Синод ПЦУ 2 лютого, заборонивши «поширювати та використовувати новостворені молитовні тексти, які не отримали належного церковного благословення», актуалізував, здавалось би, підзабуту тему заборон у галузі церковного мистецтва. Читаючи ухвали синоду, я відчула себе практично «вдома», у ранньому середньовіччі, серед людей, що завзято сперечаються, як правильно ловити за хвіст музу літургійної гімнографії.

От, приміром, саме нещодавно трапився на очі цікавезний уривок, де Єроним Стридонський шпетить Пелагія за фемінізм у богослужінні. Контекст такий. У IV ст. православні діячі починають заводити солодкоголосі жіночі хори, щоб не відставати за кількістю переглядів від медійних гностиків, маркіонітів та інших єретиків. Пальма першості тут належала сирійцям: найбільш відомим є хор дів св. Єфрема Сирина, який дозволяв собі навіть писати ортодоксальні кавери на хітові мелодії єретиків Бардесана і Гармонія. Але уже наприкінці IV ст. гору бере токсично-маскулінна течія, що велить жінкам замовкнути. Мене особливо вбила пропозиція Кирила Єрусалимського, щоби жінки, підспівуючи під час Літургії, лише «ворушили губами», аби їх зовсім не було чути [1]. І от на цьому тлі обурений біблеїст Єроним пише своєму «ліпшому ворогу», британському іммігранту Пелагію:

Поправді твоя ліберальність (liberalitatis) така велика, що, аби здобути прихильність своїх амазонок (Amazonas), ти пишеш інде, буцімто «жінки також мають володіти знанням Закону» – хоча апостол навчає, що жінкам у церкві належить мовчати, а якщо чогось не знають, хай запитують удома своїх чоловіків. І тобі мало надавати своїм вірянкам знання Писань, ти ще й насолоджуєшся їхніми голосами та співом! Ти навіть наводиш веління (зі Святого Письма) в тому сенсі, що і жінки повинні співати Богові. Авжеж, хто не знає, що жінкам належить співати (psallendum) у своїх спальнях – подалі від скупчення чоловіків і натовпу конгрегації? Поістині ти дозволяєш те, чого не личить: вони притязають із авторитетом учителя на те, що мали би робити сором’язливо, без жодних свідків [2].

Вжите Єронимом слово liberalitas вказує не лише на лібералізм, а й на спосіб мислення вільної людини, великодушність, доброзичливість, люб’язність. Тобто Пелагія чи то обзивають «ліберастом», чи то дражнять «джентельменом». Тому Йоханнес Квастен виправдано розуміє це звернення як сарказм: “you are so gallant” [3].

Що ж до «твоїх амазонок» (Amazonas tuas), цим висловом Єроним вказує на дівчат і вдовиць із найзнатніших римських родин, на кшталт могутніх Аніціїв, що становили "цільову аудиторію" Пелагія. Поки монополію на духовну опіку над римськими знатними дівчатами зберігав Єроним, йому якось не спадало на думку питання про доречність жіночої освіти; таке питання постало, коли на обрії з’явився конкурент – якийсь кремезний прибулець, «напханий ірландськими кашами» [4].

Звісно, Єроним не був ані першим, ані останнім церковним письменником, який вказував жінці її місце на кухні (або біля прялки). Для його часу більш дивними є винятки на кшталт освічених аристократок з того самого роду Аніціїв, Меланії Старшої і Меланії Молодшої, які просували жіноче чернецтво і, до речі, намагались мирити Єронима та Августина з пелагіанами... До того ж, якраз на межі IV-V ст. жіночий спів – що світський, що церковний – став викликати чимраз більше претензій. І якщо заглибитися у причини цієї заборони, нашим очам відкриється ще більш складна і запущена картина, ніж можна було б припустити.

Перша причина заборони – найбільш очевидна: це мізогінія, упередженість і підозрілість. Жіночий спів видавався надто чуттєвим і поставав непереборною спокусою для розпаленої уяви ревнителів цноти. Припускають, що цей сексизм був чужий Пелагію через його британське або ірландське походження: архаїчний уклад кельтського суспільства, де з рівноправністю статей все було значно краще, ніж у римлян, ще міг даватися взнаки навіть за постримської доби. Однак, це не все.

