Цінності й антицінності

17.08.2010, 13:04

ХРИСТИЯНСТВО ТА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ

Як свідчить історія, найважча ідея для засвоєння людством — це ідея універсалізму. Причому, хоч як це дивно, не тоталітарного, не табірного, а гуманістичного типу. Це — ідея єдності роду людського, солідарності, єдиної системи етичних або загальнолюдських цінностей, без яких не відбудеться жодна глобалізація, що про неї сьогодні стільки говорять. Ці цінності становлять спільну частину етичних приписів (заповідей) світових релігій: не убивай, не кради, не бреши, не мсти, будь добрим до людей. Ці цінності ясно виражені у «Загальній Декларації прав людини» (1948), «Європейській Конвенції прав людини та основних свобод», інших міжнародних документах, визнаних багатьма країнами, серед них і нашою. Та от у чім проблема. Багато людей, не заперечуючи того, що там написано, по суті вважають, що все це не має до них ніякого відношення й узагалі є «політикою». Деякі ж громадяни, тільки-но зачувши про загальнолюдські цінності, просто шаленіють і хапаються хто за пістолет (у кого є), а хто... за кадило. Інші починають поблажливо посміхатися й, попліскуючи вас по плечу, пояснювати як стоїть справа «у дійсності», де знаходиться й куди тече нафта, яка неодмінно повинна бути й ціни на яку визначають усе. Мовляв, усе куплено, а весь оцей тряскіт про гуманізм і права людини — не більш як димова завіса або фіговий листок, під яким самі знаєте що. Найвитриманіші і збалансовані люди зітхнуть і скажуть, що все це, звичайно, добре, але належить до розряду утопій. А дехто пояснить, що загальнолюдських цінностей узагалі немає — в кожного народу свої норми. І наведе як приклад жителів якого-небудь острова, що ходять (відносно нас) догори ногами: те, що для нас добре, — для них зле і навпаки. Вони, мовляв, не тільки «на лицо ужасные», як співалось у популярній пісні, а й усередині зовсім не добрі.
Подібний погляд не новий. Він пов’язаний з далеко ще не вивітреним з нашої свідомості матеріалізмом, марксистським зведенням моралі і права до класових та корпоративних інтересів. Більшовики, як відомо, також заперечували загальнолюдські цінності як різновид абстрактного гуманізму. Але це заперечення неминуче породжувало й породжує (вже за законами психології, яку більшовики взагалі за науку не вважали) цинізм і нігілізм або в більш м’якій формі — «пофігізм» (популярний у Росії світогляд, особливо серед молоді, яка байдужа до політики). Взагалі кажучи, тут цілий букет «ізмів»: раціоналізм (який з легкої руки слов’янофілів у нас завжди плутали з дріб’язковою обачливістю), позитивізм, утилітаризм, прагматизм (радянського1!і, звичайно, зразка).

Але все це генетично пов’язане саме з матеріалізмом як свідомим запереченням вищих етичних універсальних цінностей, які не те щоб прямо заперечуються, але оголошуються чимось вторинним і соціально зумовленим. Головне, мовляв, матеріальний базис! Що з тим базисом матеріалісти-більшовики в нас витворяли — добре відомо. Він, як кажуть, не витримав і (у вигляді товарів) майже щез, сублімувався в невідомому напрямку (а ікра, так само як інші натуральні ресурси, пішла на Захід). З матеріалістами, таким чином, «все ясно». Або як кажуть про нас на Заході, «треба щоб змінилося кілька поколінь», аби від цього зцілитися.

Але що найбільше вражає, то це те, що подібні погляди часом .висловлюють релігійні люди (начеб не матеріалісти!), у яких має бути дещо інше розуміння утопізму й реалізму. Це дивовижне поєднання позитивізму (зупинимося на цьому терміні), що вимагає негайних видимих результатів, і релігійності, орієнтованої (за визначенням) на позамежне й потойбічне, — можна сказати, характерна риса нашої сучасної релігійності.

