Цивільність як риторична діяльність
Що спільного між світськістю, ґречністю і відвагою?
Здавалося б, кожне з цих слів стосується дуже різних аспектів життя. Проте це тільки на перший погляд. Словники подають синонімом до них слово «цивільний», яке на латині (сīvīlis), власне, і поєднує у собі кілька кластерів значень: один стосується світськості, громадськості, інший – відважності, ще інший – ввічливості, шанобливості. Ці кластери значень відобразилися і в деяких українських словниках, як-от у «Словнику чужомовних слів...» О. Скалозуба, а також у літературі: згадати хоча б Франкову «цивільну відвагу», тобто відвагу у справах, що стосуються інтересів спільноти.
І хоча слова «цивільний», «цивілізований», «цивілізація» є загальновідомими і часто вживаними, слово «цивільність» може видатися дещо незрозумілою формою. Ми звикли говорити про гарні манери чи етикет, тобто набір певних правил, що регулює наші взаємодії зі співрозмовниками в особистому просторі. Проте ця асоціація дещо звужує нашу перспективу. На цих сторінках вживатиму поняття civility/цивільність у ширшому значенні, яке стосується публічного форуму, тобто виходить за межі етикету, і стосується того, як нам поводитися одні з одними в публічній сфері, попри наші відмінності, розбіжності і конфліктні інтереси. Така цивільність, власне, і покликана підтримувати плодоносну напругу між дотримуванням усталених правил і відвагою їх порушити.
Розмаїття визначень
Визначення цивільності численні. Її визначають і через уважність до інших, особливо до того, що вони можуть відчувати, і повагу (щиру або демонстративну, залежно від підходу), і самообмеження, принесення в жертву своїх індивідуалістичних тенденцій заради спільного блага чи турботи про ширшу спільноту. Втім очевидно, що від того, що саме ми вкладаємо у значення поваги, самообмеження чи самопожертви, залежатиме і значення цивільності. Гарною ілюстрацією є дискусії, пов’язані з т. зв. образою релігійних почуттів віруючих, у яких часом натрапляємо на протилежні інтерпретації одного і того ж поняття. Одні диспутанти наполягають, що виразом поваги і цивільності є спроби уникнути ображання, не провокувати через якісь спірні погляди. Інші кажуть, що кидати виклик релігійним чи етичним переконанням віруючих, «випробовувати» їх у випадку спірних питань якраз і є проявом поваги: тим самим той, що «випробовує» (навіть у випадку образливого дискурсу), все ж поважає автономність і суб'єктність свого співрозмовника, визнає його співучасником того самого морального універсуму. Мовляв, я вірю, що ти, послідовнику іншої релігії або традиції, спроможний захистити свою точку зору, дати контраргументи, тож я не мушу обходити тебе стороною, наче крихку кришталеву статую.
Здавалося б, просто: можна примкнути до однієї чи іншої точки зору і вважати цивільними обидві постави. Але існує велика сіра зона, у якій все залежить не лише від інтерпретації «поваги» і правила «поважати опонента при будь-яких обставинах», а й від інтерпретації обставин: хто кидає цей виклик, де це відбувається, яким є історичний і культурний контекст? Чи всі протистояння можуть вирішитися логічними аргументами і контраргументами, апеляціями до розуму чи ерудованості? Як бачимо, не все так однозначно. Втім, уже зараз можемо відправною точкою зробити таке: цивільність у широкому значенні – це про те, яким чином взаємодіяти у публічному просторі: з інакодумцями, особливо у «гарячі» моменти, – так, щоби наші відмінності бути «стерпними» (звідси – важливість цивільності для толерантного суспільства), а в ситуаціях відсутньої явної напруги – так, щоби явно або символічно не ігнорувати інших й інтереси ширші, ніж наші власні.
Ностальгія консерваторів чи ліберальна чеснота?
