«Ця вірність коштувала їм дорого»: виставка, яка пропонує подивитися в очі мучеників за віру та національну ідентичність

Цього року виповнюється 80 років сумнозвісної події, яка увійшла в історію як Львівський псевдособор і позначилася на долях тисяч вірних і сотень священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви. 8–10 березня 1946 року в соборі святого Юра радянська влада скликала так званий Львівський церковний собор, щоб проголосити розрив Берестейської унії 1596 року та, ліквідувавши УГКЦ, «приєднати» її до Російської Православної Церкви.

На той час усі єпископи УГКЦ, окрім тих, що були за кордоном СРСР, уже були арештовані. Жоден з архиєреїв не взяв участь в цьому «соборі», тож рішення собору не мало канонічної сили. Однак радянська держава, у якій Церква, за законодавством, була поза нею, доклала всіх зусиль та задіяла всі силові та пропагандистські механізми, щоб реалізувати його «рішення». Духовенство опинилися перед нещадним вибором: підписати перехід до православ’я або зазнати репресій. Частина священників погодилася – часто під тиском, у страху за родину чи парафіян. Інші відмовилися.

Відмова означала арешти, допити, вироки за «антирадянську діяльність» і багаторічні заслання до віддалених районів Радянського Союзу на спецпоселення або до таборів. Сотні священників з галицьких сіл, містечок і міст після довгого і тяжкого шляху на вигнання стали «спецпереселенцями», позбавленими громадянських прав, можливості вільно пересуватися і відкрито здійснювати своє служіння. Що більше, влада карала за вірність не тільки самого священника, а й часто всю родину – дружина й діти теж вважалися неблагонадійними.

Саме долям цих священників присвячена виставка «Ця вірність коштувала їм дорого», що відкрилася 13 березня, в Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія Терору». Матеріали для виставки зібрані з фондів Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» та Архіву Інституту історії Церкви Українського католицького університету.

РІСУ вже мала нагоду побувати на цій виставці, а також поспілкуватися з одним із її кураторів – істориком, старшим науковим співробітником Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» Юрієм Коденком.

Зокрема він розповів, що сьогодні їх музей фокусується не на героях визвольної боротьби чи визначних постаттях, як це було передбачено початковою концепцією, нині в центрі їх уваги звичайні люди, які жили за тоталітарних режимів – нацистського і комуністичного.

— Нас цікавлять долі пересічних людей, і ми показуємо, як на їхніх життях позначилися ці тоталітарні режими. І от, коли ми переглядали наші фонди, то виявили фотографії греко-католицьких священників, які були покарані за свою вірність, за те, що не погодилися з рішеннями псевдособору і не перейшли на православ’я. Такі священники почали зазнавати утисків і репресій: їх заарештовували, засуджували, відправляли на спецпоселення, інколи разом із родинами депортували. Переважно це звичайні парафіяльні священники.

Нам сподобалася ідея – показати долі саме звичайних священників. Про відомих постатей УГКЦ – єпископів чи інших церковних діячів – написано чимало. Натомість звичайні парафіяльні священники, які залишилися вірними Церкві і своєму покликанню, майже нікому не відомі, хоча їхні долі були не менш складними. Тому ми зосередилися саме на маловідомих і невідомих постатях. Інколи на підписах під фотографіями є лише ім’я або прізвище священника, а на деяких написано просто «невідомий священник». Ми вирішили показати їхні історії.

Основу експозиції склали 28 фотографій, які доповнюють короткі тексти і відеофрагменти спогадів самих репресованих або їхніх рідних. А з підготованих біографічних матеріалів можна більше довідатися про долі конкретних людей, порівняти фото до і під час заслання.

Експозиція поділена на два блоки. Перший блок розповідає про працю і повсякденне життя на спецпоселенні.

— Життя на засланні було дуже важким. Священники були такими самими депортованими людьми, як і всі інші. Передусім потрібно було вижити, адже вони опинилися у дуже важких кліматичних, природних і економічних умовах.

На фотографіях вони зображені у звичайному робочому одязі, з робочими інструментами, виконують таку ж роботу, як і всі інші. Своїми руками вони будують бараки, в яких потім й проживали по кілька родин разом. Є також дуже промовиста фотографія священника в робочому одязі – в куфайці та шапці-вушанці. Він зовсім не схожий на священника.

