Д-р Микола Крокош. Велика Схизма. Подія, якої не було

Відносини між Римом і Константинополем вже давно були далекими від ідеальних. Вже перед схизмою папу перестали поминати на літургії. Невідомо, коли це сталося і чому саме. Останнє свідчення про те, що ім’я папи було в диптихах Константинопольської Церкви, походить з 1009 року.

1.  До термінології

У нашій свідомості Велика Схизма („розкол”) між Західною і Східною Церквами займає важливе місце. Адже вона є чи не найбільш трагічною подією в історії Церкви, наслідком якої є і саме існування УГКЦ. Адже без Великого Розколу не було б і потреби в уніях. Тому дата 1054 рік для багатьох із нас має магічне значення - вона є ніби початком всіх католицько-православних конфліктів, від котрих так багато терпіла і дотепер потерпає Україна.

У західній церковній історіографії часто йде мова про „Велику Східну Схизму”. Ця назва прижилася передусім тому, що Латинська Церква знає свою внутрішню Велику Схизму, під час якої Католицька Церква мала двох або аж трьох пап, котрі взаємно викляли один одного та всіх прихильників їхніх конкурентів, так що врешті-решт усі католики були екскомуніковані якимось папою. Навіть святі виявилися тоді неспроможними виявити правдивого Намісника Христового. Різні святі висловлювлися за різних пап, тому ця схизма була найбільшим замішанням у історії Західної Церкви. Вона тривала від 1378 до 1417 року (майже 40 років) і мала важливі наслідки для західної еклезіології, тому її було названо Великою Західною Схизмою.

Однак термін „Велика Східна Схизма” має і еклезіологічне підґрунтя. Він імплікує ставлення до цієї події, котре довго панувало у католицькому богослов’ї і котре полягає у тому, що винна у розколі нібито була лише одна Східна Церква у особі демонізованого католицькими істориками константинопольського патріарха Михайла Керулларія. Західна Церква а priori вважалася невинною, адже вона не могла помилятися з догматичних міркувань - її начебто очолював непомильний Наслідник Петра. Отже, історію Церкви розглядали через призму догми, не беручи до уваги того, що вчення про папський примат не впало з неба, а було результатом поступового, складного еклезіологічного розвитку Латинської Церкви.

2.  Що сталося 1054 року

Безпосереднім ініціатором тодішніх подій був константинопольський патріарх Михайло Керулларій, котрий за всяку ціну хотів завадити тіснішому політичному союзові візантійського імператора з римським папою у південній Італії, котрий був спрямований проти норманів. Він боявся, що цей союз може привести до підпорядкування Східної Церкви Римові. Візантійський намісник у Південній Італії Арґир, котрий виступав за співпрацю Візантії з папством у Італії, був смертельним ворогом Керулларія. На відміну від св. Фотія цей патріарх не наголошував догматичних закидів на адресу латинян, та й взагалі по своїй біографії, натурі й освіті був більше політиком, ніж богословом.

Він розпочав кампанію проти Західної Церкви, звинувачуючи латинян передусім у обрядових різницях, як то вживання неквашеного хліба (азимів) для Євхаристії і піст у суботу - „юдейських” звичаях. До речі, до 9-го ст. на Заході вживався також квашений хліб. Врешті-решт Керулларій наказав закрити всі латинські церкви й монастирі у Константинополі, які не переймуть візантійський обряд, причому дійшло навіть до потоптання латинської Євхаристії. Для грецьких противників неквашеного хліба «азими взагалі не були хлібом, не сповнені Святим Духом, а «суха грязюка»¹. Головним пропагандистом патріарха виступив охрідський архієпископ Лев, котрий послав полемічне послання на адресу свого латинського колеги, єпископа Транського у південній Італії, напевне знаючи, що воно дійде і до папи. У ньому Лев вимагав, щоб латиняни відмовилися від усіх звичаїв, котрі вже давно не подобалися грекам.

