богородиці, долю якої ще необхідно встановити. Покинувши Львів, монахині взяли курс в Сілезію, де спершу зупинились у с. Плавньовіце, а згодом переїхали до Вроцлава, де й знаходяться до сьогодні.
Радянський час, звісно, вніс свої корективи у використання та вигляд комплексу сакраменток. З 1946 до 1948 рр. у монастирі була виправна колонія для жінок. Опісля весь комплекс передали Зооветеринарному інститутові. В монастирі розташували кілька навчальних кафедр та гуртожиток для студентів, а храм використовували як залу для конференцій. Очевидно, що «зайві» речі було демонтовано. Зокрема, ліквідовано головний вівтар, колони якого були використані для будівництва вхідної арки до Стрийського парку з сторони вул. Паркової. Крипти храму «адаптували» для потреб складських приміщень інституту.
В 60-их рр. розпочалась активна забудова колишньої території монастирського саду, де зараз знаходяться корпуси університету та студентські гуртожитки. Разом з розбудовою навчальних корпусів змінилось й призначення храмової будівлі та частини монастиря. В церкві розташували спортивний зал, а згодом й студентський клуб «Данко». За даними знаного львовознавця Ігоря Мельника, саме в цьому клубі у 80-их рр. було створено ініціативну групу «Демократичного фронту сприяння перебудові» та вперше пролунала назва відомого суспільно-політичної організації «Народний Рух».
З проголошенням незалежності з’явилась можливість повернути храму його первісне призначення. У 1992 р. Львівська курія УГКЦ звернулась до міської влади з проханням передати храм у їх власність. Планувалось на основі церкви створити осередок для духовного виховання студентської молоді. На позитивне рішення Міської ради довелось зачекати ще два роки.
У грудні 1994 р. храм знову було відкрито для вірян. Храм отримав нову посвяту, якщо до війни він називався костелом Заручин Найсвятішої Діви Марії та святого Йосифа, то зараз це храм Пресвятої Трійці. Очевидно, що головним завданням після відкриття стало приведення храму до ладу. Розпочались ремонтні роботи. Чи не найбільшою зміною, про яку слід сказати, стало пробиття центрального входу та побудова сходів, які до нього ведуть (раніше був лише боковий вхід, яким досі найчастіше користаються).
Змінилось багато що й у внутрішній оздобі, зокрема головний вівтар опинився на місці колишнього монастирського хору (пол. chór zakonny). Звісно, зважаючи на зміну обряду, в храмі з’явився іконостас та кілька інших предметів декору, здебільшого авторства Миколи Рибенчука. Загалом з моменту відкриття, храм став одним з осередків місцевої інтелігенції та студентства, а також одним з місць, де можна відпочити від метушні великого міста.
Від редакції: Якщо Вам сподобалася ця стаття і Ви б хотіли читати наступні статті цього автора чи на подібну тематику, або загалом підтримати якісну релігійну журналістику — запрошуємо Вас стати меценатом РІСУ. Це зробити досить просто за цим посиланням!