Пошук “своєї” ікони та продовження модерної сакральної традиції: нотатки з виставки ікон Ігоря Зілінка

Як зазначив директор “ICONART” Костянтин Шумський, вперше твори Ігоря Зілінка були представлені у них у 2013 році. Тоді це був “великий аванс” від відомого художники для галереї, яка лише починала свою діяльність.

Син митця, Роман Зілінко, згадує початки роботи батька з іконами у 80-х роках, його розписи на замовлення церков у 90-х роках і відкривання іконописної традиції Греко-Католицької Церкви, яка в період СРСР була в підпіллі.

Працюючи в різних техніках і жанрах, з початком 2000-х Ігор Зілінко все більше зміщує акцент у сторону іконопису.

За словами Романа, у цей час їх інтереси з батьком переплітаються, бо він також захопився сакральним мистецтвом.

— Відповідно ми мали безліч тем до обговорення і чимало нагод поділитися своїми “відкриттями”. Останніх, напевно, двадцять з лишком років тато працює виключно з іконописом, і нині на цій виставці ви можете побачити його твори цього періоду. Так тато знайшов свою ікону, — зазначає Роман Зілінко.

Власне ідея пошуку “своєї ікони” є головною для усієї виставки. Для Ігоря Зілінка, як художника, що починав свій шлях в часи радянської залізної завіси, яка була опущена на українське мистецтво, особливо мистецтво початку ХХ століття, потреба пошуку була радше необхідністю, яка викликала ще більше зацікавлення. Через знищення значної когорти митців та їх творів, звертання до традиції мало довший шлях, а проте тяглість збереглася. Роман Зілінко в передмові до виставки згадує батькові відшуковування тяглості сакрального мистецтва:

— Інформації про це не було зовсім. Якісь напів підпільні неякісні репродукції 1930-х років творів Осінчука, може Сосенка. Зображень сакральних творів Бойчука в той період, як я собі уявляю, не було взагалі. Перші друковані образки з іконами, мальованими в діаспорі Христиною Дохват та о. Ювеналієм Мокрицьким… Це, мабуть, якраз був той момент, коли тата міцно зачепила ікона і це стало викликом для нього.

Таким звертанням до традиції сакрального мистецтва, і, водночас, вшануванням та “канонізацією” є портрет-ікона Михайла Бойчука, чий неовізантійський стиль мав безперечний вплив на творчість Ігоря Зілінка.

Не можна оминути увагою ще одну постать, чиє зображення в стилі ікони експонується поруч з Бойчуком, а саме Андрея Шептицького. Своєрідне підсвічування їхньої плідної співпраці в часи роботи Бойчука в реставраційній майстерні створеного Шептицьким музею – є черговим збереженням традиції та памʼяті про це.

Творчі пошуки художника були направлені і на дослідження галицької іконописної школи, чий вплив також можна прогледіти, і власне сам Ігор Зілінко згадує про Івана Рутковича, іконописця епохи бароко:

— Зокрема, мене вразило, як Іван Руткович перевів риси барокової гравюри у живопис, створивши особливий колорит, динамічні пластичні рішення, характерні живописні живі лики. Прагну в своїх роботах продовжити його пошук пластичних ходів — промальовування живописного лику в поєднанні з неовізантійськими рисами, колористикою, силуетом.

В іконах Ігоря Зілінка особливим чином проглядається глибока християнська вкорінена традиція. Єромонах-студит Севастіян (Дмитрух), голова Комісії сакрального мистецтва Патріаршої курії УГКЦ, директор Музею митрополита Андрея Шептицького у Львові, добре це підкреслив своїм переднім словом на відкритті виставки: “Не обовʼязково ходити до богословської школи, вчитися — Ви ту школу мали в собі, і благодать Святого Духа Вами керувала, і Ви писали”.

За його словами, в іконах Ігоря Зілінка є богослов’я як вірянина-християнина, що випливає з його світогляду і відображається під час творення ікон. “То є велике богословʼя в кольористиці, повністю, в цілій іконі”, — наголошує о. Севастіян.

Плідна робота для різних храмів зумовила всебічне дослідження різноманітних ікон, майстрів та шкіл, їх розвиток та трансформацію, що зробило “пошук ікони” в творчості Ігоря Зілінка не лише ідеєю, а й безкомпромісною метою, в осерді якої стоїть збереження та висвітлення традиції іконопису та церковної традиції загалом.

Мабуть найкраще творчість митця описує історикиня мистецтва Марія Цимбаліста, яка зазначає, що більшість творів зазначеного періоду презентує наступний етап пізнання Божественного, де особистий досвід перетинається із соборною традицією мистецтва Української Церкви. У результаті “повстають класичні образи Богородиці з Христом Еммануїлом, Спаса Вседержителя чи св. Миколая Чудотворця. Варто звернути увагу, що саме ці ікони становлять незмінну частину намісного ряду українського іконостасу, чим знову звертають нашу увагу на місце святе, привідкриваючи для вірних Церкви сакральний простір святилища”.

Визначальною стилістикою ікон Ігора Зілінка є також продовження модерністичних тенденцій двадцятих років ХХ ст., і певна вітражність та мозаїчність, що характерна для митців шістдесятих років. Пошуки обʼєднавчого компоненту витворюють дійсно унікальну за образами та стилем іконаграфічну систему, яка простежується у багатьох роботах.

Варто окремо наголосити на сімейному вимірі виставки, яка відбулася головно зусиллями сина художника, Романа Зілінка, котрий був двигуном та промоутером події експозиції. Зокрема, він написав передмову, у якій представляє “погляд зсередини”, як того, хто бачив усі процеси пошуку “своєї ікони”, їх створення, що дозволяє під іншим кутом поглянути на представлені роботи.

— З дитинства, з огляду на свою надмірну допитливість, я був долучений до всього, що творилося вдома: уважно вслухався у більшість розмов та з цікавістю спостерігав за заняттям своїх батьків. Саме тому особливо любив знаходитися в товаристві їхніх друзів, які здебільшого були художниками чи людьми, пов’язаними з мистецтвом. Але найцікавіше траплялося, коли мама чи тато забирали мене зі собою в художню школу, де обидвоє працювали. Або ще краще — до тата в майстерню. Там я мав можливість бути свідком його цікавезних експериментів із графікою.

Виставка “Ігор Зілінко. Ікони” триватиме у галереї сучасного сакрального мистецтва “ICONART” у Львові до 19 липня 2026 р.