Діяльна, творча любов: між милосердям і справедливістю
Почну з того, що послання, про яке тут мова, треба прочитати. Воно є прикладом локального (українського) релігійного голосу в поліфонії соціальних турбот Вселенської Церкви. Якщо ви звернули увагу принаймні на факт виходу останньої енцикліки Папи Франциска і принаймні її тему, було б правильно глянути і на цей документ УГКЦ, що вийшов кілька тижнів пізніше. Якщо Папа своїми енцикліками спрямовує «бінокль» уваги Церкви у певному напрямку, то роль місцевих єпископів – наводити його на різкість у своїх контекстах. З досвіду пам’ятаю, що прочитання послань єпископів чи Патріарха священниками в храмах іноді є єдиним моментом для більшості вірних, коли вони чують ці послання. Цього разу я вперше і сама беруся за уважніше прочитання. Результати несподівані також і для мене.
«Бідних матимете з собою завжди». Тоді нащо турбуватися?
З цієї євангельської цитати і починається рефлексія. Для мене як випускниці Лювенського університету, де кількадесят років тому навчалися впливові фігури так званого «богослов’я визволення», одразу зацікавив такий вибір, адже знаю, що цю фразу не дуже люблять в деяких школах богословської думки. Бояться, що це виявиться такою-собі відмовкою, щоб щось конкретне робити для подолання бідності, або що це підживлятиме апатію. Мовляв: «Якщо матимемо бідність завжди, навіщо надміру турбуватися? Такий вже наш світ». Інше упередження: «одухотворення» бідності (що іноді закидають навіть понтифікам, коли вони наголошують, що найбільша бідність – бідність духовна чи незнання Христа). Моя цікавість підсилюється: а як лідери УГКЦ бачать цю проблему?
Але той самий абзац урівноважує перше враження. Єпископи звертаються до голосу пророків – а вони, як відомо, – одні з перших речників соціальної справедливості. Ці пророки кажуть, що ми (ми з вами) покликані долати несправедливість, про що свідчить могутня фраза з Книги Ісаї: «кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата свого не ховатись» (Ісая 58,6-7). Щоправда, далі послання Собору закликає до жестів милосердної і співчутливої любові, залишаючи намір таких жестів амбівалентним, а конотацію долання несправедливості менш помітною. Ця напруга відома не одній християнській спільноті.
Очевидно, що і у виборі теми, і у деяких тезах єпископи УГКЦ є під впливом недавньої енцикліки Fratelli Tutti. Звернення до притчі про доброго самарянина є одним із прикладів. Щоправда, не прозвучало, на мою думку, найсильніше: що ця притча запитує в кожного з нас не стільки про те, хто є нашим ближнім (бо є тенденція обмежитися колом безпосередніх ближніх, хоч щодо них наші зобов’язання можуть і справді бути більшими). Але притча нас змушує переформулювати питання: для кого ми самі стали ближніми в силу обставин (для тих, хто трапився нам на дорозі: а це може бути хтось дуже далекий, хтось, від кого ми «ввічливо відводимо погляд убік», говорячи словами Папи Франциска).
Далі єпископи УГКЦ, посилаючись на Папу Франциска, наводять досить детальний список різних облич бідності. Логіка порядку тут навряд чи відображає щось типу «від найбільш до найменш важливого»: список починається і завершується дуже матеріальними, фізичними виявами бідності (фізичні страждання, міграція, безробіття...), а десь посередині списку бачимо перелік прикладів бідності у духовному, моральному, інтелектуальному, культурному сенсі. Єпископи тут покладаються на Францискову лексику, цитуючи його засмученість таким довгим списком та його причинами: «плід соціальної несправедливості, моральної нужденності, захланності небагатьох і загально поширеного збайдужіння!». Ці чотири корені бідності, однак, не були якось систематично розібрані в документі, при чому соціальна несправедливість отримала особливо мало уваги.
Спершу про матеріальну бідність
Знаково, що другий розділ говорить про матеріальну бідність. Духовні лідери не переключилися одразу на бідність духовну. В обставинах нашої держави інакший порядок не свідчив би про добре прочитання «знаків часу».