Теоретиків, що досліджують цивільність, можна знайти у найрізноманітніших філософських і політичних компаніях. Хтось оплакує смерть цивільності, а хтось переконує, що ми куди більш цивільні, ніж покоління перед нами. Хтось назве відстоювання цивільності ностальгією консерваторів, що суперечить сучасному ліберальному суспільству, а хтось навпаки доводить, що вона абсолютно поєднувана з духом плюралізму і лібералізму. Хтось скаже, що цивільність трохи згладжує наші розбіжності, і тим самим робить життя легшим. Мовляв, подумки ми можемо посилати один одного горіти в пеклі, а їхні погляди вважати повною нісенітницею, але це не повинно зупиняти цивілізований діалог. А хтось звинуватить прихильників цивільності у «цивілізуючому дискурсі», спробі нав’язувати норми бажаної поведінки, тим самим тільки збільшуючи соціальні тертя у довгостроковій перспективі. Нарешті, є дискусія про те, чи слід відносити цивільність до рангу чеснот, які необхідно у собі плекати. І якщо так, то чи потрібна ця чеснота лише у приватному житті, чи має переноситися і на публічну чи навіть політичну сферу? Чи мають бути однаково цивільні сміттяр у Франківському районі Львова і Володимир Зеленський, діти за столом і депутати міської ради на засіданні? А ще питання щирості: цивільність вимагає певної показної чемності, а реальне життя, зокрема політичне, вчить, що слід бути часто жорстким і неполіткоректним, аби просувати якісь зміни. Зрештою, чи не були історичні рухи за скасування принизливих для людської гідності практик свого роду нецивілізованістю, нецивільністю в очах сучасників? Або, наводячи приклад з релігійної сфери: чи надто «чемною» була викривальна риторика старозавітних пророків – промоторів соціальної справедливості?
Можливо, цивільність є певним спектром, на одному кінці якого цінують «цивільну мовчанку» – стриманість у самовираженні, аби не образити нікого; а на іншому кінці існує вимогливе розуміння цивільності як щирої поваги, аж до поділяння поглядів. Тереза Бейжан (Theresa Bejan) вважає, що навіть наша внутрішня ненависть до поглядів іншої людини і прямо євангельське бажання навернути її на свою сторону можуть співіснувати з «просто(ю) цивільністю» (mere civility), тобто мінімальним рівнем взаємоповаги. Більше того, стверджує Бейжан, запекла дискусія двох релігійно непримиренних позицій є значно більш ліберальною по духу, ніж обмеження свого кола спілкування лише до інформаційної бульбашки, заповненої однодумцями, яких і переконувати ні в чому не потрібно. Іншими словами, навіть культурні війни можна дуже по-різному вести. Але цивільність вимагає сміливості і присутності для своїх опонентів: говорити з ними прямо, а не за спиною (за цією логікою викривальна риторика є цивільною поставою).
Можливо, саме обставини визначають, коли правильно зупинитися і на якій точці спектру? Можливо, цивільність у громадському житті якраз полягає у здатності, де треба, обійти мовчанкою, а де треба, то й кричати з трибуни? Де треба, намагатися переконати, а де треба, то й самому перейти на бік опонента? У здатності вибрати правильні слова, правильні образи, правильні «тропи»? Саме тому мені імпонує таке розуміння цивільності, яке прирівнює її до риторики, мистецтва ефективного спілкування. А тут важливі три класичні інгредієнти – етос, логос, патос, а я б іще додала кайрос – властивий момент, «час сприятливий». Про це згодом.
Багато покликаних, мало вибраних?
На жаль, реалістами є ті коментатори, які говорять, що не можна вимагати від усіх однакового рівня цивільності. У кожному суспільстві будуть середовища більше і менше здатні на цивільність. Едвард Шилз, наприклад, вважає, що головне – аби оті центри були більш-менш рівномірно поширені і географічно, і серед прошарків населення та різних суспільних середовищ. Якщо такі осередки, скажімо, будуть лише у містах, а у далеких селах – ні, то зміни на краще будуть дуже повільні, а то й хаос заполонить все інше. На одному університетському кампусі деякі студенти скептично ставилися до доцільності сортування сміття в обмежених львівських умовах. Вирішальним аргументом «за» сортування, як я пам’ятаю, стало те, що якщо цього не робити в університеті, осередку науки, інновацій і молодих сил, то чого очікувати від інших середовищ?
