Давні римо-католицькі святині Теребовлі
“На користь припущення, що костел св. Миколая стояв біля підніжжя Замкової гори, свідчить таке. Як відомо, після зруйнування парафіяльного костелу римо-католики відбували релігійні обряди в костелі кармелітів, а пізніше — в греко-католицькій церкві св. Миколая. Під час Першої світової війни російська окупаційна влада заборонила їм це робити. І тоді з ініціативи ксьондза Коженьовського саме під Княжою горою було побудовано велику каплицю. А за традицією, нові культові споруди будувалися навісці старих, зруйнованих. На таку думку наштовхують і залишки оборонної вежі, що збереглися тут до нашого часу”, — пишуть краєзнавці.
Дерев’яний парафіяльний костел у Теребовлі носив ім’я Святої Трійці. Саме його фундував король Ягайло, видавши привілей у Галичі в 1425 р. Тоді на утримання проборства і парафіяльної школи призначили недалеке село Плебанівку. Документи не зберегли детальної історії латинської парафії, і навіть місце розташування її храму точно нез’ясоване: біля Замкової гори — на розі сучасних вул. Підзамче і Шевченка, або ж дорогою на Плебанівку.
Наступна згадка про парафіяльний костел у міських актах належить до 1784 р. З неї дізнаємося, що його споруду оцінили в 200 золотих. Додаткову інформацію про нього подає “Географія” від 1786 р.: “Фара тут дерев’яна і дуже нужденна, а проборство дуже багате. Уся оздоба міста — костел і кляштор отців-кармелітів”.
Зрештою, наприкінці XVIII ст. парафіяльний храм згорів, і для потреб вірних із 1810 р. почали використовувати саме кармелітський костел. На місці, де стояв знищений храм, якщо він справді стояв під Замковою горою, наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. звели будинок протипожежної охорони.
Будівля кармелітського монастиря з храмом — єдина зі старих римо-католицьких святинь, що збереглася. Її часом називають другим замком Теребовлі, й постала вона спершу в дереві. Історія цього монастиря починається у 1617 р., коли староста Петро з Осси Ожга запросив кармелітів у місто і записав їм свої ґрунти “поблизу руської церкви” (святого Миколая. — Прим. авт.). У 1635 р. власник села Лошнева Адам Коморовський подарував для будівництва мурованого костелу і монастиря 6000 злотих.
Комплекс споруд монастиря — оборонний, квадратну в плані територію оточують мури з чотирма баштами на кутах. З одного боку мури впираються у берег річки Гнізної. У баштах є бійниці для ведення вогню не тільки з ручної зброї, а й невеликих гармат. Окрім того, первісно монастирська територія була розділена навпіл фасадом костелу Успіння Діви Марії і стінами, що до нього прилягали. Товщина стін самого фасаду становить близько трьох метрів. Зовні храм, як зазначили О. Чоловський та Б. Януш, схожий на костел у Гусятині. Він — “пізньоренесансовий з певними ремінісценціями готики”, тринавовий. Інтер’єр споруди був багато прикрашений розписами, фігурним ліпленням колон, скульптурами, різьбою дерев’яних і кам’яних вівтарів.
З огляду на оборонний характер, обитель відігравала важливу роль у захисті міста під час дрібних нападів татар чи розбійників. Її неодноразово нищили під час Хмельниччини, свідчення чого знаходимо, наприклад, у монастирській записці з 1651 р.: “Дня 11 травня ми замкнулися від козаків і татарів у теребовлянському замку і перебували в облозі протягом дев’яти тижнів, протягом яких козаки з татарами пасіку кляшторну вибили, коней та інші здобутки забрали, фільварки і халупи попалили опріч Теребовлі, на яку три дні нападали з немалою для себе шкодою, не чіпаючи обложених”.
Потребують додаткового вивчення істориків, одначе, тодішні стосунки у місті між римо-католиками і православними. Адже, якщо з одного боку записка пише, що у 1651 р. у монастирі була пасіка, коні та “інші здобутки”, то з іншого – що у 1650 р. “люди кору з липини дерли, з половою вимішували, мололи і з того хліб пекли, невісти ж у той час собак ловили і їли, а деякі навіть трупи свої і дітей”. Відтак незрозуміло, чи допомагали кармеліти простолюду, який голодував. Польські джерела свідчать, що більшість міщанства руського з духовенством на чолі у часі Хмельниччини поводилася пасивно, і війна, нехай і для конфесійно поділених ворогів, але ж християн, була спільною бідою.
У 1672, 1675, 1685 і 1687 рр. кармелітський монастир зазнав руйнувань внаслідок нападів турків. Тоді знищили верхні яруси веж костелу. Відновлювати обитель взялися наприкінці XVII-початку XVIII ст., коли старостою теребовлянським був Стефан Потоцький. Уже в середині XVIII ст. храм оновили, надавши йому барокових рис. Стінопис тоді зробив один з найкращих митців того часу Йосиф Маєр.
Наприкінці XVIII ст. обитель об’єднали зі львівською — на вимогу австрійської влади відбувалося скорочення кількості монастирів та ченців по всій Галичині. У костелі Успення над головним вівтарем перебувала ікона Матері Божої Скарлежної. Також там зберігали ікону Ісуса Христа. Обидві — оздоблені дорогоцінними металами і каменями, але всі скарби розікрали під час Першої світової війни. Австрійці тоді вивезли навіть орган на три міхи з подвійною клавіатурою.
Зрештою, храм виконував функції парафіяльного до кінця 1920-х рр., коли в Теребовлі спорудили новий — костел святих Петра і Павла.
Кармеліти перебували в монастирі до початку 1945 р., коли виїхали в Польщу. Із собою вони забрали храмове майно та ікону Матері Божої. Вона тепер перебуває у костелі святої Катерини у Гданську. Радянська влада пристосувала монастирський комплекс для потреб фабрики ялинкових прикрас. У 1987 р. пам’ятку пошкодила пожежа, а в 1991 р. костел передали УАПЦ. Тепер храм носить ім’я святого Володимира, і над його типово римо-католицькою спорудою, незважаючи на порушення стилю, надбудували звичні для східної традиції бані. Кляштор тоді став приміщеннями Тернопільської духовної семінарії УАПЦ. До речі, нез’ясованою залишається доля надгробків XVII-XVIII ст., які були вмуровані в мури костелу. Ці надгробки цікаві тим, що походили з давнього кладовища біля церкви Покрова Пресвятої Богородиці, а їхні плити були з написами як давньоукраїнською, так і польською мовами.