Українські єпископи дещо «оптимістичніші», ніж Франциск: складається враження, ніби одної лише статистики про вбогість вистачає, щоб її помітити (хіба що вони мають на увазі: за умови згаданого в попередньому реченні «щирого серця і відкритих очей»). Але назагал, Франциск правий, що з бідними треба ще й фізично перетинатися, щоб їх бачити по-справжньому. Це відображено і в його поглядах про недоліки сучасного містобудування і планування міста (болюча тема для українців), і про те, що ми живемо немовби у віддалених світах і бульбашках, оточуємо себе подібними. Можливо, в Україні складніше не помітити бідних просто через їх кількість, але феномени «мажорства» і скандальних прикладів соціальних контрастів показують, що побачити бідність – це надскладне завдання для багатьох, яке вимагає серйозної моральної праці над собою. Як у методології see – judge – act, що прозвучала на Другому Ватиканському соборі: перш ніж щось морально оцінити і відповідно діяти, необхідно це «щось» побачити. А ініціювати цей досвід, цю справжню зустріч з реальністю, буває нераз досить важко.
УГКЦ звертається до звичних прикладів, які неодноразово згадуються в католицькому соціальному вченні: критика космічних витрат на озброєння на фоні викликів бідності; переконання, що культура викидання їжі і викидання людей ідуть разом і що, починаючи з одного, неодмінно закінчимо іншим, тощо. І хоч Україна не належить до тих розвинутих країною, про які згадує критично параграф про викидання їжі, все ж варто подивитися правді в очі і побачити, що ми робимо це також. І це скандал. І тут – місток до наступної теми.
Діяльна пам’ять про Голодомор
Країні, яка пережила Голодомор, не можна перетворювати цю нашу колективну травму лише в нагоду для покладання квітів жертвам. Ми досить багато вже зробили для того, щоб світ визнавав щораз ширше, що Голодомор був страшним геноцидом. Річниці пам’яті цієї трагедії, як я побачила закордоном, і справді стягують докупи українців по світу, але дуже великий ризик закритися в ментальності жертви. І включення лідерами УГКЦ цієї теми у своє послання та поглиблення «прочитання» Голодомору – це велике. Я особисто дуже давно чекала на такого типу реакцію від своєї Церкви і окреслення нею нашої місії як народу, що пережив Голодомор. Звідси – порівняння з пам’яттю про Голокост. Наші біблійні брати дуже багато роблять для того, щоб стати речниками справедливості і не допустити подібних до Голокосту трагедій у минулому. Подібно повинні діяти і українці задля «переображення світу» (любов до цієї метафори «переображення», наскрізну в соціальному вченні УГКЦ, завдячуємо східнохристиянському богослов’ю). Послання говорить про необхідність усіх нас стати «голосом сумління», рятувати від голоду сьогодні (масштаби якого – безпрецедентні, а ми іноді не зможемо перелічити навіть назв країн, де він триває).
П’ятий параграф послання нарешті дав повніший контекст часто згадуваного уривка з писань св. Василія Великого: проходити повз голодного є його вбивством. Бо ж поки не знаєш, що проповідь ця була виголошена під час голоду і посухи, не розумієш, що очі голодних і ситих розминалися тоді в реальності. Послання сучасних наступників Василія нагадує, що мільйони поруч із нами живуть і сьогодні в тіні цього повільного голодного вмирання, а наша байдужість не просто ображає, і навіть не обкрадає, але убиває. Задумайтеся на хвильку: нашій совісті загрожує гріх убивства. Підбір лексики єпископами тут дуже значущий.
Словом, у контексті теми про діяльну віру, бачимо конкретні пропозиції щодо кращого пошанування пам’яті жертв голодомору через пропагування «активних дій задля усунення лиха голоду з лиця Землі», що «має стати нашою консолідованою і наполегливою дією, усіх – держави, громадськості, Церков, кожного українця і кожної українки» (тема патріотизму теж не чужа УГКЦ). І ця тема тут найбільше перегукується з темою справедливості в цілому посланні, бо, зокрема, вимагає адвокації за неї на світовій арені, конкретних політичних інструментів, впливу на структури та інституції.
Чи є я «багатим цього світу»?