Чи значить це, що цивільність – це насамперед про еліти суспільства, про певну вибраність, місійність? Адже хоч усі покликані, у певних середовищах брак цивільності більш помітний і веде до гірших наслідків. Втім, оптимістичною тенденцією є те, що цивільність має здатність помножуватися і поширюватися на периферії. Якби ж то кожну еліту характеризувала здатність мислити в термінах спільного блага, а не індивідуальних чи групових інтересів! Цивільність мала б захищати еліти від снобізму і нездорового елітаризму. А можливо, навпаки: саме цивільність має стати пропускним квитком в «еліту», забезпечуючи тим самим постійний рух і ротацію еліт? Аристократія духу – це, по моєму, про цивільність.
Цивільність як те, що “бачимо”
Погодьтеся: багато чого ми робимо не тому, що це більш ефективно, а тому, що воно більш ефектно, справляє певне враження про те, як ми ставимося до інших (принагідно можна звернути увагу на ще одну цікаву амбівалентність дериватів "ефекту": ефективність vs ефектність, наслідок "уречевлений" vs "віртуальний", намацальний vs емоційний). Ефект наших дій часто прив'язаний не до того, які наміри ми вкладали в них, а до певної картини світу, яку ми немовби малюємо своїми діями. Мені видається, що цивільність у публічному просторі дуже сильно залежить від того, що ми своїми діями демонструємо. Така-собі риторика. Хтось притримає нам двері в під'їзд, і ми мусимо “рвонути”, аби не змусити сусіда довго чекати – і, як наслідок, ще більше втомитися, та й ключі були в кишені, а не на дні рюкзака… А проте в цій ситуації більше духу добросусідства і турботи, ніж коли зачиняють двері перед носом.
Деякі заходи для протистояння пандемії Covid-19 ілюструють той аспект «показності». Можна довго сперечатися, чи носіння маски захищає, а якщо так, то кого і наскільки – у відкритому і в закритому приміщенні, при якій концентрації людей, якою має бути щільність матеріалу і так далі. Але можна дивитися на носіння маски як на мовчазну риторику: так, у деяких обставинах воно може виглядати дивакувато чи навіть викликати питання про медичну доцільність. Але водночас маска може служити нагадуванням про те, в який час ми живемо, про важливість небайдужості та турботи про інших. Та ж сама маска з її позитивними конотаціями турботи, коли викинута будь-де на вулиці, спрямовує нашу увагу в іншому напрямі: наскільки ми вкорінені в культуру викидання, наскільки екологічна криза і криза здоров'я можуть бути пов'язані і так далі.
Певною мірою, все, що люди бачать і спостерігають (чи то якийсь візуальний, чи перформативний елемент, чи дії в публічній сфері), можна розглядати як риторику. Ми часто послуговуємося символами, які, за словами Біргіт Меєр, є «набором естетичних стратегій», здатних мобілізувати увагу і переконувати. Ба більше, певний образ чи дія можуть «промовляти» певні речі, навіть якщо їхній автор про це не задумується. Вони здатні жити своїм власним, не залежним від задуму автора життям. Цей пункт важливий для розуміння цивільності з її, так би мовити, дещо «декоративною» природою. Наміри, звісно, мають першочергове значення для моральної оцінки. Але часом і не намірені наслідки можна передбачити, якщо приділити більшу увагу естетиці та семантиці засобів.
