«Magnifica Humanitas»: наскільки енцикліка Папи Лева XIV суголосна з українськими реаліями

У цьому контексті обговорювали першу енцикліку Папи Лева XIV «Magnifica Humanitas» під час екуменічного семінару, організованого Інститутом екуменічних студій УКУ спільно з Патріаршою комісією УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин.

Документ підписаний 15 травня 2026-го року ― у 135-ту річницю проголошення енцикліки «Rerum Novarum» Папи Лева XIII. За словами отця-доктора Романа Фігаса, директора ІЕС УКУ, енцикліка нового Папи продовжує традицію соціального вчення Церкви.

― «Величне людство, створене Богом, сьогодні стоїть перед вирішальним вибором. Звести нову вавилонську вежу чи збудувати місто, де Бог і людство мешкають разом». Ці два основних образи ― унітарне будівництво Вавилонської вежі чи спільна відбудова Єрусалима, ― якими розпочинається енцикліка, добре відображають її головний задум. Серед центральних тем документа людська гідність, етичні межі використання новітніх технологій, відповідальність розробників та політичних інституцій, захист спільного блага від нових форм цифрової концентрації влади, а також питання війни, миру та міжнародної солідарності, ― пояснює о. Роман.

В енцикліці Папа Лев XIV наголошує, що соціальна доктрина Церкви перебуває в діалозі з історією, культурами і науками, але зберігає вічні істини. У різні історичні епохи Церква мала різні суспільні ролі, однак завжди була потреба у живому контакті з людьми. За словами отця-доктора Олега Кіндія, священника УГКЦ, доктора богослов'я та доцента кафедри богослов'я УКУ, ще Папа Лев XIII наприкінці ХІХ століття зрозумів, що є потреба відповідати на великі соціальні зміни, бути всередині них, щоб не залишатися на маргінесі. Церква не має мовчати, коли відбуваються кризи, коли людство перебуває під загрозою. Наступні енцикліки Католицької Церкви, писані Папами, богословами й фахівцями тих чи інших галузей, переосмислювали різні суспільні виклики: війна та мир, розпад СРСР та наслідки доби комунізму для людства, екологічні небезпеки.

― Енцикліка є наче продовженням інтерпретації Божого одкровення. Ми не просто можемо прислухатися, а мусимо приймати вказівки, які тут є. Члени міжнародних організацій, інвестори, політики, освітяни, які є вірянами, мають спільний дороговказ.

Наскрізною темою для цієї енцикліки є питання гідності людського життя. Папа звертається до візії святого Августина та категорії двох міст: Вавилона, який може розвалитися і принести велику катастрофу, або Єрусалима, який пророк Неємія відбудовує. Це дуже гарна богословська парадигма двох шляхів: того, де є ризики, та того, де є можливість зробити цей світ більш справедливим.

Отець Олег також зауважує, що моральні принципи мають бути наріжним каменем у будь-якій галузі, зокрема в ШІ. А часто використання штучного інтелекту пов’язують саме зі страхами щодо масової заміни людей у різній праці, скороченням робочих місць, звільненнями й неможливістю забезпечити гідне життя. Залишається питанням, як моральні орієнтири мали б спрацювати в цьому ключі.

ШІ можна застосовувати у збройних конфліктах. Але, за словами священника, в енцикліці в контексті війни і миру не сказано прямо про найбільшу війну яка відбувається в Європі ― російсько-українську. Хоча Папа Лев ХІV, як і перед тим Папа Франциск, дуже допомагає Україні в гуманітарній сфері, і пише, що для справедливості важливо розуміти жертву, о. Олег Кіндій додає, що Церква має називати речі своїми іменами й відкрито говорити про те, що відбувається.

― П'ятий рік триває повномасштабна війна в між Росією та Україною. Але на рівні офіційних заяв, єпископських конференцій ― мовчанка. УГКЦ змогла написати чотири звернення, одне з останніх ― «Рятуйте поневоленого з рук кривдника», у яких наші єпископи намагаються представити історію XX століття, особливо після Другої світової війни. Нацизм був засуджений, але жодного публічного міжнародного засудження комуністичного терору не відбулося. Відповідно, наявність справедливості щодо одного агресора, але відсутність щодо другого призвели до того, що другий агресор мутував. Не засуджена агресія Росії супроти не тільки України, а й інших країн. Приємно бачити, що Папа говорить про небезпеки фейків та їх поширення через ЗМІ та соціальні мережі без етичних фільтрів, без відповідальності. Папа пише: «Ми живемо в часи важливої духовної і культурної сліпоти». Але розплющити очі повинні всі, включно з католицьким світом, який має голосніше та чіткіше називати справжніх агресорів.

