Християнство та постмодернізм: точки дотику
А молодь жаліється на: 1) нудні і поверхневі проповіді, 2) патріархальний церковний устрій, 3) заангажовану і однобічну теологічну освіту, 4) перебування (на другий рік повномасштабної війни) українських церковних і освітніх інституцій в одних міжнародних організаціях з росіянами, 5) неактуальну форму літургії.
За цією «занепокоєністю» дуже дивно спостерігати, особливо зважаючи на те, що частіше за все висловлюють її люди не компетентні в філософських/теологічних питаннях, фахово не знайомі з предметом дискусії (не маючи до сих пір професійної освіти в тій сфері) і дуже далекі від текстів представників пост-структуралізму (не постмодернізму, прошу зазначити) на які вони «посилаються».
Певний час я щиро вважав, що цей кейс вже був закритий після виходу докторської дисертації українського історика та теолога Романа Соловія «Виникаюча церква» і публікації його книги «Феномен виникаючої церкви» [1], в якій автор так розлого і детально пояснив, яким чином християнам слід розуміти постмодернізм. Але, як бачимо, фундаменталістські/консервативні потуги тих, хто ніяк не може змиритися з думкою прогресивно мислячої частини академічної євангельської спільноти, все ще продовжуються. Для себе я вже років десять тому пояснив ці питання в одній з перших своїх друкованих статей «Хто (все ще) наляканий постмодернізмом?» [2].
Зважаючи на такий «ажіотаж» до теми «постмодернізм-християнство», я вирішив в котрий раз заглибитися в матеріал і публікувати невеличкі анотації/рецензії на книги, присвячені як союзу постмодернізму та християнства, так і на книги, які є теоретичним базисом філософії доби постмодерну. Маю надію, що мої дописи хоча би частково розіб’ють всю надуманість тієї дихотомії постмодернізм-християнство, яку намагаються створити деякі євангельські віруючі. Маючи класичну філософську та теологічну освіти, я маю на меті прояснити, що в філософії французьких постструктруалістів можна і потрібно шукати моменти, які слугують збудуванню церкви.
Перша книга, яку я хотів би згадати, і яка стане таким собі вступом в проблематику, це робота Джеймса Сміта «Церква і постмодернізм, як найти місце в церкві Ліотару, Фуко і Дерріда?» [3], яку ще в 2012 році, тоді ще російською мовою, переклало черкаське видавництво «Колоквіум» і до появи якої я теж був причетним. Я би не сказав, що це найбільш глибока праця з цієї теми, але зважаючи на те, що вона перекладалася в Україні і навколо неї певний час точилися не аби які дискусії, почнемо з неї. Зазначу, що книга є частиною серії книг «Церква та постмодерністська культура» (The Church and Postmodern Culture) [4], яка розглядає нову постмодерністську культуру як можливість для оновлення помісних церков. Книга відповідає на питання, що може сказати постмодерністська теорія про церкву? Як постмодернізм може вплинути на конкретну релігійну практику в середині церкви і за її межами? Якою має бути церква в епоху постмодерну? Простіше кажучи, що спільного у Парижа з Єрусалимом? Варто зазначити, що книга звертається навіть не стільки до філософів та теологів, скільки до студентів та практиків (до пасторів, молодіжних служителів, працівників місій, священиків, прихожан). Автор готував цей матеріал для відомого центру «Лябрі» (спільнота L'Abri у Швейцарії), який пов'язаний з ім’ям християнського апологета Френсіса Шеффера. Книга народилася на перетині інтересів і діяльності факультету філософії коледжу Кальвіна (США) і школи євангельської організації «Лябрі». Матеріал книги був створений з серії лекцій, що були прочитані влітку 2003 в «Лябрі». Отже, автор в свій спосіб продовжує «апологетичну» справу Шеффера.
Якщо коротко, то в своїй книзі Сміт пише про те, як «не свята» трійця французьких філософів другої половини XX ст. (Дерріда, Ліотар і Фуко) може повернути церкві деякі істини, зруйновані модерном, а також деяким «халатними» християнами. Автор зазначає, що багато з того, що пропонує постмодерністські (постструктуралістські) філософи, можна побачити в стародавніх та середньовічних джерелах. В той час, як критики постмодернізму нав’язують нам світогляд і когнітивні методи модерну, Сміт нагадує, що філософія постмодерну, до певного сенсу, повертає церкву до до-модернових способів пізнання, буття та діяльності. Отже, пише Сміт, найкращий спосіб принести Євангеліє в постмодерністський світ (якщо він, звісно, ще не пост-пост-модерністький) – відродити традицію, а самий ефективний метод учнівства можна знайти в літургії.