Усіх депортованих розподіляли між різними великими підприємствами. Залежно від регіону, куди вони потрапляли, основною була робота на лісозаготівлях. Там депортовані пиляли дерева, обрубували гілки, займалися трелюванням і сплавом лісу. Це була дуже важка праця. Дехто працював на шахтах, там було ще важче, кому більше пощастило – в сільському господарстві. Важка багатогодинна праця шкодила здоров’ю людей, тим більше в складних кліматичних умовах. Часто через не дотримання на місці праці елементарних правил безпеки священники, як й інші, нерідко отримували травми або й ставали інвалідами. Багато з них повернулися із заслання з підірваним здоров’ям.

Та попри заборони чимало священників здійснювали своє служіння, адже вони залишалися душпастирями і намагалися служити Богові і людям, які зверталися в потребі чи просили духовної підтримки. Тож другий блок присвячений душпастирській діяльності, яку вони таємно здійснювати, хоч і усвідомлювали, що це може мати неприємні наслідки для них самих та для їхніх сімей.

— Звісно, умови були дуже обмежені: у багатьох священників не було необхідних речей, щоб звершувати Літургію, як-от антимінс, чаша, Євангеліє. У багатьох не було й богослужбових риз. Але вони могли молитися разом із людьми, здійснювати хрещення, читати молитви за померлими.

Передусім, попри заборони, вони намагалися підтримувати людей духовно. Є чимало свідчень у спогадах депортованих, що сама присутність між ними свого священника була великою підтримкою для них. Якщо ж священника поруч не було, українці іноді змушені були ходити до Російської Православної Церкви, щоб хоча б мати якусь духовну опіку. Але багато хто згадував, що там вони почувалися незвично, бо це було зовсім інакше, ніж у греко-католицькій традиції. Іноді богослужіння відбувалися у бараках, для цього один із них могли тимчасово призначити для молитви.

Проте на виставці є навіть кілька фотографій, де священники у богослужбових ризах.

— У віддалених спецпоселеннях, що далі від цивілізації, то меншим був ризик. Інколи там навіть не було комендантів або інших представників влади. Тоді можна було не так сильно ховатися. Проте все одно виставляли чергових – часто це були діти священників або інших спецпоселенців, – які стежили, щоб хтось сторонній не підійшов і не доніс на них.

Є й фотографії, на яких зафіксовано святкування Великодня, вони доволі багатолюдні. можна собі тільки уявити, що днях означала можливість відсвяткувати це свято визволення і надії.

— Загроза завжди була, але люди в тих умовах мали велику потребу відсвяткувати Великдень. Робили вузький прохід, яким священник проходив і кропив свяченою водою те, що люди принесли в своїх кошиках чи сумках. До речі, часто використовували саме сумки, їх можна було швидко закрити в разі небезпеки і миттєво розійтися, щоб не наражати ні священника, ні людей на небезпеку.

У спогадах дітей згадується, що вони допомагали своїм батькам-священникам, наприклад, стежили за периметром, щоб ніхто сторонній не наблизився. Якщо з’являлася загроза, подавали знак, щоб припинити зібрання.

Є й фото, на яких бачимо священника, який займається з своїми дітьми. Звісно з самої світлини того не видно, що він священник, адже одяг звичайний, довідуємося про це з підпису, . Як і не знаємо, над якими саме книжками вони схилися. Проте це спонукає запитати п. Юрія про катехизацію та передавання віри на засланні.

— Щодо навчання дітей, то священники, за можливості, займалися з ними навіть без підручників – передавали знання з пам’яті. У спогадах людей, які пережили депортацію, часто зазначається, що саме завдяки священникам вдалося зберегти віру і національну ідентичність. Навіть якщо це були невеликі групи – троє, п’ятеро чи десятеро дітей – вони отримували знання і духовну підтримку.

Промовистою є й сама назва виставки – «Ця вірність коштувала їм дорого». Вона спонукає замислитися і над долями тих, хто засвідчив своїм вибором цю вірність, і над долями їхніх сімей. Адже навіть після повернення заслання їх чекало непросте життя, адже були «неблагогадійними». Ціна вірності завжди була високою, тож важливо, щоб з плином часу ми забували тих, хто залишився вірним до кінця. Щоб могли хоча б час до часу, хоча б з певних нагод, як-от річниця Львівського псевдособору, нагадати про це своїм дітям, наприклад, на такій виставці.