У Римі не залишили греків без відповіді. Було вирішено послати до Константинополя делегацію, щоб відновити мир між Церквами. Однак тут було зроблено вирішальну персональну помилку. Римську делегацію очолив римський антипод Керулларія - кардинал Гумберт Сільво-Кандідський, котрий за його невгамущою вдачею і нерозважливістю був дуже подібний до патріарха. Але з другого боку цей кардинал як ніхто інший на Заході був визначним богословом і виразником нової ідеї папства, яке саме намагалося звільнитися від опіки німецьких імператорів. Гумберт склав послання-відповідь на памфлет Лева Охрідського, у котрому звинуватив греків у більш ніж 90 єресях (!).

Папа Лев ІХ. саме тоді зазнав великої поразки від норманів у Південній Італії і навіть побував у їхньому полоні, з якого він повернувся важко хворим. Отже, Лев ІХ. не був прямим співучасником „Великої Схизми”, він майже не мав ніякого відношення до нещасливих подій. Папі були дуже потрібні добрі відносини з Візантією, так само як і візантійцям з папою, тому делегація на чолі з Гумбертом мала укласти союз із імператором Константином Мономахом проти норманів у Південній Італії.

Римлян зустріли у Константинополі по-різному: привітно - у імператора, прохолодно - у патріарха. Останньому явно не подобалося те, що лист папи, укладений до речі не ним самим, а скоріш за все Гумбертом, не був звернений до нього як Вселенського Патріарха². Отож, у боротьбі за прихильність греків переміг патріарх, а не імператор. Гумберт виступав з позиції перебільшеного примату папства реформи, чим відчужив візантійців, та ще й покликався при цьому на сфальсифікований документ „Constitutum Constantini“ (також „Donatio Constantini“ - „Константинів дар”), у котрому перший християнський імператор Константин нібито надав папі особливі права у цілій Церкві і на Заході. Його щастям було, що і самі греки вважали тоді цю дарчу грамоту правдивою, але відносили її не до папи, а до себе, бо ж Константинополь був нічим іншим як Новим Римом. Отак кардинал через свою гордовитість і непривітність Керулларія не добився нічого суттєвого у переговорах з церковними достойниками, а вкінці навіть дійшов до того, що звинуватив візантійців у тому, що ці нібито забрали filioque з символу віри (!). Це привело до остаточного краху його місії, і Гумбертові не залишилося нічого іншого як повертатися додому. Але перед цим кардинал все-таки зробив свою геростратову справу - він самовладно поклав на вівтарі церкви Св. Софії буллу з анафемою на Керулларія та його прихильників, у якій він між іншим засудив і таку «жахливу єресь» греків як жонате священство. На це натовпи розлюченого народу розпочали облогу місцеперебування кардинала та його супутників. У цей час папи Лева ІХ. на світі вже не було, тому під сумнівом стоїть сама канонічна легітимність римських легатів, котрі діяли від імені небіжчика. Дотепер невідомо, чи вони взагалі знали про смерть папи, але беручи до уваги погані сполучення тих часів, можна вважати, що напевне ні.

Греки не забарилися з відповіддю. Після від’їзду латинян візантійський собор начолі з патріархом також кинув дуже презирливу анафему на римську делегацію.

3. Чого тоді не було

Гумберт кидав свою анафему не на цілу Східну Церкву, а лише на особу патріарха Михайла та кількох його помічників. Так само грецький собор не тільки не анафематизовував цілу Латинську Церкву, а навіть зовсім не згадував ні Римської церкви, ні її первоєрарха - римського папи. Керулларій взагалі не вважав Гумберта та його делегацію посланцями папи, а лише „людьми Арґира”³, з котрим римські легати консультувалися перед від’їздом до Константинополя і котрий напевне ще більше налаштував їх проти патріарха. До речі, теперішні дослідники підтверджують припущення Михайла, що супроводжувальний лист римської делегації насправді не походив від папи.⁴ Сучасники взагалі не вважали події 1054 року чимось особливим, і ці не привели до якихось кардинальних змін у свідомості християн. Це було скоріше зіткненням двох гарячих голів, конфлікт між двома гордими особами, котрих навіть не можна вважати найвищими репрезентантами їхніх Церков. Адже главою Східної Церкви тоді вважався візантійський імператор, а не константинопольський патріарх. „Велика Схизма” не означала розриву всіх відносин між Сходом і Заходом.