Отець Андрій Дудченко, протоєрей ПЦУ, доцент кафедри церковно-практичних дисциплін Київської православної богословської академії та клірик Спасо-Преображенського собору в Києві, порівняв підходи до проблем сучасності у двох документах: «За життя світу» Вселенського Патріархату та енцикліку Папи Лева XIV «Magnifica Humanitas». За його словами, найпершим спільним є антропологічна основа. У документі «За життя світу» стверджується, що людська особа створена за образом і подобою Бога. Це означає, що людина покликана до свідомої, вільної єдності з Богом у Христі. Папа Лев XIV також каже, що людська гідність не залежить від здібностей, багатства чи становища людини. Це дар, даний кожній людині від самого її створення. Але православний документ починається з літургійних формул. Таким чином, соціальна проблематика у православній концепції вписується в євхаристійний вимір життя. Католицька енцикліка починається з іншої перспективи: шукає шлях від кризи Вавилона до відбудови Єрусалима, тобто біблійна основа.

― Щодо Церкви та публічного простору. В концепції «За життя світу» міститься застереження від того, щоби звести передання до такого собі депозиту, який потребує тільки зберігання і механічного повторення. Це типова спокуса для традиціоналістів чи ультраконсерваторів. Традиція в концепції «За життя світу» представлена як жива динамічна реальність, постійний рух, подорож або паломництво до Царства. Тут є точка перетину з ідеєю двох міст. Енцикліка Папи Лева XIV також представляє соціальну доктрину як живий корпус істини. Це набір певних принципів для мислення, критеріїв розрізнення та конкретних напрямів дії.

Тема війни є в обох документах. Православна концепція була написана до повномасштабного вторгнення, тому тут про війну йдеться як про щось, що відбувається далеко на периферії. Однак у ній мир ― це граматика творіння, яку Бог проголосив у Своєму слові, а насильство ― найстрашніший прояв панування гріха та смерті. Однак документ залишає питання справедливої оборони в межах загальних понять. Енцикліка «Magnifica Humanitas» більше рішуча, бо прямо говорить про небезпеку нормалізації війни, силу без меж, кризу міжнародних інституцій. Будь-яка спроба знищити народ або підкорити народ є тяжко аморальною, неприйнятною. Священник каже, що ця теза написана спеціально для тих реалій, якими живе сьогодні Україна.

Щодо зв’язку технологій та людської гідності. Православна концепція позитивно сприймає розвиток наук і мистецтва, закликає до розрізнення щодо того, як технології інтегруються в людське життя. Енцикліка Папи Лева ХІV присвячена людині в добу ШІ, тому пропонує більш розгорнутий інструментарій.

― Обидва документи зафіксували новий феномен, коли основними джерелами розвитку в глобальному світі є приватні, часто транснаціональні, суб'єкти. Наприклад, власники компаній, які розвивають ШІ, наділені ресурсами та здатністю втручатися, які перевершують можливості багатьох урядів країн. Православний документ систематизував це явище менше, бо опублікований шість років тому і ще був не настільки розвинений ШІ. Папа ж виходить на рівень принципів субсидіарності, загального призначення благ і конкретно застосовує принципи до алгоритмів і до даних, якими оперують приватні корпорації.

Отець Андрій виділяє кілька тез енцикліки, що резонують з українським досвідом. По-перше, просування спільного блага не може бути відокремлене від поваги до права народів на існування, на збереження власної ідентичності, на внесення своїх унікальних якостей до світової родини народів. Будь-яка спроба знищити народ є неприйнятною. А це те, що Росія зараз робить в Україні. Для України дуже важливо, що ці слова звучать не в контексті гуманітарної риторики, а саме як принцип, укорінений в богослов'ї загального блага.