Релігія, як відомо, багаторівневе поняття. Вона може допомогти людям віднайти сенс життя. Вона може дати не тільки духовне, а й фізичне зцілення. Матеріалізм у релігії означає переважання другого чинника, коли люди шукають у релігії певний замінник медицини . Релігійний егоїзм і (такий теж можливий!), крім поліпшення здоров’я тут, на землі, розраховує одержати і спасіння у вічності шляхом дотримання певних ритуальних приписів й ігноруючи при цьому (всупереч прямій заповіді Христа про добродіяння та любов до всіх людей) свого ближнього. Такі «віруючі» теж на дух не переносять «усілякі там» загальнолюдські цінності. Поки вони йдуть до нас у вигляді гуманітарної допомоги, ми, звичайно, не проти, а навіть дуже — за. Але як потім раптом доведеться з кимось ними ділитися? То вже краще дискусій на цю тему й не починати. І зовсім інша річ — усвідомлювати, що спасіння тільки в нас, в нашій окремо взятій секті або навіть церкві. Тут не до інших, коли б себе порятувати.

Узагалі справа з визнанням цих самих загальнолюдських цінностей стоїть у нас погано. Зникнення універсального критичного виміру перетворює християнство на магію і язичництво, причому далеко не кращого гатунку.

А проте саме в біблійсько-християнській традиції утверджується єдність людського роду, що походить з одного джерела, одних прабатьків (хоч би як їх розуміти: буквально або узагальнено-алегорично). Сам Ісус Христос повторював давно відоме «золоте правило» моральності: «І як бажаєте, аби вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» (Лк. 6:31). Під ближнім у притчі Христа розуміється не свій, правовірний, а «інородець і єретик» милосердий самарянин (Лк. 10:29-37) і саме тому, що був милосердним. У сцені Страшного суду критерієм буде навіть не віросповідна ознака, а знову ж таки добрі діла, тобто етика. (Див.: Мт. 25:31-46.) Та сама, на одну згадку про яку жадаючі чудес та зцілень дружно зівають. Християнський апологет II ст. Іустин Філософ говорив, що все добре належить християнам. Тобто закликав цінувати добро в усіх його виявах.

Про ступінь християнізації суспільства можна судити не тільки з відвідання храмів, але й зі ставлення до слабих: старих, дітей, інвалідів, релігійних меншин і до найменшої меншини — окремої людини, яка може виявитися беззахисною перед державним левіафаном або якимось колективом. У язичництві поряд із «золотим правилом» побутувало й інше: «слабкого добий, нічого з ним панькатись!» Але саме про Христа пророчо сказано: «Він очеретини надломленої не доломить і гнота тліючого не погасить» (Іс. 42:3, Мф. 12:20). Сам Син Божий прийшов у злиденному вигляді — і приніс у це життя зовсім інший критерій оцінок. Тепер повинна торжествувати не сила, а правда та істина. «Бог не в силі, а у правді», — говорив (за переданням) Олександр Невський. Що таке правда в наш час? Та те ж саме, що й багато літ тому. Правда тісно пов’язана зі взаєминами людей, зі справедливістю, яка завжди соціальна. А справедливість, як добре сказав В. С. Соловйов, є соціальне вираження любові, тієї самої універсальної любові до всіх людей, до якої закликав і продовжує закликати Христос.

Це означає, що справедливість є і загальнолюдським поняттям, і християнським. А інструментом для реалізації загальнолюдських цінностей є права людини, спрямовані передусім на захист слабих (сильні себе і так захистять). «Право сильного» — це не є право в людському сенсі. Таке право поширене у тваринному світі, постало воно й у хворій уяві Маркса, який визначив право як зведену в закон волю панівного класу.

Але чомусь вважається, що при правовому підході християнству місця не зостається, а де ж тут Христос? — можуть спитати. Та Він нікуди не подівся, просто християни одержують додаткову допомогу (благодать) у виконанні загальноприйнятих заповідей. Але ні, не подобається нам це, і край! Та де ж це бачено, щоб десь дотримувалися якихось прав?! Звідси робиться цинічний висновок, що сама концепція прав людини фальшива. А отже... знов усе дозволено?

Але ж ми не відмовляємося від принципу добра, котрий теж скрізь порушується! Так навіщо ж відмовлятися від того ж самого, тільки вираженого в іншій, більш конкретній термінології, принципу, до актуалізації якого і спонукає нас концепція загальнолюдських цінностей, що включає в себе і гуманітарну допомогу, і захист прав людини? Той, хто каже, що вірує в Бога, а загальнолюдських цінностей не визнає, можливо, й не лукавить. Це — можливо. Але до християнства не має жодного відношення.

Що ж до екзотичних островів, де начебто все навпаки, то й там теж чудово відрізняють бомбу від тієї ж гуманітарної допомоги. Отже, розбираються!