Це той аспект, на який звернула увагу Христина Шабат у її публічній реакції на перформанс у Львові, коли чоловік водив на повідку іншого чоловіка. Багато кому найбільш проблемним елементом цього вуличного дійства видався той, що «насильник» носив одяг священника: їх зачепив натяк на зв’язок між релігією (точніше, священнослужителями) і поневоленням. Не виключено, що це і намагався донести автор. І наявність пункту про образу релігійних почуттів у ККУ ніби озброює людей відповідною термінологією, коли вони висловлюються про «проблемність» цього перформансу. Однак така захисна реакція в настільки абстрактному контексті може видатися дещо натягнутою чи недостатньо цивільною, оскільки, якщо ми говоримо про «образу моїх почуттів» чи навіть «образу почуттів моєї релігійної спільноти», ми все ж концентруємося на собі чи на інтересах своєї «партії». Христина Шабат, як і багато інших, помітили інший проблемний аспект дійства: візуалізація насильства, від якої, до речі, не так легко сховатися, якщо йдеться про центральну частину міста, не кажучи вже про те, що очевидцями стають діти. Я б іще додала, що ми мусимо також задуматися про гідність людини, яка в даному випадку грала роль жертви. Хто вона? Чи правильно це, що її не ретушоване фото розлетілося по медіях? Чи був цей чоловік тільки зображений жертвою, чи такою ж є його закулісна доля? В цьому конкретному випадку зміщення дискусії з питання про образу релігійних почуттів на питання про насильство як таке і його можливу «нормалізацію» чи баналізацію є, на мою думку, ближчим цивільності.
(Не)цивільність у війнах навколо пам'ятників. Український колорит
Ми вже трохи сказали про чутливість до обставин, про «демонстрування» нашої уваги чи турботи про те, що думають або відчувають інші, про здатність мислити ширше, ніж групові інтереси, і розуміння того, що наші дії мають також певний «риторичний» ефект на додачу до добрих чи поганих намірів. Мені хочеться окремо виділити такий компонент цивільності, як «грамотність» чи «писемність» у сфері символів. Це важливо з огляду на роль, яку різні символи грають у житті людей, їхню риторичну силу, а також вразливості тих спільнот чи середовищ, які претендують на роль перших інтерпретаторів цих символів. Одним із джерел цієї вразливості є те, що символи мігрують з одних середовищ в інші, концептуально змішуються (наприклад, релігійні символи в профанному просторі чи навпаки).
Цивільність в обходженні зі символами особливо актуальна тоді, коли йдеться про різного роду засоби «красивого» чи «шокуючого» впливу на інших – те, що я б назвала візуальною риторикою (мистецтво, перформанси, стріт-арт, політична риторика, яка оперує певними образами). Вивчення синтаксису і граматики цієї мови є важливою не лише для митців чи тих, хто любить епатаж. Багато хто з нас в той чи інший спосіб долучається до творення візуальної екології того чи іншого місця, а тому теж мали б володіти «символьною писемністю».
Візьмімо війни навколо пам’ятників в Україні. Ситуації з пам’ятником Францу Ксаверу Моцарту у Львові чи «Кришталевою стіною плачу» у Меморіальному центрі «Бабин Яр» у Києві можна дивитися як на своєрідний тест на цивільність.
Ці дві події і дуже різні, і подібні водночас. Різні, бо якщо львівська – це насамперед про культурну атмосферу міста, то київська – про культуру пам'яті, причому пам'яті трагічної, що виходить за межі локального. У першому випадку каменем спотикання стала амбівалентність пам’ятника, його здатність викликати дуже різні, навіть протилежні тлумачення. Київська інсталяція теж спровокувала чимало дискусій серед посполитих і арт-критиків щодо її мистецького значення. Втім, значно важливішим був її історичний і політичний контекст: травми історичної пам'яті, питання фінансування, стосунки авторів чи замовників з державою-агресором, вибір саме того, а не іншого митця.
