Держава і церква в Україні. З історії передквітневого двадцятиліття (1)
Апріорне засудження того чи іншого історичного етапу або конкретного феномена минувшини, так само як і їх нестримне вихваляння,— речі вже самі по собі небезпечні. Застиглий у суспільній свідомості емоційний стереотип дуже швидко перекидається на свою протилежність, а уроки історії так і лишаються декоративним дзеркалом, в яке ніхто не бажає вдивитися пильніше. Отже, намагатимемося судити про недалеке минуле неупереджено, не переймаючись ані милозвучними евфемізмами часів “розвинутого соціалізму”, ані нищівними пристрастями бурхливого сьогодення. Бо, як писав російський філософ Л. Карсавін, “спокута звичайно справа душекорисна, але все ж важливіше переосмислення”.
...Навіть нині, коли витоки, характер і наслідки жовтневого (1964 p.) Пленуму ЦК КПРС дедалі виразніше постають перед громадськістю, не можна заперечувати, що все ж якийсь час після нього у значних верств населення в умонастроях жеврів промінчик надії на благодатні зміни. Хтось пов’язував її з “косигінською реформою”, інших підбадьорили рішення про скасування безглуздого розподілу обкомів партії за галузевим принципом, розпуск раднаргоспів, припинення необміркованих імпульсивних новацій тощо.
У сфері державно-церковних відносин теж відбулися деякі зміни, що дозволили західним спостерігачам констатувати нетривку так звану “постхрущовську відлигу” в житті релігійних організацій. Вона, щоправда, обмежувалась переглядом надто вже брутальних елементів антицерковної кампанії попереднього періоду, спробами врегулювати вкрай напружену ситуацію в баптистському середовищі, деяким розкріпаченням релігієзнавства. У літературі та періодиці з’явилися обережні натяки, а то й недвозначні заяви (див., наприклад: “Комсомольская правда”, 15 серпня 1965 p.) про крах виснажливої кампанії “побудови суспільства без релігії”. Почалась реєстрація баптистських об’єднань, вперше за багато років дістали змогу автономно, поза Союзом ЄХБ, створювати свої громади п’ятидесятники.
Релігійний загал уважно слідкував за змінами у верхніх ешелонах; антиволюнтаристська і протисуб’єктивістська риторика підбадьорила декого, примусила діяти енергійніше, вимагати скасування “здобутків” хрущовської антирелігійної кампанії.
Влітку 1965 року вісім архієреїв, очолюваних архієпископом Єрмогеном (Голубєвим), відвідали патріарха Алексія із заявою про скасування рішення Архієрейського собору 1961 року, що лімітувало права духовенства й усунуло його від управління парафією. За це Єрмоген був відправлений до монастиря. Але слідом патріарх отримав відкритого листа двох священиків Московської єпархії — Г. Якуніна та М. Ешлімана; першим же адресатом цього листа був Голова Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорний. У ньому висловлювалися звинувачення системі державно-церковних відносин взагалі і Раді у справах Руської православної церкви зокрема, а також заклик до уряду відновити діяльність усіх храмів, монастирів, семінарій, закритих у попередні роки. Патріархія засудила погляди й дії Якуніна та Ешлімана, заборонила їм служити, та попри все в них знайшлися прибічники.
У цей самий час із численними зверненнями до уряду виступили й прихильники баптистської опозиції. У вересні 1965 року їх представники були на прийомі у А. І. Мікояна, але, мабуть, після цього становище баптистів-ініціативників мало змінилось, бо у травні 1966 року їх лідери організували безпрецедентну демонстрацію в самому центрі Москви. Сподівання на краще досить швидко розвіювалися.
Отже, спробуймо визначити сукупність чинників, котрі в той час впливали на стосунки між державою та релігійними організаціями, визначали характер функціонування релігійних об’єднань.