В прикладах та оцінках автори послання намагаються бути максимально близько до реальності нашої «багатої країни бідних людей». Вони покладаються на дані статистики, на спостереження, звертають увагу на такі соціологічні явища, як, наприклад, «бідність тих, хто працює», коли кожен другий працездатний працює на умовах вторинної зайнятості і за відсутності соціального забезпечення. Головна причина приреченості на животіння більшості, на думку єпископів, полягає в тривалій недолугій політиці можновладців і непослідовність у реформах. Цей висновок про відповідальність влади є трохи кліше. І тому, коли тема наступного розділу апелює до «багатих цього світу» та «заможних», може виникнути думка прокрутити вниз, але, як показує текст, по факту кожен з нас є покликаний до співчуття і солідарності з бідними. Все-таки заклик послання універсальний.
Церква неодноразово засвідчує те, що вона не обмежує своєї місії лише для одного класу: ані тільки для бідних, яким вона симпатизує, ані тільки для багатих, якщо це вигідно з якихось причин. Церква як інституція має остерігатися цієї спокуси – бути приближеною до впливових осіб, але мусить огортати їх духовною опікою. Послання говорить, що турбота про дочасне справжнє благо і вічне спасіння душ має бути орієнтиром відносин зі «сильними цього світу». Гідним засуду є потурання багатим у тому, що неморальне. Церква покликана закликати їх, аби вони використовували дані їм засоби, «щоб рятувати вбогих, захищати слабких, підтримувати знедолених» (з нотками патерналізму, правда). На жаль, послання не розгортає важливої в цьому контексті теми пріоритету універсального призначення благ над приватною власністю з такою ж ретельністю, як це роблять деякі документи учительського уряду Церкви, а це складне питання, яке, до того ж, в Україні з її минулим колективізації, може бути дуже на часі.
Послання нагадує, що Бог не засуджує багатство, але його погане використання, закорінене в гріховній схильності до жадібності і захланності, що дуже по-різному проявляються в історії.
Можливо, варто згадати такий богословський аспект. Бог не просто не засуджує багатство. Бог – Бог достатку, повноти і надміру. Він щедрий і «багатий милосердям». Але він також і Бог бідності. Може, лексика «до багатіїв» у цитованих у посланні джерелах трохи моралізаторська; може, багато з нас (справедливо) не віднесе себе до них. Але важливо усвідомлювати різні сенси багатства, а також його інструментальний, морально нейтральний характер: добрим або поганим робимо його ми (цитуючи послання, ми маємо їх перетворити на «майстерні знаряддя творчої любові, що переображає світ» (п.10))
Послання ставить питання про те, що ж залишається після задоволення наших базових потреб і куди інвестується надмір від багатства. А тут важливий момент, що обговорюється в інших місцях християнської соціальної традиції: чи ми маємо моральне зобов’язання давати тільки зі свого надміру, а чи не тільки? Бо якщо правдою є перше, то не буде кому ділитися… В нашому суспільстві разючих контрастів і соціальної нерівності це питання має бути адресоване десь окремо і трохи детальніше. Визнаючи, що «нечутливість сумління до справжньої вартості матеріальних благ та до крику нужденного лежить в основі криз і потрясінь, які мучать людський рід споконвіку і аж донині» (п. 10), єпископи тим самим імпліцитно вказують, над чим ми як Церква маємо працювати: над вихованням сумління (при чому не лише «згори», з боку єрархії, але навіть більшою мірою в мережах наших горизонтальних зв’язків одних із одними).
Ближче до кінця послання є важливе уточнення, яке в цьому контексті проливає більше світла на питання, хто має ділитися: «Ніхто з-посеред нас не є таким убогим, щоб не міг поділитися з іншими. Лише тіснота серця можуть перешкодити нам це зробити». Залишається питання, чим ділитися і як.
