Роман Морозов: “Ми не завжди можемо впливати на глобальні події, але можемо робити добрі справи у своєму місті”

Проте одна ініціатива не могла змінити всю громаду. Тож у 2014 році Роман долучився до створення “Об’єднання відповідальних громадян” — руху, що об’єднує активістів та допомагає реалізовувати соціальні проєкти. Того ж року він став одним із засновників “Криворізької ради церков” — міжконфесійної платформи, яка об’єднала представників Православної Церкви (крім Московського патріархату), римо-католиків, греко-католиків, баптистів, п’ятидесятників, харизматів та адвентистів сьомого дня.

Як війна змінила діяльність громадських організацій? Чим ініціативи, засновані на християнських цінностях, відрізняються від світських? І як усиновлення дітей розвиває характер та розширює богослов’я?

Про це говоримо з Романом Морозовим у третьому епізоді подкасту Української баптиської теологічної семінарії «Вірити та жити».

Текст інтерв’ю публікується в рамках інформаційного партнерства УБТС з РІСУ.

— Романе, ви активно займалися громадською діяльністю ще до повномасштабної війни. Як змінилася специфіка вашої робити після 24 лютого?

— З початком повномасштабного вторгнення ми почали збиратись у “Шелтер+”, поступово перетворивши його на потужний волонтерський хаб. Згодом ми започаткували великий проєкт — Центр підтримки ВПО “24”, в якому побудували хостел на 50 місць, громадську пральню для переселенців. Разом з “Об'єднанням відповідальних громадян” евакуювали за кордон близько 300 людей з інвалідністю, а також розпочинаємо великий проєкт — простір відновлення військових та цивільних “Гарт”, який зараз у процесі розбудови.

Разом з “Криворізькою радою церков” у перші дні повномасштабної війни ми зібралися на молитву. Ніхто зі священиків та пасторів не виїхав з міста. Церкви і зараз активно включені в допомогу: хтось займається капеланством для військових, хтось допомагає пораненим, дружинам військових, переселенцям. Церкви українізувалися, це також надзвичайно тішить мене.

Мене загалом надихають процеси, які допомагають людям тут і зараз. Ми не завжди можемо впливати на глобальні події, але можемо робити добрі справи у своєму місті.

— Романе, “Шелтер+” плюс діє вже 22 роки! Як вам вдається зберігати сталість проєктів впродовж такого тривало часу?

— Наш секрет простий: ми робимо те, що любимо, і вкладаємо в це серце. Як казав Григорій Сковорода, важливо знайти свою «сродну працю», тоді ти почуваєш себе на своєму місці. Звісно, іноді доводиться докладати зусиль і працювати над собою, але здебільшого ми займаємося тим, до чого покликані. Це і дає можливість розвиватися та залишатися активними так довго.

— Поговоримо про покликання детальніше. Богослов Олександр Філоненко говорить про «драму третього курсу» — період, коли людина приймає рішення, чи буде вона щасливою в житті. Часто молодь у цей час обирає роботу, яка приносить гроші, а глибинні захоплення залишає в розряді хобі. Чи важко тобі було знайти та залишатися вірним своєму покликанню?

— Це справді важливе питання, адже самовизначення та самореалізація — основа щастя. Пошук себе — це природний процес. Дивіться, як вчаться діти: вони просто спостерігають і копіюють. Наприклад, дитина, яка вчиться ходити, не розуміє всієї суті процесу, вона просто повторює рухи дорослих. І навіть якщо падає, вона встає і продовжує знову. Жодна дитина не думає після падінь: «Це не моє, я не буду ходити».

Ще один важливий етап — експериментувати. Як сказав Соломон: «Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш бо ти, котре вийде на краще тобі, оце чи оте, чи обоє однаково добрі.». Щоб знайти «своє», потрібно пробувати різні речі.

Звісно, найскладніше — це монетизувати покликання. Для цього потрібен певний ментальний настрій. Як пише Стівен Кові, є два типи менталітету: менталітет дефіциту та менталітет надлишку. Якщо ти живеш із відчуттям дефіциту, постійно вважаючи, що чогось не вистачає, це обмежує твої можливості.

Бог дає кожному таланти, і навіть якщо їх небагато, важливо їх використовувати. А тому, хто правильно розпоряджається своїми дарами, дається ще більше. Як сказано в Євангелії: «Ти в малому був вірний, володій десятьма містами».

— Якщо вже зайшла мова про володіння містами, хочу пригадати статтю 2012 року про «Шелтер+». У неї була цікава назва: «Сім'я, яка трішки змінила Кривий Ріг». Як ви вимірюєте і оцінюєте свій вплив на місто?

— У нас був досвід організації літніх християнських таборів з 1996 по 2002 рік. За один сезон там відпочивало близько тисячі дітей і підлітків, з яких 90% були невіруючими. Ми створювали цікаві програми, будували дружні стосунки, а на третій-четвертий день ставили перформанс про смерть Христа. Багато дітей плакали, і більшість табору «каялися» після запитання: «Хто хоче віддати своє серце Богу?» Але чи було це справжнє народження згори? Згодом ми зрозуміли, що процес покаяння — це робота Духа Святого. Тому зараз ми не вимірюємо свій вплив у категоріях «скільки людей покаялося».

Звісно, є кількісні показники, пов’язані з нашими проєктами, але вони не є головними. Для нас найважливішим є те, що ми називаємо «продукуванням присутності». Цю концепцію ми запозичили у літературознавця та філософа Ганса Ґумбрехта, який описує «продукування присутності» як протилежність «продукуванню сенсів».