Водночас дві події схожі тим, що йдеться про мистецтво, яке «виходить назовні» з музеїв чи галерей у публічні простори (і тому є більш вразливим до критики). В обох випадках авторам йдеться не тільки про сам твір відокремлено від того, що можна робити з ним чи у його присутності. Твір Марини Абрамович більшою мірою створює і змінює навколишнє середовище, закликає глядачів до взаємодії, а не споглядання (різна висота розміщення кристалів, наприклад, є для того, щоб люди різного зросту могли «доторкнутися» до них трьома точками тіла). Але і твір Себастіана Швайкерта прагне, за словами автора і замовників, гармоніювати з навколишніми вулицями на честь композиторів, з деревами на площі і творити навколо себе середовище доступного для всіх музичного мистецтва.
Хтось скаже: якщо приводом до дискусії стає щось таке, як мистецтво, де величезний простір для суб'єктивних оцінок, смаків чи думок, то звідки весь цей шум? Я ж пропоную тут розглядати цивільність як вправляння в риториці, мистецтві ефективного впливу. А в такому разі взаємодію між автором, твором і аудиторією можна разом із класиками розглядати як взаємопроникнення етосу, логосу і патосу.
Етос: варте довіри свідчення
Неважко здогадатися, що саме від поняття «етос» походить звичне нам «етика». Етос стосується морального характеру промовця у риториці. Замінімо «промовець» на «автор будь-якого твору» чи «людина, яка виходить на публічний форум свідчити про щось», і побачимо, що можна застосувати цей «ключ» і до політика, і до провокатора, і до митця, і до вчителя... Етос стосується довіри і авторитету, правди, достовірності: бути вправі озвучувати те чи інше, бути на своєму місці (не даремно етимологія слова «етос» – це також про звичне місце, середовище проживання).
Оцінюючи «етос», можна йти далі, ніж саме тільки авторство, і дивитися на приналежність до певних кіл, політичні зв’язки, замовників, партнерів тощо. Наприклад, коли Єврокомісія робить соціальну рекламу за кліматичну акцію, а партнером обирає УЕФА: попри благонамірені цілі Комісії, цей факт змушує здивовано піднімати брови тих, хто знає про комерційне партнерство УЕФА з таким великим забруднювачем, як Газпром, наприклад.
Та повернімося знову до наших прикладів і зокрема їхніх авторів. Залишмо поки без уваги професійні якості, авторитет у мистецьких середовищах тощо і зосередьмося на їхньому походженні, бо це, власне, те, що багато кого схвилювало. Так, значно менше питань мав би викликати той факт, що іноземець виготовляє для Львова скульптуру Моцарта-молодшого (історія останнього теж не тільки зі Львовом пов’язана), аніж те, що іноземка робить інсталяцію на місці трагедії, яку самі українці ще не переосмислили. Не кажучи вже про те, що її специфічний творчий метод загалом не надто вписується в цілі, які мало б це місце виконувати для меморіалізації трагедії такого масштабу.
Визнана у світі диригентка, львів'янка за походженням Оксана Линів, що ініціювала подарунок скандальної скульптури місту Лева, натомість цілком претендує на роль властивої особи, яка за це береться, як би там хтось не критикував кінцевий результат. Вона на своєму місці. Куди більше, ніж скандальний російський кінорежисер і художній керівник меморіалу Голокосту в Бабиному Яру Ілля Хржановський, який, власне, запросив свою давню знайому Марину Абрамович до цього проєкту: його власний етос є сумнівним для ролі, яку він виконує.
Логос: сенс повідомленого чи показаного
«Логос» у риториці характеризує зміст сказаного (чи показаного, якщо це візуальна риторика). Він апелює до логіки, розуму; спирається на різні засоби, які підтверджують думку (певна структура, порівняння, аналогії, метафори, статистика). Звісно, що передусім той, хто пропонує публіці якийсь продукт, «відповідальний» за цей логос і може компетентно про нього говорити. Тому цивільності дуже сприяло те, що деякі ЗМІ опублікували розлогі інтерв'ю з авторами, аби представити і їхні точки зору. Адже цивільність вчить зичливого, прихильного тлумачення: допоки в нас замало підстав думати протилежне, ми повинні «приписувати» людям кращі наміри.