Роль держави
Є у посланні і рефлексії щодо ролі держави. І тут неможливо абстрагуватися від одвічної дискусії про солідарність та субсидіарність і їх співвідношення, про визначення меж втручання держави: де вони необхідні, а де – переймають на себе невластиву роль. Виглядає, що українські єпископи, відчитуючи українські «знаки часу», дуже великий наголос роблять на державу. «Основну відповідальність за покращення ситуації в економіці і на ринку праці відіграє, вочевидь, держава (12)». Проте серед перелічених засобів в розпорядженні держави вони на першому місці згадують той, який католицька соціальна традиція загалом теж вважає найбільш доречним, а саме: «доступ до праці та гідну винагороду за неї». Далі в переліку є «належний соціальний захист і опіка, зокрема найслабшим і найуразливішим». Дуже сильно звучить катехизмове (бо це ази соціального вчення): «Неприпустимим і таким, що кличе про помсту до неба, є затримання заробітної платні працівникам» (все ще реальність), але згадано також «несправедливе винагороджування та відсутність соціального захисту працівників». Важливим є посилання на думку експертів, що неподолана бідність працюючого населення унеможливить поборення бідності пенсіонерів.
Тринадцятий параграф вносить більшу ясність щодо уявлень про соціальну державу. Українські єпископи в цілому повторюють класичне магістральне вчення про недостатність «різного роду субсидій чи спорадичних подачок із рук багатих». Вони можуть бути навіть принизливими для гідності їхніх реципієнтів і в довгостроковій перспективі погіршувати їх залежність і злидні. Натомість, більш «сталі» підходи потрібні, як-от «методи підприємництва, які ставлять у центрі уваги людську особу, її гідність, свободи і права». «Соціально спрямований бізнес — це те, що має визволити працедавців і економічні структури від поневолення сліпими законами ринку, під дією яких часто гинуть люди, топчуться права простих працівників, перекреслюються долі старших, ламаються надії молодих», — говорить послання, і тут відчуваємо відлуння тих рецептів, які давав економіці Папа Бенедикт XVI після фінансової кризи 2007-2008 рр., а саме стосовно створення простору для підприємств, які виходять за межі логіки ринку та демонструють інші, гібридні форми підприємницької поведінки, відтворюючи логіку дарування/безкорисливості.
Чого тут реально забракло, так це звернення до населення, яке на субсидії і подачки з боку держави найбільше розраховує. Не секрет, що в ментальності середньостатистичного українця субсидія – це щось належне, майже як наше право, а часто розглядається як чи не єдиний засіб вижити. Але бідні теж не ангели, і Церква має це враховувати. Феномен субсидій-розлучниць, покладання на неправдиві дані про споживання тощо заради збереження чи отримання субсидій не є переміною серця, до яких закликає християнство і цей документ. Однак очевидно, що економічна вразливість простих людей робить це питання дуже делікатним. Тут надто сильною є загроза популізму з боку політиків. Саме тому, можливо, власне Церква повинна стати тут медіатором, зробити серйозну підготовчу роботу на рівні праці з людьми, перш ніж якісь серйозні економічні і політичні зміни будуть можливі.
Як бути Церквою бідних, але для бідних і багатих
Четвертий розділ розглядає вбогість як блаженство (над цим, зокрема над значенням «вбогості духом», давно ламають голови богослови). Цікаво і навіть провокативно, послання називає таку вбогість «наріжним каменем Христової науки». З тексту ясно, що, на відміну від популярних уявлень, бідність не є зарезервована виключно богопосвяченим особам, але вони дають «особливе свідчення» цієї убогості. Але всі ми, зокрема ті, хто «зустрівся з живим Богом у волоченому Христі», покликані до автентичного свідчення блаженства вбогих у своєму житті, що проявляється у смиренності серця, усвідомленні обмежень і уникненні спокуси всемогутності. Духовна вбогість також спонукає дивитися на все крізь призму дару і служіння. Іншими словами, вона передбачає певне епістеміологічне навернення: застосування іншої логіки для розуміння світу, в тому числі економіки і політики.
Єпископи УГКЦ цитують часто повторювану Папою Франциском фразу «Я так бажаю вбогої Церкви для вбогих!» Тут варто згадати, що Франциск завдячує цей свій сентимент так званому «богослов’ю народу», в центрі якого є культура в широкому сенсі цього слова, як життя разом у суспільстві, символи і традиції, інституції і політичні структури, а також етос і цінності. Вихідною точкою є не стільки бідні люди, скільки простий народ, хоч бідні становлять його велику частину. Ці прості люди можуть справді бути нашими вчителями через свій євангельський інстинкт, простоту і віру. Цікавим і риторичним питанням для мене є можливість такого богослов’я в українському контексті. Тим більше, що згадані єпископами УГКЦ конкретні практики (зокрема, що монастирі, парафіяльні спільноти і родини можуть ставати осередками гостинності до вбогих, солідарності з ними, формування любові і милосердя) неможливі без вірних. І все ж, залишається складне питання: по-перше, як жити вбого, проповідувати вбогість, і в той самий час рятувати вбогого, а, по-друге, як бути Церквою вбогих, і водночас церквою універсальною? Послання розставляє певні акценти, але «роботу» по декодуванню всіх можливих шляхів дії все ще треба робити.