Сама Східна Церква тоді ще не мала єдиної позиції щодо латинян. Наприклад, антіохійський патріарх Петро ІІІ. хоч і засуджував деякі їхні звичаї, а особливо вставку пііояие у символі віри, але виступав за те, щоб обходитися з ними милостиво, бо латиняни втратили багато православних традицій не з власної вини, а через напади аріанських варварів і занепад римської культури на Заході.⁵ Константинопольський патріарх тоді ще не мав у Східній Церкві тієї влади над іншими патріархами, котру він як етнарх пізніше отримав у Османській імперії. Тому конфлікт між Римом і Константинополем ще не означав остаточного розколу між Сходом і Заходом.

4. Невдалий спосіб поєднання

Хоча 1054 рік і не був переломним роком у історії Церкви, однак він має своє символічне значення. Схід і Захід продемонстрували, що вони вже давно фактично перебувають у церковному розколі, адже вони виявилися настільки різними між собою, що існування двох еклезіальних реалій відтоді ні в кого не могло викликати сумнівів. Східна Церква вже давно розглядала Західну з висоти культурної переваги візантійців як свою варварську, неповноцінну сестру, а Західна у цю епоху почала звільнятися від панування світської влади і дістала нове почуття власної гідності, котре кульмінувало у небаченому зростанні папської влади у Латинській Церкві. Папство реформи (нім. Reformpapsttum) мало свідомість відповідальності за цілу Церкву і не дуже рахувалося з панівною тоді на Сході еклезіологією пентархії, у котрій Рим був хоч і найважливішим, але все-таки лише одним із п’яти патріархатів. «Для Гумберта Рим є центром тяжіння і главою всієї Церкви, її матір’ю і її фундаментом. Петровий престол є найвищою інстанцією, ним можуть скасовуватися всі вироки, які видали єпископи і синоди. Він не може судитися ніким, але судити всіх. Він може скидати й переводити єпископів. Не можна мати Бога за Отця, якщо не живеться в єдності з світовою Церквою, з Римом. Гумберт переконаний у тому, що примат Риму бажаний Христом. Папа є Петро сьогодні»⁶.

Відносини між Римом і Константинополем вже давно були далекими від ідеальних. Вже перед схизмою папу перестали поминати на літургії. Невідомо, коли це сталося і чому саме. Останнє свідчення про те, що ім’я папи було в диптихах Константинопольської Церкви, походить з 1009 року.⁷ Можливо, папу викреслили тому, що 1014 року у Римі на коронуванні німецького короля Гайнріха ІІ на римського імператора filioque на наполягання німців нарешті було введене в Нікео-Константинопольський символ віри, але набагато вірогіднішим є те, що римські папи в цей час поступово перестали посилати до Константинополя їхні інтронізаційні послання з власним ісповіданням віри.⁸ За періодом великого хаосу, коли папи часто змінювалися на римському престолі і їхні понтифікати були дуже короткими, в Римі розпочалася епоха папства реформи. Древній звичай обміну inthronistica, за яким слідував запис імені папи в диптихи Константинопольської Церкви, вже не відповідав відновленому почуттю вселенської першості папства реформи. Його епоха розпочалася після собору в Сутрі 1046 року, на якому німецький імператор Гайнріх ІІІ. скинув трьох конкуруючих між собою пап, поклавши цим кінець періодові хаосу в Римі. Після цього папами один за одним ставали кілька німців. Сам Гумберт був лотарінґцем, а тоді Лотарінґія також належала до Німеччини.

Основні догматичні розходження між Заходом і Сходом яскраво проявилися вже у конфлікті патріарха Фотія і папи Миколи І. у 2-ій половині ІХ-го ст. Ними були Шіояие і обсяг примату римського єпископа у Вселенській Церкві. Попри тодішнє поверхове примирення вони так і залишилися нерозв’язаними й разом з обрядово-суспільними різницями раніше чи пізніше повинні були негативно датися взнаки для церковної єдності. Виникало все більше розбіжностей у образі Церкви. Наприклад, звинувачення латинян візантійцями у тому, що західні єпископи беруть участь у війнах, зовсім не було наклепом і має своє реальне підгрунтя. Адже єпископи оттонського періоду і справді як урядовці німецького імператора брали участь у його походах - наприклад, проти полабських слов’ян. Зокрема добре відомий випадок св. Ульріха, котрий успішно обороняв Ауґсбурґ від угорців.