Здавалося б, у автора є повна свобода дій, як йому самовиражатися і які засоби з його арсеналу використовувати, допоки існує якийсь зв’язок між цими засобами і сенсом, який автор може вкладати в кінцевий результат. Але свобода творчого самовираження може бути чимось надто невловимим і ухильним, аби стати останнім словом у дискусіях про те, що так і що не так з тим чи іншим пам’ятником з точки зору цивільності. Остання може вимагати також стриманості у самовираженні. Чи буде це втратою свободи? Якщо дивитися на візуальне мистецтво крізь призму риторичного впливу, то обмеження себе можна відчитувати цілком позитивно: не як втрату свободи, пасивність, а як активний пошук доречніших засобів. Подібно до того, як риторика може бути більш або менш вдалою, так і тут перед митцем постає простір для творчих рішень, більш або менш вдалих. Вміння проявляти винахідливість у користуванні різними символами свідчить про широту поглядів, відчуття культурного клімату, загальну ерудованість і гумор. Це те, що, власне, робить ритора добрим ритором. Водночас така креативність має бути поєднана зі скромністю та схилянням голови перед тим, що є невимовне, невловиме чи, можливо, закрите для нас через частковість нашого досвіду. Скажімо, інсталяція Абрамович робить дуже чітку алюзію на «Стіну плачу» в Єрусалимі, а символіка цього місця надто відома та культурно і релігійно насичена, щоб цілком від неї абстрагуватися і передавати зовсім інші сенси в Україні (не кажучи вже про те, що сама назва «стіна плачу» не використовується так широко євреями, як християнами, і її все більше вважають принизливою).
Більше того, згадана стриманість має моральний вимір. Про це нагадує історик Карел Беркгоф, який донедавна був науковим радником Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Пропозиції скандального російського режисера Хржановського використати різного роду психометричні алгоритми у майбутньому «інноваційному» музеї Беркгоф розцінив не як новаторство, а як річ абсолютно недоречну в місці масових убивств. Учений додав, що ідеям Хржановського бракує – увага! – чутливості і стриманості. Загалом сам виступ Беркгофа – це також риторична ситуація: він говорить з позиції експерта і людини, якій не байдужа історія (етос), аргументує та підкріплює посиланнями на Міжнародний статут меморіальних музеїв (логос), говорить про цінності (патос).
Патос: емоції і цінності за риторичною ситуацією
Патос в риторичній ситуації стосується того, які емоції і почуття викликає твір або повідомлення, до яких цінностей апелює. І це не просто «побічний наслідок» риторичної ситуації. Філософи і соціологи останніх десятиліть звертають все більшу увагу на дефектність картезіанського розрізнення між розумом і емоціями, а рухи солідарності і протестів уже неодноразово демонстрували непересічну роль емоцій для публічного і політичного життя.
Водночас породження емоції в ситуації риторичного впливу не є дорогою в один кінець: особи і спільноти, які позитивно чи негативно реагують на щось, запрошені не просто відповідати на стимул, «висловитися з приводу», але практикувати вплив у відповідь, і він теж має бути цивільним. Іншими словами, риторична цивільність розглядає авдиторію не як пасивних реципієнтів, з якими щось «відбувається, стається» внаслідок перегляду чогось… Згадати лише такий вдалий приклад риторики-у-відповідь, коли арт-критикиня Аліса Ложкіна оригінально вказує на проблемність з твором Марини Абрамович від зворотного: розповівши про інший арт-об'єкт на тему жертв тоталітарних режимів, який її вразив. Так вона немовби нагадує, що невдалі символи не обов'язково звергати: їм на противагу можна творити кращі.