Стратегічно важливим є параграф 18, що починається з фрази «Господь Ісус […] скеровує свої спасенні кроки і спасенне слово передовсім до вбогих». І тут бачимо не що інше, як відгомін вибору на користь бідних, чи преференційної любові до бідних, – одного з новіших принципів католицького соціального вчення, який теж торував свій шлях непросто через напруги в Католицькій Церкві між «соціалістично забарвленими» і «офіційними» його інтерпретаціями. Це дискусія надто нюансована для розгляду тут, однак видно, що послання закорінене в тій традиції, яка ставить турботу про бідних в контексті вияву любові, радше ніж боротьби з несправедливими структурами (хоча структури тут згадані як владні структури, сумнівні угоди з якими загрожують корупцією; і це, мабуть, найближча фраза до поняття «структур гріха», відомого в католицькій соціальній традиції). Відсилання до «програмної проповіді» Ісуса в Назареті, де він заявляє про свою місію «нести Добру новину вбогим», ставить «співчуття, милосердя, співучасть, солідарність» в контекст Божого покликання: вони не будуть нашими заслугами, нашим власним активізмом, але пробуджені Святим Духом, що діє в людині.
Параграф 19 про те, чого «не личить» робити в ім’я вірності Євангелію і солідарності з убогими, і справді перелічує хвороби багатьох українців: жити «понад можливості свого становища», будувати «пам’ятники марнославства і знаки недозволеної розкоші»; «їздити дорогими ексклюзивними авто» задля «ефемерного статусу», «по-хижацькому ставитися до довкілля», «вибудовувати навколо власного життя, власних родин, спільнот, парафій (!) мурів байдужості й черствості». От тільки фраза «не личить» тут… не дуже личить. Це менш вдало підібране слово применшує ту силу і категоричність, якою це послання в інших місцях окреслює скандал бідності. Адже «личити або ні» стосується відповідності певним установленим правилам. В цьому ж контексті ідеться про щось значно серйозніше.
На шляху до ставання динамічною Церквою
Остання порція роздумів: про діяльну Церкву. Параграф 22 можна підсумувати як те, що християнство не просто закликає до аскетизму чи утримання (хоча парадоксально, в світлі екологічної кризи, саме пасивна стриманість може виявитися найкращою діяльністю в ХХІ столітті). З не меншою силою християнство акцентує на активному використанні даних нам ресурсів, щоб відповісти на потреби інших. Єпископи підкреслюють «чинний» аспект любові як покликання кожного і вияв живої віри. Проте сказати, що любов має бути діяльною, ще не говорить усього про те, яка саме діяльність є найбільш Боговгодна і утверджуюча гідність людини. Тож можемо тут поспекулювати.
У посланні наголос переважно на ділах милосердя, співчутті, підтримці, слові розради. І це – частина відповіді на поставлене вище питання. Можливо, навіть найважливіша частина. Проте наголос на милостинях, що стають засобом нашого спасіння, сказали б більш критичні читачі, загрожує «інструментальним» ставлення до бідних: вони ж не мусять бути бідними, щоб дати нам нагоду для праведності (хоч мотто і діяльність Товариства св. Вікентія де Поля ускладнює цю критику). Послання називає саме жаль до бідних уподібненням Христові, що спонукає «щиру молитву, діла милосердя, готовність поділитися, скласти пожертву…». Але жаль не вичерпує всього того, що Христос робив для бідних.