Сьогодні, особливо під час війни, важко оцінити, наскільки наша діяльність є корисною. Адже єдине, що справді має вирішальне значення, — це те, що роблять Збройні сили України. Але я переконаний, що ми важливі, бо ми є. Коли Бог відкривається Мойсеєві, Він каже про себе: «Я є». Це й є «продукування присутності». Ми не виїхали з міста, ми залишаємося тут, не боїмося і продовжуємо працювати. Ми продукуємо присутність уже понад 20 років, і для нас саме це є найважливішим показником успішності.

— Ви не називаєте “Шелтер+” християнською організацією. Чому обрали такий підхід?

— Ми не називаємо себе християнською організацією, бо сам Ісус не називав себе християнином. Бог не створював «християнського світу». Він створив усе це для краси й гармонії, без «християнських» категорій. Тож ми віримо, що наше покликання — творити — в широкому сенсі цього слова. Освіта, медицина, бізнес, наука, культура, соціальні проєкти, етика, суспільство, громади — усе це є частиною Божого задуму.

Ми співпрацюємо з релігійними організаціями, але віримо, що покликання Церкви — значно ширше. Бог хотів, щоб людство було «царством священників». Це не про вузькі релігійні функції, а про відповідальність у кожній сфері життя.

— В одному з інтерв’ю ти говориш про те, що “добре серце важливо перевести в добрі вчинки, а добрі вчинки перевести в якусь мінімальну інституцію, тобто організуватися”. Чому це важливо?

— Якщо ви маєте добре серце й бажаєте творити добро системно, то варто подумати про створення мінімальної інституції. Наприклад, ви, керуючись любов’ю, принесли на Різдво подарунки в інтернат. Але уважні та відповідальні люди швидко помічають, що в інтернатних закладах подарунків уже достатньо, бо їх приносять і депутати, і студенти, і церкви. Тоді виникає думка: можливо, варто допомагати не тільки на свята? Можливо, дітям потрібна не лише матеріальна допомога, а й увага та спілкування.

Наступний крок — регулярність. Перехід від доброї справи до проектної діяльності важливий, адже проєкт — це не хаотична допомога, а чітко спланована ініціатива з визначеними ресурсами, термінами і метою. Але й цього недостатньо. Щоб ваша діяльність стала системною, потрібна організаційна структура. В Україні найпоширенішими формами інституалізації є реєстрація громадської організації або благодійного фонду.

Зміни в країні роблять не окремі небайдужі люди, а ті, хто зумів об’єднатися та інституалізуватися. Тому потрібно переходити від добрих справ до проєктної діяльності, а від проєктів — до створення інституцій. Якщо, наприклад, ваша діяльність стосується інтернатних закладів, варто замислитися про наставництво, популяризацію всиновлення та поступову деінституалізацію таких закладів. Бо громадські ініціативи мають інституалізуватися, а інтернати, навпаки, деінституалізуватися, тобто зникнути з України.

— Ви з дружиною сприяєте цьому. У вас двоє усиновлених дітей. Як батьківство вплинуло на вас, в тому числі наше богослов’я?

— Я дуже люблю своїх дітей. У мене є 17-річна донька Юлія і 9-річний син Марко. Ми з дружиною були в шлюбі 10 років і мали завмерлі вагітності. Це був болісний досвід…

Христос нагодував п’ятьма хлібами і двома рибками, коли була проблема нестачі їжі. Часто перед тим, як відбувається чудо, приходить випробування. Як написано у Другому посланні до Коринтян: “Бог в скорботі нас потішає, щоб ми змогли потішати тих, що в скорботі знаходяться, ТІЄЮ потіхою, якою потішує Бог нас самих.”.

У нас були медичні показники, що дозволяли зачати і народити дитину. Але цього не ставалося. Ми могли продовжувати лікування, шукати причини, але одного разу ми задумалися: вже є діти, які народилися, але не мають батьків. І ми зрозуміли, що потрібно просто з'єднати ці дві реальності.

Це стало одним із найважливіших досвідів у нашому житті. Ми багато років служили іншим дітям, допомагали, підтримували. Але завжди в кінці дня, прощалися з ними і йшли додому. А тут — досвід життя 24/7. Ми 10 років жили удвох, подорожували, їздили автостопом по Україні та Грузії. А потім у нашому житті з’явилася дитина, яка з нами постійно.

Одним із найбільших відкриттів для нас став "дух усиновлення", про який говорить апостол Павло. Ми багато разів читали про це, але пережили це на власному досвіді. У нас був складний період із Юлією. Ми сиділи, молилися, плакали. І раптом ми відчули: ми повинні не просто взяти її в родину, а справді усиновити. Ми почали молитися і проголошувати: "Ти наша донька. Ти наша назавжди. Ми твої батьки". І атмосфера змінилася. Вона почала називати нас "тато" і "мама". Ми перестали бути для неї просто хорошими дорослими, які взяли над нею опіку. Ми стали її Батьками.

Це те, що відбулося з Ісусом Христом під час хрещення. Бог Отець промовив: "Це мій улюблений Син, в якому Моє благовоління". Христос ще не зробив жодного чуда, але Отець уже був задоволений Ним. Так само важливо, щоб діти знали, що їх люблять не за їхні вчинки, а просто тому, що вони є.

Я хочу надихнути християн взяти відповідальність за усиновлення. Бог є батьком сиріт, і церква повинна бути тим місцем, яке допомагає дітям знайти сім’ю. Це не так складно, як здається. Ми щасливі, що Бог провів нас цим шляхом. У нас немає біологічних дітей, але у нас є двоє абсолютно рідних, на 100% наших дітей.