Розглянуті тут ситуації, які викликали публічні обурення в певних середовищах, показують, яке велике значення для цивільності ситуації мають самі спільноти, їхня поінформованість і контекст. Щодо останнього, то мистецтвознавиця Зоя Звиняцьківська влучно зауважила, що питання арт-критики безвідносно до контексту – це одне (і тут твір Абрамович вона оцінила як доволі невинний). Але в даному випадку інсталяція стіни з кристалами – просто занадто слабкий твір, щоб передавати властиві сенси про Бабин Яр після десятиліть маніпуляцій правдою, замовчувань чи байдужості. Зокрема тому, що алюзія до єрусалимської Західної стіни вказує на монополізацію цього місця виключно для пам'яті жертв Шоа, попри те, що це там нацисти геноцидно вбивали і ромів, і психічно хворих, і (про що для нас теж важливо пам'ятати) українських націоналістів.
Щодо поінформованості, то показово, що багато дискусій навколо візуального контенту у публічному просторі виникає вже тоді, коли проблемне зображення втілене в життя. Постфактум петиції (як-от ініційована щодо львівського пам'ятника, аби його демонтували), з одного боку, виглядають демократичним способом розв'язання питання і пропагують активне залучення громади. Водночас підписання петиції, створеної іншою людиною, передбачає підписання під причинами, власне, іншої людини, а також значні узагальнення. Це немовби «лінива» риторика. Чи багато з підписантів підійдуть до пам’ятника і «познайомляться» з ним віч-на-віч? До того ж, одна річ, коли петиція вимагає скасування якогось рішення міської ради, а інша річ – коли це петиція за демонтаж подарунка місту. Можливо, петиція про те, що наступні подарунки місту мають проходити певну процедуру затвердження, більш «дружня» до тих, хто їх дарує? Щоправда, в такому випадку зникає ефект несподіваності, за який і люблять подарунки.
Хтось влучно зауважив, що мистецтво має «to comfort the disturbed and disturb the comfortable» – «втішати стурбованих і турбувати тих, що в зоні комфорту». Пам’ятник Ф. К. Моцарту точно сколихує розслаблених львів’ян, багато з яких донедавна і гадки не мали про сина Моцарта, що жив і творив у Львові. Але той пам’ятник ще, здається, не мав шансу когось втішити. Може, треба йому такий шанс дати? Тим більше, що, як пояснюють його прихильники, він зображує творчу людину, що страждає через славу свого відомого батька. Цивільність вимагає певного смирення перед тим, що не до кінця розуміємо; вона закликає також пройти дві милі, коли просять одну.
А «Кришталева стіна плачу», як виглядає, не дотягує до того, щоби зцілити рани етнічних спільнот Києва. Хоча, задля справедливості, навіть вона відіграла певну роль з привернення уваги до питання, на яке кияни зокрема й українці загалом бояться спробувати собі дати відповідь: як така трагедія стала можливою і які приклади як шляхетного геройства, так і ганебної ницості це місце на карті столиці в собі криє?
І хоча фрагментарність та хаотичність у підході до меморіалізації Голокосту ризикує і справді закінчитися «Діснейлендом Голокосту», як іронічно назвали «Бабин Яр» українські та іноземні ЗМІ, можливо, варто все-таки сприймати згадану інсталяцію в її обмеженості у часі, просторі і сенсах, які вона комунікує: вона не визначає долю історичної пам’яті загалом, і не варто їй приписувати занадто велику роль. Тут спадає на думку ще один елемент риторики, часом призабутий: кайрос, або відчуття моменту, своєчасності. А тут куди більша небезпека може ще виникнути на цьому місці меморіалізації, якщо його надалі оркеструватимуть «неправильні» люди, та ще коли їх «ноги ростуть» з Росії.