Отже, Велика Схизма не була разовою подією, а скоріше довгим процесом суспільно-міжцерковного відчуження, основна фаза котрого тривала щонайменше три століття, починаючи коронацією Карла Великого римським папою Левом ІІІ. на Різдво 800-го року та кінчаючи хрестовими походами, коли латиняни почали витісняти східну єрархію на „звільнених” ними від мусульман територіях Близького Сходу. Таким чином західні християни демонстрували, що вважають Східні Церкви такими, котрі втратили свою еклезіальну сутність і тому й саме право на існування. Це було виразним знаком того, що Велика Схизма остаточно стала сумною реальністю.

Коли на Заході виникла ще одна християнська імперія - франків, котра як і Візантія претендувала на те щоб бути наслідником колись єдиної римської Imperium Christianum, церковний розкол став майже неминучим. Хоча східноримські володарі ніколи не визнали Західної Імперії як рівної Східній, вони ще у VIII-му ст. втратили політичний контроль над Римським патріархатом на користь франків, а цей відтоді швидко пішов шляхом власного еклезіологічного розвитку. Церковна політика конкуруючих володарів обох держав вже задовго до коронації Карла стала інструментом доведення власної незалежності, повноцінності і вищості, що не сприяло єдності Церкви. Це проявилося наприклад у засудженні франкською Церквою рішень VII-го Вселенського (2-го Нікейського) Собору, котрий схвалив іконопочитання. Фактично неможливим стало скликання подальших Вселенських Соборів, котрі репрезентували б Схід і Захід, бо перед цим їх традиційно скликав єдиний римський християнський імператор, котрий фактично був главою державної Церкви.

Кінець ХI-го століття - це той час, коли на Заході утверджується нове папство, котре виникло внаслідок Григоріанської Реформи. Це папство, котре звільнювалося від панування світських володарів Заходу і навіть поступово наважувалося змагатися із ними за першість у західноєвропейському суспільстві. Передусім на основі підроблених канонічних документів «реформне папство» стверджувало свою онтологічну перевагу над усіма іншими Церквами і тому було нездатне до повноцінного діалогу зі Сходом. „Dictatus  papae“ Григорія VII. (1073 - 1085 рр.), котрий дехто навіть вважає проектом унії з Східною Церквою⁹, є яскравим свідченням того, що папство остаточно розпрощалося з ідеєю пентархії і домагалося plenitudo potestatis - абсолютної влади у Церкві. Це прирікало усі спроби поєднання на невдачу, бо Східна Церква не сприйняла еклезіологічного розвитку на Заході, а продовжувала дотримуватися еклезіології сопричастя Древньої Церкви, котра була несумісна з юридичним підпорядкуванням єдиному главі видимої Церкви.

__________________________________

1. Kandler, Karl-Hermann, Humbert a Silva Candida (ca. 1006  -  1061),  в:  Fries, H. / Krets Klassiker der Theologie I (Von Irenäus bis Martin Luther), München 1981, 150 – 164, 160.

2. Пор. т. с., 152.

3.  Beck, Hans-Georg, Geschichte der orthodoxen Kirche im byzantinischen Reich, (DIE  KIRCHE IN IHRER GESCHICHTE; том 1, Lieferung D 1), Göttingen 1980, D 147.

4. Пор. там само.

5.  Пор.  Gahbauer, Reinhard, Gegen den Primat des Papstes  -  Studien zu Niketas Seides: Edition, Einführung,
Kommentar, München 1975, 102.  

6. Kandler, 157.

7. Пор. Beck, D 127.

8. Пор. там само.

9. Пор. Gauss, Julia, Ost und West in der Kirchen- und Papstgeschichte des 11. Jahrhunderts, Zürich 1967, 56-58.