Друга теза: образ Неємії та відбудова зруйнованого. Неємія, отримавши звістку про руйнацію свого міста, спочатку постив і молився, а потім скликав родини й призначив кожній ділянку стіни для відбудови. Українське суспільство вже зараз, під час війни, починає відбудовувати свою країну. Цей образ не є метафорою для нас ― це опис поточної реальності.

Третя теза: відкинуте каміння стає наріжним. Відкинуте каміння ― це найменші серед нас: бідні, хворі, мігранти, поранені, травмовані люди. Це мільйони українських внутрішньо переміщених осіб і біженців, ветеранів, мешканців деокупованих територій. Їхня відкинутість є наслідком не певної нерівності в суспільстві, а прямої агресії.

Четверта теза: технологічна зброя. Папа Лев ХІV говорить про використання зброї зі ШІ, зокрема про систему автоматизованого прийняття рішень на полі бою, дрони тощо. Українська армія зараз активно випробовує такі технології. Питання в тому, де межа між технологічним захистом людської гідності і «Вавилоном», коли навіть справедлива оборона ризикує знеособити насильство. Однак в енцикліці немає відповіді.

П'ята теза: дезінформація як зброя. Є ризик, що права, які вважаються недоторканими сьогодні, в майбутньому можуть бути заперечені тими, хто буде при владі. Українці є свідками того, як масова дезінформація може формувати удаваний консенсус маніпульованих народів заради виправдання агресії.

І в православній концепції, і в енцикліці містяться положення, що потребують додаткового осмислення в українському контексті. Наприклад, що таке справедлива оборона? В енцикліці послідовно будується опозиція між культурою сили та цивілізацією любові. В Україні якраз любов захищають за допомогою сили, тому для нас усе не так прямолінійно. Також є питання щодо нейтралітету та несправедливого миру. Папа Лев ХIV запрошує всіх шукати форми співпраці. Але переговори виглядають інакше з боку українців, адже інша сторона заперечує їхнє право на існування. Православна концепція в цьому контексті намагається уникати конкретики. Обидва документи потребують доповнення бачення і теологічної оцінки несправедливого миру.

Щодо церкви-агресорки. Православна концепція застерігає від злиття національної, етнічної, релігійної ідентичності до такої міри, що зовнішні форми й мова віри використовуються як інструменти для просування національних і культурних інтересів. Це якраз те, чим займається РПЦ, під виглядом релігії пропагуючи агресивну політичну доктрину. Ні концепція, ні енцикліка не пропонують механізмів для того, щоб відреагувати на ситуацію, коли Церква є не лише свідком, а й активним суб'єктом агресії.

― Ці два документи написані в різних традиціях, але мають спільну мету ― захист людської гідності перед обличчям нових форм влади. Обидва документи для України є важливими, але поки що недостатніми. Ми маємо вписати сюди нову сторінку, запропонувати своє бачення, свої рішення. Обидва документи говорять мовою, виробленою в умовах нормального життя. А України живе в умовах екзистенційної загрози. І справжній внесок нашої країни до діалогу має бути не лише в тому, щоб застосувати ці документи до свого контексту, а щоби зі свого боку поставити питання, на які ще не відповіли. Що означає будувати Єрусалим, коли Вавилон тебе щоночі бомбить? Як виглядає цивілізація любові, коли для того, щоб ця любов не була знищена, потрібна зброя?Де Бог, коли на полі бою дрон з автоматичним алгоритмом ухвалення рішень замінює людське обличчя? Відповіді на ці питання ― це і буде те, що українське богослов'я в різноманітті його традицій може запропонувати сьогодні світові, ― підсумовує о. Андрій Дудченко.

Денис Кондюк, євангельський християнський богослов, завідувач кафедри поклоніння Української євангельської теологічної семінарії у Києві, зазначає, що енцикліка Папи Лев XIV «Magnifica Humanitas» повертає нас до антропологічних питань про те, ким є людина. На його думку, ШІ допомагає нам більше запитувати себе про нас самих. І тут постає не лише питання гідності, але й питання можливостей: що взаємодія з ШІ може дати людству, християнству? Ким ми є в контексті нової форми існування, яку самі створили? А що технологічно неможливо відтворити за жодних умов?