Друга причина – історико-культурна. Перші століття християнства не переймалися питанням жіночого співу хоча б тому, що в цей час не існувало ніяких окремих хорів, ані жіночих, ані чоловічих. Співала уся громада цілком. Амвросію Медіоланському видавалося чудом, як Святий Дух приводить до гармонії цілий натовп людей усякого віку та статі, із дуже різними музичними даними (він порівнював це із грою на струнах різної довжини) [5]. Утім, у IV ст. Павло Самосатський та інші єретики на правах рекламної акції запроваджують хори зі спеціально навчених дів, що мусили діяти на голодні до видовищ натовпи десь як сучасне Євробачення.

Дія викликає протидію. Деякі отці, на кшталт Єфрема Сирина, запровадили альтернативне «православне Євробачення», успішно перехопивши у єретиків частину глядацької аудиторії. Згодом «несторіанська» Церква Сходу встановила для співачок особливе вбрання і зачіски, приписуючи дбайливо навчати їх музичному мистецтву [6]. Інші діячі, втім, заявляли, що оце все «шоу маст гоу он» взагалі не має відношення до молитви і духовної роботи. Ми не в змозі перевірити об’єктивність цієї оцінки, оскільки ані Єфремів хор «Доньки Воскресіння» (Bnāt Qyāmā), ані їхні конкуренти, на наш превеликий жаль, не випустили жодного альбому. До речі, Церква Сходу, забанена Ефеським Собором у 431 р., благополучно залишилась осторонь західних безглуздих заборон і далі насолоджувалась жіночими хорами.

Скидається на те, що проблема була у різкій зміні стилістики при переході від народного співу цілої громади до квазі-естрадного змагання (а Візантія таки мала свою «естраду»). Але пізньоантичним богословам, здається, бракувало концептуального інструментарію, щоб обговорювати нюанси музичної стилістики. Ототожнення претензійної вигадливості із жіночими хорами, на жаль, зіштовхнуло їх у грубий сексизм. Замість простого рішення повернутися назад до спільного співу, «вкраденого скарбу Церкви», як його називав Золотоуст [7], вони врешті прийшли до заміни суто жіночих хорів суто чоловічими хорами (на які згодом нарікали єгипетські пустельники за ту ж саму "театральність").

Безвідносно до гендерної проблематики, уся ця еволюція IV ст. є неоднозначною, бо вона запустила розвиток церковного музичного мистецтва – але водночас позбавила Церкву первинної простоти й безпосередності у бесіді громади Богом. «Народний» спів (і читання) служби всією громадою досі лишається чудовою опцією, особливо для бідніших парафій; та й храми, що мають професійні хори, могли б так чи інак сполучати ці два різновиди богослужіння (як робили і ми свого часу). Однак заборона жіночого співу аж ніяк не дала змогу Церкві, що дорослішала на очах, повернутися вдруге в ту саму ріку; натомість, вона надовго вигнала з кліросу найактивнішу частину парафіян, якими зазвичай були жінки. У делікатній сфері церковної творчості жорсткі адміністративні рішення не завжди ведуть до того, що вони мали на увазі. Однак і це ще не все.

Третя причина заборони полягала в тому, що всенічні служби у IV-V ст. були надто небезпечним місцем для обліко моралє учасників! Виявляється, віряни часів Золотоуста – переважно, християни у першому-другому поколінні – сприймати запрошення на всенічну (староукраїнською, нишпори) десь у руслі «сьогодні в клюбі будуть танці». На нічній службі не лише співали, а й танцювали, випивали й закусували – особливо коли йшлося про поминання спочилих. За старою-доброю язичницькою (та юдейською) традицією, поминки правили на 3й, 9й, 40й день і роковини, безпосередньо у некрополі, тобто на цвинтарі. Родичі й друзі розпивали вино, закусували хлібом, рибою і коливом, піднімали келих за здоров’я новопреставленого, наливали спиртне на могилку, ба й всередину: для цього робили спеціальні трубки (практично, прототип нашої соломинки).