Час на цивільність
Той, хто слідкує за згаданими подіями, напевно, погодиться, що вони оголюють дуже багато всього. Нам є ще куди рости в плані цивільності. В соціальних медіа, в коментарях під публікаціями у ЗМІ, в дискусіях на вулиці дуже багато персоналізованих образ. Дуже багато тих, чиї виступи за чи проти – радше про них самих, аніж про проблемне питання й інтереси всього суспільства. Натомість не так багато тих, які можуть подивитися чи на інсталяцію Абрамович, чи творіння Швайкерта, й у своїй оцінці оперувати поняттями іншими, ніж власні емоції. Ми мало говоримо про вже згадані міжнародні етичні кодекси щодо того, як повинні виглядати меморіальні музеї. Мало тих, які, замість витрачати енергію на сварки в соцмережах, спрямують її на обговорення цих питань зі своїми дітьми на їхньому рівні, щоби виховувати покоління людей, здатних зустрітися з власною історією, без прикрас і міфологізацій, та розуміти чутливості інших. Цивільність полягає у здатності інтегрувати емоційне, етичне і раціональне в тому, що стосується суспільно важливого.
Прикладом такої інтеграції може бути, коли віруючі у ситуації, яку традиційно могли вважати богохульством чи образою, не зводять свою відповідь до «фіксації правопорушення», наголошуючи лише на негативному досвіді образи. Натомість інтегрують його з етосом і логосом: коли праведність їхньої спільноти, достовірність її свідчення, релігійно-символьна «писемність» самих вірних також визначає кінцевий результат оцінки. Чи, за логікою цієї статті, якщо такі вірні практикують цивільну риторику-у-відповідь, шукаючи у релігійному репертуарі своєї традиції більше можливих реакцій, ніж захисна відсіч. А це може бути і молитовне надолуження Богові, і покірне слухання «логосу» у провокативному зображенні чи дійстві, перш ніж його критикувати, і свідчення милосердя перед лицем сучасних переслідувачів – скептиків щодо релігії, і гумор, і аскетичне абстрагування від того, що менше варте уваги у загальній картині духовного життя.
Завжди будуть причини для гарячих дискусій. Часом – повномасштабних «культурних війн», а часом – більш локальних і короткочасних сплесків публічних емоцій. Вони можуть як отруювати атмосферу, так і провокувати суспільство шукати відповіді на складні суспільно важливі питання. Цивільність полягає не в тому, щоб уникати приводів до суспільного тертя, але в тому, щоби в суспільних баталіях мотивуватися «намацуванням» того, що є краще для спільного життя. Причому не тільки вдало підібраними аргументами, але і через риторичну діяльність, через яку ми, співавтори одні одних, можемо не лише змістом, але і формою виховувати один в одного більш вишукані смаки та чутливість до прекрасного й огидного, провокувати правильні емоції (де треба – гнів, де треба – радість, надію тощо).
На жаль, в Україні все ще дуже багато має бути зроблено, щоб наші суспільні тертя стосувалися «всього лиш» того, що є більш елегантним чи промовистим, культурно чутливим і таким, що робить нас, співгромадян, більш збагаченими, освіченішими. Ще надто багато зерна треба очищати від куколю політичних маніпуляцій, корупційних схем чи інтересів сусідньої країни-агресора. Чи має це демотивувати цивільність – мовляв, добудуємо державу, а тоді вже будемо думати про те, чим нам наповнювати публічний простір? І все ж не слід чекати на сприятливі зовнішні обставини, щоб плекати цивільність, чи як там підкажете її назвати? Оту “писемність” у почуттях інших та символах, які щось значать для інших; оту здатність спів-уявляти і спів-творити світ, кращий для всіх і кожного, навіть якщо треба часом релятивізувати власний комфорт і короткостроковий інтерес?
Христина Михалюк — докторантка Лювенського університету (Бельгія). Досліджує проблеми релігії у публічному просторі, питання толерантності і цивільності, богохульства та образи почуттів. Гостьова викладачка соціальної етики УКУ.
Публікацію підготовлено в рамках цільової науково-дослідної програми Цілісного людського розвитку (ЦЛР) Українського католицького університету