— Цю виставку ми робили для широкого загалу, не визначали конкретної цільової аудиторії. Запрошуємо всіх, кому це цікаво, будемо раді бачити й представників Церкви. Але насамперед, мабуть, хотілося би бачити молодь – школярів і студентів, яким сьогодні, в умовах пропаганди, важливо показати, що Греко-Католицька Церква зазнавала утисків. Ми хотіли показати, що в ті часи не так просто було залишатися вірним своїй Церкві. За це можна було постраждати, отримати суворий вирок і потрапити у дуже важкі місця заслання.

Водночас виставка виходить за межі суто історичного наративу і змушує замислитися над її значенням для сучасності.

— Зараз багато людей перебувають під впливом пропаганди, яка походить від Російської Православної Церкви, котра намагається представити себе жертвою. Ми ж хочемо показати, що Греко-Католицька Церква була національною Церквою і саме за це її переслідували. Священники страждали тому, що допомагали зберігати українську національну ідентичність. Можна сказати, що ця виставка є також частиною контрпропаганди. Багато хто вже починає забувати, як діяла Російська Православна Церква на території України, зокрема на заході Україні.

Окрім фотографій, на виставці будуть короткі відео – спогади родичів, зокрема дітей священників, які були репресовані. Думаю, молоді буде цікаво почути про умови, в яких вони опинилися, і через що їм довелося пройти. Це фрагмент нашої історії, який із часом починає забуватися, і ми хочемо його нагадати. Ми хочемо, щоб сучасники пам’ятали, через що довелося пройти священникам і їхнім родинам, і що бути українцем часто коштувало дуже дорого.

Історія, яку відкриває ця виставка, також є нагадуванням про те, що нам може загрожувати сьогодні та й в майбутньому, змушує задуматися чи можливе повторення подібного сценарію в умовах нинішньої війни.

— Росія діє за тими самими шаблонами, використовує ті самі методи, що й радянська імперія. Ми бачимо це на сході України на окупованих територіях, де відбувається асиміляція і знову застосовуються практики депортації для того, щоб полегшити асиміляцію українців. Ми бачимо також агресивні дії проти Української Греко-Католицької Церкви на окупованих територіях. Там ворогом номер один є саме ті Церкви, які зберігають українську ідентичність. Навіть на територіях, де домінує Православна Церква Московського Патріархату, яка фактично є ідейним союзником Російської Православної Церкви, українські церкви – ПЦУ або УГКЦ – опиняються під тиском.

Тож величезна вдячність усім, хто ціною свого життя і здоров’я стримує навалу і оберігає нас. Проте, попри всю вагу історичних фактів і паралелей з сучасністю, виставка промовляє до глядача не лише мовою фактів чи застережень. Адже про все це можна і в книжці прочитати, виставка ж пропонує особисту зустріч в особливому просторі, де можна побачити і зафіксовані моменти життя на засланні, і почути голоси тих, хто це пережив, довідатися трохи більше про життя тих, що на фото.

— Працюючи над виставкою, я як історик, чесно кажучи, не відкрив для себе чогось принципово нового, бо ці події мені добре відомі. Але мене дуже вразили обличчя священників на цих фотографіях. Хотілося б, щоб люди прийшли і просто подивилися їм у очі, — зазначає один зі співавторів виставки Юрій Коденко. — Колись мене вразила фотовиставка про сучасну війну, де були показані звичайні люди у складних умовах – із торбами, налякані, розгублені. У таких фотографіях дуже промовисті обличчя й очі. Так само і на цих світлинах священники виглядають дуже промовисто. Хотілося б, щоб відвідувачі виставки подивилися на них саме так – очі в очі.

Оглянути виставку можна у Львові за адресою просп. В. Чорновола 45Г з середи по п’ятницю з 9:00 до 18:00, а в суботу та неділю – з 10:00 до 19:00. Понеділок і вівторок – вихідні дні.Зрештою, можна оглянути не тільки цю виставку, а й загалом експозицію музею.