― З чим можна порівняти ШІ, коли він розвинеться достатньо, щоби бути більш складним? Я думаю, це наче ангел, якого створили люди, бо він є слугою. Він, можливо, розумніший і швидше думає, але від нас відрізняється. В енцикліці звучать питання щодо того, хто задає цілі. Чим має стати ШІ? Адже від того, як ми уявляємо ціль і навіть напрямок, залежить сам розвиток ШІ. Більшість християнських коментарів на цю тему ― про загрози. Але найкращим способом боротьби з викликами є скеровування. Як ми можемо допомогти цим технологіям ставати людянішими? Як можемо направити їхній розвиток так, щоб вони допомагали нам самим бути більш усвідомленими людьми?

Денис Кондюк вважає, що для цього потрібно посилити деякі складові суспільного життя. Наприклад, освіту. У деяких країнах Європи використання соцмереж заборонили дітям до певного віку. Це вирішує лише частину проблеми, адже розвиток технологій швидший, ніж заборони. Замість того, щоб створювати обмеження, варто формувати культуру, вчити відповідального споживання тощо. Так само працює і з використанням ШІ.

― Уся ця енцикліка ― про діалог з людиною, а не з технологіями, бо ті лише доповнюють нас. Мені здається, важливіше говорити не про маніпуляції, а про те, який наратив людини ми створюємо у взаємодії, які історії популяризуємо, які цінності в них декларуємо. Енцикліка говорить, що ми не можемо жити в іншому світі, бо покликані служити в тому, що є. Тому, як на мене, Церква має бути більшим футурологом, ніж є зараз, і створювати умови, у яких технології зможуть розкривати щось глибше про нас і світ.

Олесь Добосевич, декан факультету прикладних наук УКУ, співзасновник Лабораторії машинного навчання УКУ, наводить ще одну цікаву тезу з енцикліки: технологія приймає риси інженера ― людини, яка її створює. Будь-який алгоритм працює на основі великої бази даних. Якщо він чогось не вміє, отже, у базі даних цього не було. І навіть формуючи запит різними мовами, можемо отримати кардинально різні відповіді на те саме питання. Тобто кінцева відповідальність багато в чому лежить зокрема на людях, які створюють програми, алгоритми. Інженер без моралі, за словами пана Олеся, ― поганий інженер.

― Важливим є питання людської гідності. В енцикліці йдеться, що людина не має стати рабом ШІ. Наприклад, підвищення продуктивності не має призвести до того, що ми в результаті будемо більше працювати. Багато статистичних досліджень свідчать, що можливість автоматизації призвела не до того, що ми краще працюємо, краще живемо, а до того, що ми навпаки перебуваємо в ритмі ШІ. Умовно раніше людина виконувала десять задач за місяць, а зараз ― сто. Ми не маємо ставати рабами автоматизації. Технологія має служити людині, а не людина ― технології. Людина має навчитися виставляти межі. Раніше ми не мали досвіду роботи з ШІ й ще не виробили цієї культури.

Якщо говоримо про ШІ в контексті війни, то пан декан не вважає, що технології зробили бойові дії більш аморальними. Вони не передають відповідальність людини технології. Насправді мало розробок, де ШІ ухвалює рішення. І ще менше їх використовують у реальному житті. У цьому є перевага: ми ще маємо можливість усвідомити роль технологій у війні. Хоча, з точки зору самозахисту, українцям хотілося б, наприклад, щоб для збиття шахеда не доводилося докладати надзусиль військовим з кулеметами.

Олесь Добосевич пояснює, що важливо розділяти зброю, яка призначена для охорони життя, і яка має протилежну ціль ― знищення. І навіть захист може бути різним. Наприклад, українська ППО має певні правила, як-от намагатися не збивати ракети чи шахеди над містом, а поза ним. Це дуже людяно, адже уламки завжди загрожують населенню.

― З моєї точки зору, коли говоримо, що технологія має переймати риси інженера, це якраз про такі дрібні деталі, які, з одного боку, здаються неважливими, але вони зберігають людське життя. І тут варто, щоб ШІ не ухвалював рішення замість людини.

Українські реалії ставлять питання, на які ані світова спільнота, ані Церква наразі не мають вичерпних відповідей. Однак є певні дороговкази, які можуть допомогти українцям знайти їх самостійно й поділитися зі світом.