По-перше, треба визнати, що хребет політики в релігійній сфері складав сталий архетип, що сформувався впродовж минулих десятиріч. Релігія визначалась як незмінний, беззастережно шкідливий феномен, проти якого треба вести всеохоплюючу, безкомпромісну боротьбу. Ігнорувалось “втягнення” в релігію соціально значущих ідей, те, що для мільйонів наших співвітчизників вона є свого роду ціннісною мовою, на якій сприймаються і якою висловлюються цілком реальні світські інтереси, а також універсальні, навіть планетарні проблеми.
Ідеологічна тріскотнява, що зчинялася навколо релігії, іноді навіть навіювала думку: це вже остання проблема, яку лишилося розв’язати на шляху до світлого майбуття. Були роки, коли в країні читалося до мільйона (!) лекцій з цих проблем. (Див.: Вопросы научного атеизма. Вып. 34, М., 1986, с. 148). Цифра вражає навіть якщо взяти до уваги нездоланну нашу пристрасть до приписок і окозамилювання. З іншого боку, ідеологічний пресинг завдавав відчутних ударів по віруючих, змушуючи групову свідомість не тільки хворобливо реагувати на несправедливі, а то й просто образливі звинувачення, а й вдаватися до контраргументації щодо безвірного оточення. Отже, офіційна ідеологія, яка пишалася своїм тодішнім суспільним винаходом — “монолітною морально-політичною єдністю”, сама ж успішно цю єдність підточувала.
Великої шкоди, на наш погляд, завдала безглузда боротьба за усунення з культурної сфери, побуту матеріальних і духовних явищ, так чи інакше пов’язаних з релігією. Досить настирливо зносились хрести в селянських садибах і обабіч доріг, хоч подекуди то були й унікальні історичні пам’ятки (наприклад, хрести над символічними похованнями панщини в Галичині). Виснажлива боротьба велася з колядниками й колядами — юнаків і дівчат “виловлювали”, виключали з комсомолу, штрафували батьків. (Щоправда, український законодавець не заплямував себе чимось на кшталт постанови Ради Міністрів Литовської РСР № 399 від 16 червня 1965 p. “Про заборону колядування на території Литовської РСР”).
Антирелігійний остракізм був настільки потужним і тривким, що в нашій культурній свідомості й дотепер зяє чимало проваль. Лише в нас, мабуть, багатомільйонна телеаудиторія може, затамувавши подих, замиловуватися літератором, котрий приписує Сталіну новозавітний імператив “хто не зі Мною, той проти Мене”. І де ще в Європі популярний тижневик надрукує репліку кандидата мистецтвознавства, який вважає, що сентенція з Нагірної проповіді Христа — “не розсипайте перлів своїх перед свиньми” — це російське прислів’я?
Не зайве було б нагадати, що вся країна вимушено жила тоді в такому собі “ідеологічному задзеркаллі”. Пропагандистські фантоми охоплювали всі сфери життя. Згідно з ними чавуну мало виплавлятися щороку більше, а релігійності лишатися все менше. Скорочення мережі релігійних організацій, питомої ваги релігійних обрядів, кількості самих віруючих ставало критерієм успішної політико-виховної роботи. Вже це спотворювало реальну картину: в центр надходили переможні реляції про мало не масовий перехід учорашніх віруючих на позиції науково-матеріалістичного світогляду. Духовенство ж приховувало правдиві дані про кількість хрещень, вінчань тощо, протестантські пресвітери не вносили до списків громади віруючих з вищою освітою, студентів, просто тих, хто побоювався втратити посаду. “Справна цифра” правила бал і серед ідеологічних працівників: той, хто володів прийомами формування потрібних показників, міг поглузувати з диваків, котрі не знали правил гри чи відмовлялися в неї грати.