Автор справедливо вважає, що наша християнська віра, а, отже, і апологетика, вражена модернізмом і ми закриваємо очі на те, як гріх вплинув на розум людини. Посмодерністський теолог сьогодні наслідує фразу Дерріда: «Я не знаю, я маю вірити». Іншими словами такий богослов каже: ми не можемо достеменно знати, що Бог у Христі примирив з собою світ. Нам залишається — вірити. Чому? Тому що знати, значить бути впевненим. Ми знаємо, що така впевненість – є нездійсненою мрією, бо нам не вистачає фактичних знань. Постмодернізм відходить від фундаменталістської епістемології та картезіанської істини. Люди, які впевнені, що хоче Бог, здійснюють найгірше насилля над тими, хто не знає і над тими, хто належить до «незнаючої» спільноти. Саме тому, постмодерністська релігійна віра стережеться абсолютного знання і, як наслідок, сторониться догми та доктрини. Ми сповідуємо знання без впевненості, істину без об’єктивності, пише автор. Якщо ми хочемо бути постмодерністами і збираємося позбавитися від всього найгіршого в модерні, тоді без сумніву, слід залишити не тільки фундаменталістську епістемологію, але і форми релігії, які приєднали свій вагон до картезіанського потягу.
Книга Сміта будується навколо трьох головних цитат постструктуралістів: Жака Дерріда «нема нічого поза межами тексту», Жан Франсуа Ліотара «постмодернізм – це недовіра до мета-оповідей» і Мішеля Фуко «влада – це знання». Автор пише, що постмодернізм слідує розуміти як руйнування довіри до раціонального розуму, який, як вважається, для багатьох є єдиним гарантом і носієм істини. Сучасна картезіанська мрія про повну впевненість, як відомо, стала жахом для жертв раціональної віри (колонізовані народи, експлуатовані люди, жертви геноциду тощо). Проблема такої сучасної релігії полягає або в формі пост-кантіанського ліберального богослов’я, або в модерністських версіях протестантського фундаменталізму, які ґрунтуються на міфічній епістемології безпосереднього доступу і пізнавальній впевненості. Дерріда своєю тезою наголошує на тому, що читання або тлумачення не може виходити за межі «тексту», звертатися до зовнішнього об’єкту (метафізичної, історичної, психобіографічної чи якоїсь іншої реальності). Не можна виходити за межі тлумачення, бо тлумачення є невід’ємною частиною людського буття і сприйняття світу. Іншими словами ми не можемо попасти по ту сторону тексту, все що нам дане – це текст (ми обмежені мовою). Наприклад, за рамками тексту нема Сократа, тому що ми маємо доступ до Сократа тільки через тексти Платона та Аристофана. В такому випадку Сократа не існує за рамками тексту. Отже, нема реальності, яка би не була вже витлумачена за допомогою мови. Якщо все є тлумаченням, то і Євангеліє це лише тлумачення, а не об’єктивна істина. Тут важливо застерегти критиків постмодернізму від ототожнення істини з об’єктивністю. Віра в те, що пізнати можна тільки коли знання є «об’єктивним». Насправді ми можемо пізнати і щось реальне, хоча і обмежене. Хтось може заперечити і сказати, що якщо Євангеліє є тлумаченням, тоді воно не є «об’єктивним» (річчю, якою вона є) і тоді, здається, воно не є істинним. Висловлювання «якщо щось було витлумачено, то воно перестає бути істиною» або висловлювання, «якщо щось претендує на істинність, то воно має бути об’єктивним», насправді хибні. Сміт наводить приклад, коли одну й ту саму подію, наприклад розп’яття Христа, по своєму викладали і тлумачили різні люди. Не кожен бачить те, що бачив римський сотник біля хреста або первосвященик. Всі зіштовхуються з однаковими матеріальними реаліями – хрести, тіла, мерці, але ці матеріальні явища стають текстами, які потрібно тлумачити.
Будь яке твердження, що наше тлумачення – це не тлумачення, а об’єктивна істина, часто-густо тягне за собою підтримку найбільш згубних імперських та колоніальних задумів навіть в плюралістичний культурі. Якщо визнання Євангелія тлумаченням підриває нашу віру в його істинність, то це говорить про те, що ми все ще переслідуємо модерністське устремління до об’єктивної впевненості. Деконструктивістське твердження, що все є тлумаченням, робить нас відкритими до діалогу, підштовхує поставити під сумнів загальноприйняті тлумачення, які часто представлені не як тлумачення, а як об’єктивні істини. Сміт тлумачить слова Дерріда про те, що нема нічого поза межами тексту, як: «нема нічого поза межами контексту». Саме контекст визначає значення тексту, тлумачення або «прочитання події». Контексти змінюються, а з ними змінюється і значення тексту. Але тут важливо зазначити, що плюральність тлумачень ще не говорить про те, що будь яке тлумачення є істинним або добрим. Деконструкція не говорить, що в тексті можна побачити абсолютно все, це не перемога абсолютної невпевненості. Деконструкція говорить про те, що саме спільнота встановлює контексти, а контексти визначають сенси. В ситуації зі Священним Писанням, саме спільнота вірних і є головним фактором в процесі інтерпретації. Про те, що ми мислимо виходячи з контекстів, говорив не тільки Дерріда, але і Шеффер. Наші релігійні передумови завжди впливають на розуміння нами світу.