АНТИСЛОВО

(Матірщина як форма атеїзму. Лихослів’я з релігійного погляду)

Чутки про смерть діамату в нашій богоспасенній вітчизні виявились, як кажуть, явно перебільшеними. Страшнуватенький курилка живий, та ще й як! Він тепер своє візьме не як раніше брав — через ідеологічний відділ ЦК покійної КПРС, а інакше, на побутовому рівні народної самосвідомості або, точніше кажучи, нижчепупової стихійної несвідомості. Зв’язок діамату з матом не тільки етимологічний, а й глибинно нутряний, ба навіть філософський, якщо, звичайно матеріалізм вважати за філософію.

Протоієрей Сергій Булгаков писав: «Більшовизм народився з матірної лайки, та він, по суті, і є наругою, над всіляким материнством: і в церковному, і в історичному відношенні. Треба рахуватися з силою слова, містичною й навіть заклинальною. І моторошно думати, яка темна хмара нависла над Росією, ось вона, смердяковщина народна» («На бенкеті богів», 1921).

Експеримент послідовного матеріалізму як ідеології у нашій країні досить переконливий: не вульгарного матеріалізму не буває, отож мат став повсюдним і голосним саме в комуністичний період, діставши «наукову санкцію»: в основі всього матерія!

Тепер же, коли перша очманілість перебудови минулася остаточно, намітився навіть деякий рух на захист мату. Мовляв, не віддамо народну святиню! Недавно захисників матірщини ще й прибуло, тепер уже мовби з боку «науки». Схоже, що слово наука досі має магічну силу, інакше до нього не апелював би кілька разів автор статті «Заради міцного слівця» (Альберт Валентинов, «Российская газета», 31.12.1997). Мабуть, для більшої переконливості, особливо коли бракує власних доказів. Виявляється, матірні слова колись мали зовсім інший смисл. То були табуйовані терміни, що зумовлювалось містико-релігійним світосприйняттям та пов’язаним з ним поняттям забороненого.

Це схоже на правду. Але поступово, в результаті масової атеїзації населення, яку завершив усім відомий діамат, з усілякими тайнами було покінчено, і мат залунав на повну силу скрізь, де можна й не можна. Настала епоха вже не обмеженого нічим матореалізму, легалізованої безсоромності. За таких обставин варто було б не науку під факти підганяти й ці факти таким чином виправдовувати, а все ж замислитися про етичний бік справи, про, так би мовити, «належне» і «неналежне».

«Наука» зробила ще одне «велике відкриття», довірчо повідомляє нам автор. Виявляється, лайка взагалі корисна, оскільки в наші тяжкі часи допомагає людині емоційно розряджатися. Отака, мовляв, діалектика життя. Діамат, так би мовити, в дії. Згідно з цією «науковою логікою» дуже було б корисно до популярного в нас пияцтва (теж, до речі, від стресів добре допомагає) додати «бійку звичайну — для зниження рівня тяжких злочинів. А то обмаль якось у нас бійок стало, все вбивства та вбивства. І справді, чому б не подумати про відновлення славної народної традиції кулачних боїв для організованого зняття тресів з населення? Поб’ють вас, ви комусь носа роз’юшите — і дивись, невиплачена зарплата видасться не такою вже трагедією. Або чому б не пропагувати, наприклад, дрібні крадіжки, можливо, великих стало б менше?

Автору статті чомусь не приходить у голову просте й зовсім ненаукове запитання: а чому здійснювана в такий спосіб «емоційна розрядка» має відбуватися за рахунок інших людей, які вимушені слухати це паскудство? Адже матюгальнику неодмінно потрібно, щоб хто-небудь його почув, отож не зайве було б поцікавитися, знову ж таки з «наукового погляду», рівнем стресового стану слухачів, спитати їхню думку. Ну як, мовляв? Може, ще додати? Про зарплату, тобто про її відсутність, ще не забули?

Лихослів’я, на превеликий жаль, не така вже безневинна річ. Існує прямий зв’язок між жалюгідним станом нашої економіки, повсюдним розкраданням, загальною розхлябаністю, хамством, жахливим станом місць загального користування і — повсюдною же матірщиною. Причому не вишуканою, якою часом у нас захоплюються деякі особливо обдаровані художні натури, а найзвичайнішою, тупою, огидною й зовсім не «до речі», коли відомий «артикль» додається до кожного слова. Подібне, як відомо, тягнеться до подібного, і свинство в душах породжує таке ж саме свинство зовнішнє. М. Гайдеггер називав мову «домом буття». Наша країна є гарною ілюстрацією до цього висловлювання. Яка мова — такий і дім.