От лише один і далеко не найбезглуздіший приклад такої аберації. У 1975 році Тернопільщина звітувала, що питома вага хрещень від загальної кількості новонароджених в області складає 36 відсотків. Того ж року на Донеччині, де релігійність населення незрівнянно нижча і в кілька разів менше храмів, відповідна цифра становила 34,8. До речі, надалі ножиці цієї відвертої омани ставали все ширшими. У 1980 році Тернопільщина за згаданим показником була вже “безрелігійнішою” за Донеччину на 0,5 відсотка, а в 1985 році й зовсім посоромила останню—12,2 проти 15,2. І ті, хто складав звіти, і ті, хто їх приймав, не вірили жодній із цих цифр. Але такі вже закони світу ірреальних величин. Цікаво, що коли ганебну практику звітів відокремленої церкви про кількість відправлених нею таїнств було скасовано, одна відповідальна товаришка цілком серйозно обурилась: “А як же, не знаючи цифр релігійної обрядовості, можна взагалі будувати атеїстичне виховання?”.
Уявний світ одначе справляв цілком матеріалізований вплив на суспільно-політичне, соціально-економічне, духовне життя, на ту, врешті, сферу, що нами розглядається. Протиріччя між реальною релігійною ситуацією і підходами до розв’язання викликаних її розвитком проблем загострювались. За схемою релігія мала згасати — і вона згасала у тому своєму вимірові, який піддавався адміністративному врегулюванню: у 1966 році в країні налічувалась, наприклад, 7481 православна громада, в 1976 році — 6983, на 1 січня 1985 року — 6806. Це скорочення аж ніяк не відбивало реальну релігійну ситуацію, навіть суперечило їй: щороку лише з України приходили в різні інстанції сотні клопотань із проханням відновити діяльність релігійних об’єднань. Адміністративний підхід вважався цілком прийнятним для світоглядної переорієнтації людей, реалії намагались перехитрити, увігнати в ідеологічні схеми.
Але, окрім ідеологічного, існували ще й інші чинники, що впливали на становище церкви й віруючих у країні. Серед них слід відзначити зовнішньополітичний. Протягом 70-х років релігійний чинник у світовій політиці стійко зростав. Не рахуватись з ним країна, що підписала Заключний акт у Хельсінкі, була втягнута в процес розрядки й розширювала зовнішньоекономічні зв’язки, не могла. Релігійні центри брали досить активну участь у миротворчому русі, а також у діяльності різного роду міжконфесійних і міжнародних інституцій. Церковних діячів приймали політичні й державні лідери різних країн, віруючі мали численні зв’язки зі своїми одновірцями за кордоном (все це, звичайно, навіть у значно відчутніших масштабах, стосується й нинішнього часу). Необхідність зовнішнього представництва церков й декларована їх посланцями свобода совісті в СРСР до деякої міри послабляла тиск на релігійні організації.
До цього треба додати, що на Заході існував стійкий інтерес до становища церкви й віруючих у Радянському Союзі, стимульований розгортанням кампанії за права людини. Туристи й “дикуни” — посланці закордонних релігійних і світських центрів — буквально заповнювали храми й молитовні будинки. З цим мимохіть мусили рахуватися при вирішенні нагальних потреб релігійних організацій. З’явились так звані “об’єкти” для показу іноземцям. Деякі з них, як-от Київська синагога, приймали щорічно сотні візитерів. Звичайно, це був “гідний”, цілком у дусі застою підхід — виставити кількадесят показових храмів, молитовних будинків, синагог, які мали притлумити собою неблагополучний стан інших. Але треба відзначити, що під час взаємних зустрічей віруючі з обох сторін з’ясовували для себе дуже важливі речі. Контакти простих людей, не обтяжених політичними пристрастями, звичайно ж, завжди корисні.
Однак, повертаючись до тих років, що, відзначались неабиякою зовнішньою активністю релігійних центрів, треба наголосити: якщо ієрархи отримували всіляку підтримку при реалізації свого миротворчого служіння, то сила-силенна тих кого ми звемо “рядовими віруючими”, не мали умов для елементарного задоволення своїх релігійних потреб. Так у надрах конфесійних структур визрівало ще одне протиріччя, вся вибухонебезпечність якого ще покаже себе наприкінці 80-х років.