До подібних труднощів можна дійти, приглянувшись також до вибору цитат з послань А. Шептицького, зокрема з його твору О квестії соціальній, який справді можна вважати Rerum Novarum в українському контексті. Загалом, звернення до українських моделей для наслідування, як Шептицький, тут більш органічно вписується в тему послання (порівняно з дещо несподіваною згадкою Архиєп. Фултона Шіна). Але не менш цікавим аспектом діяльності і соціальної думки Шептицького, що заслуговує на певне підкреслення в посланнях такого роду, був би його заклик допомагати бідному у спосіб, який би дозволив йому стати на ноги, розширював його можливості до поправлення своєї долі.
Параграф 23 робить служіння «ідеалом християнської спільноти загалом і кожного християнина зокрема». Але науки про громадянське суспільство застерігають, аби дискурс «Церкви, яка служить» не перетворив знедолених на пасивних, неавтономних реципієнтів допомоги. Тому тут доречно пригадати значення соціальної справедливості: право кожного брати участь у спільному благові відповідно до своїх потреб; і, одночасно, обов'язок – робити внесок у це спільне благо відповідно до своїх можливостей.
Хоч не цитовано, відчувається тут відгомін вчення Бенедикта XVI, що навіть у найбільш справедливому суспільстві потреба в проявах любові і милосердя не відпаде. Крім того, апелювання до милосердної любові необхідне там, де нужда має нематеріальний характер, а такої в наш час справді багато (депресії, самотність, узалежнення). Але той самий Папа наголошує, що хоч любов вдосконалює справедливість, без справедливості вона неможлива. Наші парафії і справді будуть живими, якщо «стануть місцем, де піклуються про сироту, заступаються за вдову, допомагають убогому і розділяють страждання із хворими». У служінні легше бути знаком Божої присутності, і це важливо, бо убогі будуть між нами завжди. Але, гадаю, нам треба також думати, щоб їх було якнайменше. А це вимагає різного роду діяльності, не тільки заради бідних, але разом з бідними. А ще далекоглядності. Акція «Нагодуй голодного» в контексті пандемії і справді є актуальною, але УГКЦ, розуміючи її обмеженість, сама ж заохочує «творити нові форми і підходи», щоб нести своєчасну поміч. І так з усім.
Можливий «місток» поза дискурс відповіді на негайні потреби я особисто вбачаю у побіжній згадці у посланні, згадці про час і увагу, які ми можемо дати іншим. В сучасному «стисненому» світі час і увага стають чимось, чим ділитися найскладніше. Але від якості цих часу і уваги можуть залежати справді радикальні, структурні зміни. Спадає на думку так зване наставництво для дітей з інтернатів і сиротинців: замість одноразового подарунка на Миколая (хай навіть він містить справді необхідні речі), наставництво може стати реально empowering, воно дає більше нагод змінити хід життя дітей, дозволяє їм вирватися з кола залежності, покладання на інших, жалю над собою і апатії. Такий підхід дозволяє любити справедливо.
З інших тем: хоча єпископи УГКЦ підкреслюють, що «ми стали свідками і співучасниками великого руху солідарності і милосердя» та мобілізації душевних і фізичних сил у нашому народі, самовдоволено втішатися нам зарано. Наприклад, останні дослідження про волонтерство в Україні свідчать про негативні тенденції в його кількості і якості; до того ж, воно все ще сприймається як геройство, радше ніж норма життя, частина освіти. Майбутні послання повинні звернути серйозну увагу на ті можливості для ефективної боротьби з бідністю та іншими нагальними проблемами нашого народу, які забезпечуються через участь мирян у політиці, громадянському суспільстві і інституціоналізованому волонтерстві.
Загалом, останній розділ – про те, як бути Церквою, яка «виходить, щоб служити вбогим». Цей образ церкви, що іде назустріч, не є таким легким для реалізації. Як-не-як, в українському суспільстві до Церкви поки що все ще приходять. Двадцять сьомий параграф є одним із найбільш універсалістських та інклюзивних програмних заяв УГКЦ: визнання, що ця Церква «повинна вчитися виходити дедалі більше за межі своїх парафіяльних, конфесійних і етнічних «огорож», щоб відкритися у милосердній любові до всіх стражденних і знедолених, незважаючи на конфесійну і релігійну приналежність, на расу, стать чи вік». Це амбітний проект. Але Церква XXI століття інакше не може. І без мирян вона цього зробити також не зможе.
Христина Михалюк,
гостьова викладачка програми Етика-Політика-Економіка УКУ
