«Дайте мені Вашу адресу, і я надішлю Вам факти». Відкритий лист протоієрея Миколая Данилевича щодо уніатського прозелітизму
У зв’язку з тим, що коментар щодо переманювання уніатськими священиками православних розпалив дискусію та викликав стрічний коментар протоієрея УГКЦ Івана Данкевича, в якому він усе заперечує, представник УПЦ звернувся з листом до опонента.
Портал «Православіє в Україні» публікував коментар заступника Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви протоієрея Миколая Данилевича з приводу того, що УПЦ занепокоєна випадками прозелітизму уніатських священиків серед православного населення України.
У зв’язку з тим, що у відповідь на коментар протоієрея Миколая Данилевича розгорнулася дискусія у блогосфері, а також з’явився коментар-відповідь декана Хмельницького деканату УГКЦ протоієрея Івана Данкевича, в якому він заперечує слова представника УПЦ, отець Миколай Данилевич звернувся з відкритим листом до отця Івана Данкевича.
Шановний отче!
Ознайомився з Вашим коментарем на «РІСУ», де Ви відповідаєте на мою заяву, опубліковану на сайті «Православіє в Україні» з приводу випадків уніатського прозелітизму серед православного населення України.
У коментарі Ви просите надати факти. З готовністю це зроблю. Однак, не бажаючи «кидати кістку» та вносити неспокій у релігійну ситуацію не лише у вашому краї, в чому Ви мене звинувачуєте ув коментарі, а й в усій Україні, я б не хотів робити це публічно, оскільки моєю метою є вирішення конкретних проблем, а не підняття інформаційного галасу. Тому прошу Вас надати мені Вашу адресу (бажано електронну) я і надішлю Вам факти. Оскільки я з Вами особисто поки що не знайомий, а також у зв’язку з тим, що Ви, очевидно, маєте контакти з редакцією сайту «РІСУ», де опубліковано Ваш коментар, то надсилаю копію свого листа на цей сайт, де Ви й зможете отримати мою електронну адресу.
Шановний отче! На жаль, маю тверді докази того, що багато хто з ваших співбратів приховує свою конфесійну приналежність, чим вводять в оману наших вірних, і не лише на Хмельниччині. При чому далеко не «нічиїх», (як пише шанований мною, хоча й особисто мені ще не знайомий, Анатолій Бабинський у своєму блозі на «РІСУ»), а тих, хто щось розуміє і пам’ятає «чиїх батьків вони діти». Окрім тих випадків, які я Вам, надіюсь, передам, буквально вчора мені розповіли про ще один, як я називаю «класичний», випадок в Козятинському районі на Вінничині. Є вся інформація, включаючи прізвище священика. Аналогічні випадки трапляються і на Київщині. Подібна інформація продовжує до нас надходити з інших єпархій, що й стало причиною нашого занепокоєння.
Оскільки тема почала активно обговорюватись в інтернеті і, на мій погляд, в блогосфері були зміщені деякі акценти в моїй заяві, то, користуючись нагодою, хотів би уточнити тезово позицію й відповісти на деякі питання, що прозвучали в дискусії.
Проблема не в тому, що греко-католики проповідують чи ведуть місію взагалі, а в тих методах, якими послуговуються окремі греко-католицькі отці. Ми засуджуємо не місію, а методи. А саме - приховування своєї конфесійної приналежності. Ви використовуєте заборонені прийоми в місії, які й називаються прозелітизмом, як би неприємно не звучало це слово. Саме цей аспект чітко відчув і відобразив у своїй статті «Называться своими именами» протоієрей УПЦ отець Андрій Дудченко. Переконливе прохання до греко-католицьких отців не встидатися своєї конфесії. Місія повинна бути чесною, інакше це прозелітизм, тобто переманювання.
Щодо терміну «православний», який також вживається в УГКЦ. Не заперечую існування будь-яких богословських концепцій у Вашій Церкві. Однак, прошу не змішувати православність як богословську ідею з православністю як конфесійною приналежністю, що і вводить в оману наших вірних.
Ціль появи мого коментаря полягала не в тому, щоб вколоти, а щоб вказати на одну із проблем у наших відносинах. А їх багато. Важливо, щоб за офіційними зустрічами і поцілунками ми не забували про реальне життя.
Наразі мова йде про проблеми по лінії православні – католики, оскільки ми – православні, ви – католики. Як би ви себе не називали, католики східного обряду, греко-католики, ви – католики. А в цьому православно-католицькому діалозі, який ведеться вже протягом багатьох років, випрацювані певні правила, одним із яких є заборона прозелітизму й взаємна повага, на основі чого й можуть будуватись добрі відносини між нашими Церквами.
У зв’язку з цим усі православні парафії закордоном, в католицьких країнах, у тому числі й у Європі, діють за принципом: опікуватись своїми вірними й не перетягувати католиків до Православ’я. Щодо Італії, з особистого досвіду можу підтвердити: як правило, у кожній нашій парафії – одиниці етнічних італійців, які прийняли Православ’я. Можливо, існують винятки, але вони не порушують встановлених правил. У всякому разі жоден православний отець закордоном не називає себе католиком, щоб перетягнути до Православ’я місцевих жителів.
Згадана проблема стосується не лише взаємовідносин між УПЦ та УГКЦ, а є набагато ширшою. Це проблема взаємовідносин між греко-католиками і православними, до яких би юрисдикцій останні не відносилися. Тому будь-які намагання змістити дискусію в сторону, що мовляв «УПЦ МП також повинна чесно назвати себе РПЦ в Україні» і т. п. тут не доречні.
І наостанок, у відповідь на деякі коментарі щодо того, що мовляв «в УПЦ й так багато проблем, а вона виясняє, хто й де займається прозелітизмом, намагаючись таким чином приховати свої внутрішні проблеми», скажу наступне. Так, наша Церква нещодавно пережила певний період «турбулентності». Однак, незалежно від внутрішньої ситуації в тій чи іншій конфесії, ми повинні відверто говорити про проблеми, що існують у відносинах між православними та греко-католиками, і шукати шляхи їх вирішення.
Шановний отче Іване! На жаль, відносини з вашою Церквою є все-таки непростими, незважаючи на поверхову видимість того, що в нас усе добре. Існує багато інших питань, окрім того, якого ми торкнулися сьогодні. Якщо говорити загалом, то легалізація УГКЦ в 90-х роках пройшла дуже болісно як для вас, так і для нас. Ця сторінка історії ще не перекинута. Потрібно дописати її мирно, на основі взаємної поваги й розуміння того, що нам потрібно буде жити поряд один з одним, бажано в добросусідстві. І лише після того починати писати іншу сторінку історії.
Сподіваюсь, шановний отче Іване, що Ви з розумінням поставитесь до викладених мною проблем. Ми не чекаємо від Вас відповіді чи пояснення. Для нас важливо, щоб подібні випадки більше не повторювались не лише у вашому деканаті, а й по всій Україні.
Надіюсь на відверту, чесну, хай подекуди й неприємну, але конструктивну розмову між нашими Церквами.
З повагою у Христі,
Протоієрей Миколай Данилевич
Заступник Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків
Української Православної Церкви