Але тут знову-таки треба відзначити, що ставлення до церковних ієрархів, котрих залюбки приймали у своїх резиденціях західні політики, інтерв’ювали найвпливовіші газети світу, на Батьківщині було, делікатно кажучи, більш стриманим. Міжнародна ж громадська думка впливала здебільшого на зовнішньополітичні щаблі — її досить хворобливо відчували дипломати, акредитовані за кордоном журналісти тощо. На обласний рівень вона вже майже не просякала, керівники цього масштабу не приховували, що воліли б за краще отримати “згори” “батьківський” докір за надмірне завзяття в боротьбі з релігією, ніж догану за потурання їй. Були й такі, що з гордістю збирали повідомлення різноманітних “голосів” про беззаконня зі свого боку.
До того ж гостра критика закордонними центрами радянської політики щодо релігії і церкви досить часто викликала наслідки протилежні очікуваним критиками: роздратування відповідних представників ешелону влади, котре матеріалізовувалось у черговій постанові, пункти якої рясніли дієсловами типу “протидіяти”, “запобігати”, “домагатися припинення” тощо. Тому найбільш помірковані й утаємничені в механізм нашої системи представники міжнародних релігійних центрів намагалися уникати викривальної риторики, хоча бачили в нас набагато більше, аніж їм хотіли продемонструвати.
Був ще один чинник, який вищою мірою ускладнював стосунки влади і церкви. Мається на увазі неофіційна релігійна діяльність. Вона стала помітним явищем у релігійному житті країни. Поза офіційними конфесійними інституціями перебувала досить значна кількість віруючих —баптистів, більшість п’ятидесятників, всі греко-католики, свідки Єгови, прихильники східних неомістичних культів тощо. Причому поза Україною питома вага “нелегалів” була ще вищою і подекуди сягала третини всіх релігійних об’єднань.
Власне, це явище не унікальне,— в інших країнах також були і є конфесійні угруповання, що конфронтують із владою, гостро й дошкульно критикують вади свого суспільства, звинувачуючи його у відступі від єдино вірного шляху, вказаного тією чи іншою релігією. Але в нашому випадку є дуже істотні особливості, У тотально одержавленому суспільстві будь-яка критика на його адресу, найменший відступ від раз і назавжди встановлених моделей поведінки вже може сприйматися як “посягання на основи”. Якщо “десь там” батьки вважають, що школа розбещує їх дитину, штовхає її на манівці, котрі обіцяють не “життя вічне”, а “муки пекельні”, то вони, виходячи зі своїх поглядів і фінансових можливостей, шукають іншу школу. В нас це призводило, а деінде призводить і досі, до найгострішої конфронтації. Але це не найдраматичніший конфлікт. Небезпечнішим було виказування поглядів, поширення друкованої продукції тощо, котрі критикували існуючий лад, уряд, ті чи інші аспекти його політики. Саме в період, що розглядається, були прийняті статті кримінального кодексу, які суворо карали за це.
У країні на той час діють підпільні видавництва й друкарні, віруючі отримують літературу, яка поряд із духовними роздумами містить гострі суспільно-політичні заяви. Релігійні дисиденти налагоджують зв’язки із правозахисним рухом, набувають прихильності за кордоном. Це у свою чергу викликає на них вогонь з боку карних органів — за деякими відомостями за чверть віку через табори пройшло лише баптистів-ініціативників понад 200 чоловік, дехто з них побував там не раз. Усе це досить однозначно позначалось на свідомості й поведінці членів неофіційних релігійних громад, стимулюючи часом крайні форми ворожнечі до суспільства, фанатизм. Серед молоді таких громад утверджується культ страждання, готовність покласти своє життя за інтереси громади. Численні ж факти утисків цієї категорії віруючих тільки розпалювали пристрасті.