Матірна лайка передусім є симптомом еволюційної недорозвинутості. Біологи знають, що у тваринному світі існує яскраво виражений зв’язок між агресивністю й сексуальністю. Деякі особливо обдаровані екземпляри використовують свої геніталії для залякування противника. Деякі не менш обдаровані представники родини Нomo sapiens роблять те саме словесно. (Ексгібіціоністи просто більш послідовні — до кінця, так би мовити, йдуть.)

Крім того, з духовного погляду мат — це завжди духовно-етичне заниження, шлях до вульгарного матеріалізму та його етичного наслідку — цинізму. Про це добре сказав ще А. Зинов’єв у «Зяючих висотах»: «Матореалізм є найвищою стадією матеріалізму в додіаматний період». Врахуйте це, інтелігентні пані й панове, що заграють з матом, — це легко запам’ятати! А то до постдіаматного періоду і ваші онуки не доживуть! Адже тоді й жаданого капіталізму нам не бачити. Капіталізм, звичайно, не цурається матеріалізму, але ж важливо й ієрархії цінностей дотримуватись. Чуєте, панове, чим усе це пахне? Адже навіть ті, хто вже побудував собі (після комунізму) капіталізм на окремо взятій дачі за високим парканом, теж не застраховані від відомого всім булижника, нерозривно зв’язаного зі своїм словесним аналогом. Мат пролетарів міцніший за ваш інтелігентський буде, це ще Лев Толстой відзначав.

«Спочатку було Слово...» (Ів. 1:1). Апостол Павло напучував християн: «...і гидота, і лихослів’я... непристойні вам» (Еф. 5:4).

Слово — це те, що відрізняє людину від тварини. Матірне антислово, зводячи людину до геніталіїв, робить її гіршою за тварину, бо людині, створеній за образом і подобою Божою, первісно й дано було більше ніж тварині. Адже все важливе, як добре, так і зле, зачинається в духовно-словесній сфері. (Див. святоотцівську літературу, звід святоотцівської аскетики «Добротолюбство».) Ось чому матірщина повинна вважатися тяжким злочином проти суспільства.

Узагалі кажучи, з релігійного погляду картина виглядає зовсім інакше, ніж це уявляється з позицій усе ще «вічно живого діамату». Будь-який лихий вчинок так само як і лихе слово аж ніяк не й можуть сприяти збільшенню добра в нашому світі. Зле матірне слово провокує появу зла навколо себе, притягає бісівські сили. Люди, що вчинили злочин, часто самі не знають, як вони його вчинили. Не знають саме тому, що це було скоєно у сталі одержимості злими силами.

Де гарантія, що від лихих слів люди замість очікуваної розрядки не перейдуть безпосередньо до злих вчинків у повній відповідності із законом неминучого збільшення необхідної для розрядки дози? За цією логікою найефективнішу розрядку має давати вбивство. Але хіба мовлене слово — це не вчинок?

Повсюдне лихослів’я примушує замислитись: а чи у християнському суспільстві ми живемо? Читали ми Новий Завіт, поставивши його на полицю чи тільки похапцем похрестились, чимось «помазались» і комусь свічку поставили, вирішивши, що це і є християнство? Тим більше, що все це стало тепер безпечним.

Приклад великих, які «зі смаком вживали», теж недоречний. Навчіться спочатку так писати без мату, як Пушкін та інші майстри красного письменства вміли, а потім кивайте в їхній бік. А ви, панове, пропонуєте відразу з мату почати.

До людей же зовсім безрелігійних, для яких не існує жодних табу, хочеться звернутися: панове, невже ви не відчуваєте, як негарно весь час заглядати, мов безпородні собаки, один одному у штани (під хвіст)? А може, ваша любов до матірщини є просто наслідком плебеїзації усієї країни, яка відбулася в нас набагато успішніше, ніж електрифікація, індустріалізація, колективізація, ваучеризація і т. д. і т. п? А може, ви зовсім і не «пані й панове», а все ті ж самі Ваньки, Стешки, Васьки і Палажки, про яких писав В. Бєлінський у знаменитому листі до М. Гоголя?

Людина і світ. — 1999. — №9. — С. 2-6