Ліотар нагадує про те, що постмодернізм слід розуміти як руйнування довіри до раціонального розуму, який вважаться багатьма єдиним гарантом і носієм істини. Як і Ліотар, християнська віра також закликає нас припинити вірити в метанаративи. Але що таке метанаративи? Цей термін відноситься до великих історій – великих епічних історій (фр. grand récit), які розповідають всеохоплюючу історію про всесвіт. Зазвичай в таких мета-історіях, які зазіхають на всеохоплюючий опис світу, робляться узагальнюючі заяви про реальність. Для Ліотара важливим є не розмір оповіді, а природа тверджень. Проблема не в історії, а в тому, як ці історії розповідаються (і чому вони взагалі розповідаються?). Мета-оповідь – це історія, яка не тільки розповідає щось глобальне, але це і твердження, що можуть легітимізувати чи доводити твердження історії, яка звертається до всесвітнього розуму. Так наприклад, «Одисея» Гомера, хоча в ній і розповідається велика історія, і робиться глобальні твердження про людську природу, — не є мета-оповіддю, бо не вимагає легітимізації підкріпленим науковим знанням. Це проголошення, керігма/проповідь, яка вимагає віри, а не фактів. З іншого боку, наукові історії, які розказані сучасним раціоналізмом, науковим натуралізмом або соціобіологією – це мета-оповіді, бо доводяться виключно розумом. В цьому випадку постмодернізм не є ворожим до християнства, коли він з недовірою ставиться до метанаративів. Біблійна оповідь і християнська віра стверджують, що вони легітимовані не зверненням до універсального автономного розуму, а до віри (міфу чи оповіді). Біблійна оповідь не є мета-оповіддю. Сміт, і багато теологів разом з ним, мають рацію, коли вважають, що християни мають приєднатися до постмодерної критики раціоналізму Просвітництва. Постмодернізм ставить під сумнів ідею автономної, об’єктивної, нейтральної раціональності. Постмодернізм виступає за повернення фундаментальної августинівської епістемології, яка не нехтує поверненням до структурної необхідності віри, яка передує розуму. Вірити, що зрозуміти, довіряти – щоб тлумачити.
Фуко, зі свого боку, намагається показати, що те, що ми зазвичай вважаємо надійними основами, більше схоже на зібрання фрагментів, які звалені на дно ями. Фуко хотів би, що ми разом з ним викривали механізми панування, які застосовуються в суспільстві модерну (в тому числі, додам від себе, і в інституціональній церкві). Суспільство модерну — це суспільство, в якому влада і знання об’єднанні. Історія модерну — це заміна однієї панівної форми на іншу (більш підступну). Правда в такому випадку є функцією влади і навпаки. Влада визначає те, що є істинним. У підсумку виходить, що дисциплінарне суспільство формує індивідуумів такими, якими воно хоче її бачити – покірними, продуктивними споживачами, слухняними державі.
Питання, яке ми можемо поставити собі після прочитання цієї книги, наступне: чому в той час, як серед деяких (не всіх) українських п’ятидесятників (і євангеликів в цілому) існує спрощене ставлення до ідей постмодернізму, автор книги, також не останнім чином причетний до п’ятидесятництва, бачить в ньому виклик і пропонує звернутися до здорової конфесійної теології та еклезіології, які повертають премодерні практики в постмодерністську культуру? Спроби розібратися з постмодернізмом мають приводити не до релігійного скептицизму, а до кращого розуміння християнської богословської традиції, вважає Сміт. Постмодернізм є гарним каталізатором для церкви залишатися церквою. В останньому розділі, автор робить наголос на радикальній ортодоксії (Джона Мілбанка), яка є сприйняттям, що намагається сформувати здорову конфесійну теологію в постмодерні – розробити такий собі послідовний і безкомпромісний постмодернізм.
Примітки:
- Роман Соловій. Виникаюча церква. Черкаси: Колоквіум, 2014.
- Анатолій Денисенко. «Кто (все еще) напуган постмодернизмом?» 155-170 // Форум 20. Двадцать лет религиозной свободи и активной миссии в постсоветском обществе. К.: Дух і Літера, 2011.
- Джеймс Смит. Церковь и постмодернизм. Как найти место в церкви. Черкасси: Коллоквіум, 2012.
- James K. A. Smith. Who's Afraid of Postmodernism? (The Church and Postmodern Culture): Taking Derrida, Lyotard, and Foucault to Church. Ada Township: Baker Academic, 2006.