Зрозуміло, що такі релігійні угруповання перебували поза сферою, яка піддається адміністративному керівництву. Поступово ілюзії щодо можливостей поставити їх у рамки існуючих законодавчих актів, інструкцій, практики запровадження в життя цих документів шляхом арештів, розгонів, заборон розвіюються. Припинити діяльність усіх цих об’єднань адмінзасобами неможливо — “Сибір гартує віру”, як висловився один із проповідників адвентистів реформаційного руху. Починається пошук компромісів, фактичний перегляд деяких зашкарублих інструкцій — і цей шлях виявляється набагато пліднішим.
Таким чином, “бунтівні церкви” полегшують і долю віруючих з офіційно визнаних громад, і функціонування самих легальних структур. Однак табори, заслання — не єдина ціна, котру заплатили за це нелегали. Мабуть, підпільна діяльність має іманентні властивості розвитку, котрі вражають її, незважаючи на те, якими ідеями керується той чи інший рух. Нетерпимість, підозрілість, дух фіскальства й викриттів, авторитарність, жорстокість щодо відступників — усе це так чи інакше вразило й релігійне підпілля. Ціна, яку сплачено в минулому за свою незалежність, тяжіє й сьогодні над деякими конфесійними угрупованнями, ятрить свідомість їх лідерів і заважає нормальному існуванню в принципово нових умовах.
У цьому контексті конче необхідно зробити спробу хоча б концептуальної відповіді на запитання, що гаряче дебатувалось радянологами ще зовсім недавно: чи складає церква опозицію режимові в СРСР? Видається, що негативна відповідь в даному разі буде ближчою до дійсності, ніж позитивна. І ось чому. Перш за все тут недоречно проводити паралелі, Скажімо, із НДР чи Польщею. Незайманих тоталітаризмом острівців — декілька партій, недержавні підприємства, порівняно вільний культурний та інформаційний обмін із Заходом тощо — у нас не було. Не було й релігійної інституції, яка 6 лишалась національним символом і духовним стрижнем — безпрецедентні за розмахом репресії зробили свою справу. За підготовкою кадрів був установлений жорсткий контроль, обминути котрий “нелояльному елементу” було досить важко (виняток, який складала більшість литовських ксьондзів, лише підтверджує правило). Не сприяла розвою вільнодумства “контррозвідувальна діяльність по лінії релігійних організацій” органів держбезпеки — про цю “таємницю полішинеля” останнім часом вже сказано публічно.
Отже, незгодні витискались з офіційних у так звані паралельні структури, чия діяльність за кордоном була незрівнянно відомішою, ніж на Батьківщині. Мабуть, для опозиції, хоча б і неактивної, хоча б і “мовчазної” (так іноді визначали позицію великих церков деякі західні дослідники) необхідні якщо вже не певний рівень демократичних свобод, то принаймні невтручання в справи церкви.
З цією проблемою тісно зв’язана й інша, що викликала і, мабуть, буде викликати найзапекліші суперечки. Черговий їх спалах спричинила смерть патріарха Пимена й цілком природні намагання осягнути його постать в інтер’єрі часу та подій, що спливають у добу гласності, але вже стали історією. Мова тут про драматичну дилему церкви у ставленні до держави; жертва чи компроміс?
Та ось на Великдень 1973 року це зробив О. І. Солженіцин. Його послання до патріарха було гострим і суворим. Олександр Ісаєвич докоряв йому пам’яттю перших християн, наголошуючи, що їх “тоді кидали левам, сьогодні ж можна загубити лише благополуччя”.
Проте не всі інакомислячі підтримали Солженіцина: кожен несе свій тягар, і в патріарха він величезний Врешті-решт і сам видатний письменник, закидали вони, є тактиком у літературній грі,— він може затамувати подих, придушити на якийсь час у собі громадянина, аби вигукнути потім правду на всю силу легень своєю літературною працею.