Тости типу «Пий, живи» (Πίε, ζήσης), «Радій, будь здоровий, гарного бенкету» (Ave, vale, bene refrigeria), накреслені на стінах катакомб, передають безпосереднє відчуття присутності померлого на трапезі [8]. Це переживання відповідало уявленню багатьох християн, що пам’ять близьких дозволяє душі бодай тимчасово звільнитися від мук (а хто його зна, куди занесло того родича...) і приєднатися до радощів живих. Це уявлення фіксують ранні пам’ятки на кшталт Мучеництва Перпетуї і Феліцитати. Отже, з покійним треба не плакати, а веселитись! [9] Ці веселощі подекуди переходили через край. Тому не один наставник радив своїм духовним дочкам триматися від гріха подалі і краще помолитися вночі у своїй спальні, аніж нишпорити по церквах, де невідомо що може статися. Диявол не спить і ладен скористатися навіть найбільш хвальною нагодою, аби згубити християнську душу [10].

Ви спитаєте, куди ж дивились єпископи? Єпископи фиркали, крутили носом – але не забороняли поховальні бенкети. Річ у тім, що вони нічому принципово не суперечили. Офіційна теологія вельми стримано описувала загробне життя: єпископи не дерзали стверджувати, що мовляв, авжеж, сам щойно з Третього неба, літав, знаю. Відповідно, за них це робили монахи, поети і плакальниці. Так із найнадійніших джерел («Одна Баба Сказала») у християнську традицію перекочували вогняні ріки, небесні митарства, ангели з гіркими чашами, паромщик Харон, він же Михаїл-архангел тощо [11]. Серед іншого, був сприйнятий і східно-середземноморський звичай поховального бенкету, який існував до кінця візнатійського періоду і поширювався по всій Європі, від Шотландії до Києва, саме як елемент християнізації.

Підсумовуючи усе сказане, пізньоантичні церковні письменники, західні та східні, намагалися не допускати жінок на клірос, 1) щоби захистити від них безшлюбних чоловіків, 2) щоби уберегти від «жіночних» нововведень богослужбове мистецтво, 3) щоби захистити жінок від небезпечних язичницьких звичаїв. Однак, як засвідчують житія святих, постанови соборів, кореспонденція богословів та інші документи, багатьом жінкам вдавалося обходити усі ці заборони, а подекуди на Сході імперії про них навіть і не чули. Ріка церковного життя не раз обминала на своєму шляху усілякі штучно створені перешкоди – і, сподівано, робитиме це надалі.

Примітки:

1. Procatech. 14, PG 88: 356.
2. Єроним, Contra Pelagianos 1, 25; PL 23:519.
3. J. Quasten, Music and Worship in Pagan and Christian Antiquity, 1983, 82, 112.
4. Scotorum pultibus praegravatus (Єроним, Іn Jeremiam prophetam). Скоти – кельтське плем’я, що мешкало на півночі Ірландії. Єроним нерідко потішався з походження, огрядної статури та інших зовнішніх рис Пелагія.
5. Ennaratio in Ps. 1, PL 14.92
6. 9 правило собору Мар Георгія І (676 р.)
7. In 1 Cor., Hom. 36, PG 61.313.
8. C. Vogel. Le banquet funéraire paléochrétien. Une fête du défunt et des survivants, dans Le christianisme populaire. Les dossiers de l'histoire (Paris, 1976), 68-73.
9. Цей настрій, хоча й більш стримано, виражає і Золотоуст, De Lazaro concio, V, 13 (2), PG 48.1022.
10. Золотоуст, De sacerdotio III, 13.69, SC 272, 217; див. також правило 35 собору в Ельвірі, Іспанія (305 р.); R. F. Taft, Women at Church in Byzantium: Where, When and Why? Dumbarton Oaks Papers, 1998, Vol. 52 (1998), 72.
11. Ці напів-язичницькі уявлення побутували упродовж всього візантійського періоду, мирно сусідуючи із більш християнською есхатологією, M. Angold, Church and Society in Byzantium under the Comneni, 1081-1261 (Cambridge University Press, 2000), 442-457.