Деякі сучасні автори натякають, що, мовляв, якби не деформації соціалістичного ідеалу та не застійні явища в різних сферах нашого буття, то відтворення релігії було б неможливе. Видається, що такий підхід настільки ж кон’юнктурний, наскільки і ненауковий. Самі ж автори такої концепції мимоволі підтверджують це, коли зітхають з приводу того, що релігійні центри в нових умовах почали діяти вільно й дуже активно, і щодалі складніше опонувати їм. На наш погляд, ті реалії, що визначали соціальну й духовну атмосферу попередніх десятиріч, впливали в першу чергу не на, умовно кажучи, обсяг релігійності, а на її зміст. Безперечно, втрата інтересу до суспільних справ, соціальний скепсис, хвиля споживацтва, алкоголізація суспільства, зростання злочинності — все це впливало на зростання рядів релігійних громад за рахунок тих людей, хто не міг змиритися з цією жахливою дійсністю. Це схоже на самогубство. Але зростаючий масив здібностей, яких не потребувало суспільство, вів до відчуження особистості від його справ, відокремлення від безпосереднього оточення зовсім не обов’язково через релігійне навернення. Різновидів “внутрішньої еміграції” було і є більш ніж достатньо — наприклад, пияцтво. На жаль, в наших умовах, коли більшість членів суспільства не відчули ні цілеспрямованого, ні навіть стихійного впливу релігії, вибір на користь горілки для людини, що гірко розчарувалася в усьому, є набагато ймовірнішим.
Однак на рівень ірраціонального в релігійній свідомості застій справляв цілком певний вплив: зростала конфесійна відокремленість, дійсність живила найбільш негативістські погляди на світ, який сприймається як “хоровод похоті”. Важливо також зазначити, що падіння соціальної моралі, панування “телефонного права”, девальвація слів і лозунгів відбувались в умовах відчутного загострення глобальних проблем. Ще ніколи досі загроза ядерної війни, екологічна, енергетична, демографічна, сировинна та інші інтерсоціальні проблеми не складали такої безпосередньої небезпеки людству. Негативні продукти НТР з гіпотетичної сфери переходять до реальної. Зростають містичні настрої, поглиблюється есхатологічна спрямованість проповіді, посилюється цікавість до трагічних сюжетів і катастроф, їх апокаліпсична інтерпретація. Особливо це стосується пізньопротестантських конфесій — досить згадати лише 1975 рік, коли сотні закарпатських свідків Єгови покинули заробітки й повернулися додому чекати Армагеддону.
Досить важко, а в рамках статті й взагалі неможливо створити уявлення про релігійне життя того часу. Засоби масової інформації не дуже охоче до нього звертались — хіба що в газетах і часописах, розрахованих на закордонного читача. А значна частина нашого суспільства навіть не здогадувалась, що зовсім поруч з ними існує цілий архіпелаг зі своїм життям, пристрастями, лідерами, цінностями. І цей архіпелаг був густонаселений, і його мешканці, незважаючи на недвозначну офіційну позицію, тяжіли до церкви як соціально-культурного феномена, що історією своєю сягає сивої давнини, а також до сформованих в лоні церкви традицій. Маса людей підтримувала церкву — грошові надходження в каси релігійних організацій зростали з року в рік. Люди зверталися до церкви для освячення основних, етапних подій свого життя. За міжсоборний час (1971—1987 pp.) у руському православ’ї було здійснено 30 мільйонів хрещень. Ще більше людей зверталось до священиків, ксьондзів, рабинів, щоб провести близьких в останню путь,— смерть, це таємниче й дотепер незбагненне явище, завжди виштовхувало думки людини за буденне коло до надприродного, сакрального. Навіть за офіційними даними в середині 70-х років половину померлих на Україні було відспівано за релігійним обрядом.
Та церква, що є за новозавітною традицією “не від світу цього”, все ж несе своє служіння “у світі цьому”. Вона вкрай складно опосередковує суспільні проблеми. Багаторічна селекція виховує в духовенства конформну поведінку; “загальнодуховне падіння торкнулось і церкви”,— як відзначив Д. С. Лихачов з притаманною йому інтелігентністю. Масштаби проблем, що постали перед церквою як соціальним інститутом, виявляться пізніше, змусять церковні кола гарячкове шукати вихід, ставати на шлях реформ і навіть кликати “церковних Гдляна та Іванова” (вислів Г. Якуніна).
Та поки що популярність церкви зростає — вона несе в собі чималий заряд емоційного авансування, а також надію, що духовні проблеми, непосильні для офіційних структур, розв’яжуться за допомогою структур неофіційних. На тлі всепоглинаючої одноманітності часів застою, коли ідеологічна монополія поширюється на всі сфери життя, сама наявність “відокремленої” від держави установи, де відкрито пропагується “шкідлива ідеологія”, вже викликає неабияку цікавість.
До релігії звертається частина інтелігенції, котра зневірилась в проголошуваних системою ідеалах, втомилась від подібного фальшу й цілковито дозріла до того, щоб втікати від суспільства, лишаючись у ньому. В творчих колективах і науково-дослідних інститутах поширюються видрукувані “самвидавом” релігійно-філософські твори, у великих містах починають діяти прихильники різних неомістичних течій.
Водночас у громадській думці визріває дедалі відчутніша переакцентація в сприйнятті атеїзму. Цей духовний феномен вимагає більш ґрунтовного, аніж дозволяє обсяг статті, аналізу. Вважаємо, однак, цілком коректним наголосити: тодішня система не тільки не потребувала атеїзму, якому постійно присягала на вірність, а й була йому генетичне ворожа. Адже цей могутній шар культури безкомпромісно критичний до будь-якого авторитету. Він нікого не обожнює, ні перед ким не схиляється — ні перед класом (хай найпрогресивнішим), ні перед партією (хай і проголошеною найпередовішою), ні перед окремою особою (хай найгеніальнішою). Чи може це поєднуватися з політичною практикою, де промова лідера перед від’їздом на відпочинок цитується, наче Святе Письмо, а його зображення обов’язкові до тиражування майже за сакральним каноном? “Тоталітаризм сам воліє бути церквою”,— змістовніше за М. Бердяєва тут навряд чи скажеш.
Логікою Системи атеїзмові було відведено функцію гвинтика у велетенській ідеологічній машині, яка не дозволяла обивателю “схибити”, взяти під найменший сумнів раз і назавжди усталені схеми. Зі злету людського інтелекту, із прозріння, за яке велети духу сходили на багаття, намагалися зробити зразок конформної поведінки, яка, звичайно, тепленького місця не обіцяє, але ж і без неї...
Все це спричинило дуже негативне ставлення інтелігенції, особливо мистецької, до атеїзму. Зберігши попри всі чистки традиційно зневажливе ставлення до всього казенного, що насаджується зверху, вона вважала за честь фрондувати знайомствами з ченцями та черницями, великодними бенкетами й визивною аскезою в дні Великого посту, епатувала “ідеологічно витриману” публіку хрестиками та іконами (нині ми поблажливо спостерігаємо обтяжених культовими атрибутами рок-зірок, а от поява наприкінці 70-х років Євгенії Мірошниченко з хрестиком на шиї у концерті, присвяченому Дню міліції, викликала гучний скандал).
Ті, хто “міг собі дозволити”, хизувались своїм агресивним антиатеїзмом. Доктор філософських наук О. Бєлов (нині покійний) розповідав, як під час його лекції на атеїстичну тему у Великому театрі один всесвітньовідомий тенор дозволив собі таку брутальну витівку, про яку навіть при найширшій гласності писати не заведено. Присутні супроводили її захопленими оплесками!
Сьогодні ж тільки ледачий не пхне атеїзм ногою, хоча й нечесно звинувачувати музику за те, що скрипкою хтось забивав цвяхи. Мабуть, має минути певний час, поки в матриці суспільної свідомості не відкладеться що навіть біблійний безумець, який сказав у серці своєму “Немає Бога!”, був не першим, і що атеїзм — це цілком закономірний продукт цивілізації, який відстоює природність людського буття, а не є лише антитезою релігії.
Початок. Завершення у № 2.
Людина і світ. - 1991. - №1. - С. 5-11.
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
