Він цікавиться біоетикою і має навички сироваріння, знає, які породи овець, свиней чи корів найкраще вирощувати на Львівщині, водночас організовує табори на сотні дітей та добуває специфічні тренажери для особливої молоді. А коли треба перезавантажити голову — косить траву. Про те, як мати час на все і при цьому завжди бути з Богом — розмова з військовим капеланом і настоятелем ну дуже живої парафії.
Серед священників у світському і мирян на неофіційній частині храмового празника отець Михайло Сукмановський — тут вперше з ним знайомлюся наживо — вирізняється впевненою стрункою поставою та активністю. Священник або військовий — перша думка. Капелан з нереалізованою мрією бути військовим пілотом і “світлим” виразом обличчя. Вже згодом мені складеться пазл — так дивляться і усміхаються люди, які роблять добрі діла, знаючи, що взамін точно нічого не буде, принаймні, не від людей. І це не через наївність чи відсутність розрахунку, а тому, що такі вони є. Я їх вважаю блаженними.
Отець Михайло є втіленням протилежностей у багатьох сферах. Знає правила війни, іноді буквально “не вилазить” з передової, а при цьому вміє давати безмежну любов і розуміння особливим людям. Освічений і практичний, добре розуміє реалії і жорстокість життя, але все одно вірить й мріє про ідеальні закони, які би збалансували соціальну нерівність у світі. І сам робить понад силу, щоб це трапилося на його рідній Золочівщині. Отець запустив кілька соціальних ініціатив — різних бізнесових починань, прибуток від яких скеровує на спільноту особливих людей.
Подолати 16 км від Золочева, де в отця парафія, до Підгір’я, де його ще одне господарство, — ціле випробування для авто і водія. Залишки асфальту, ями, менші і більші каменюки ускладнюють дорогу фізично і морально. Але здаля видніє на пагорбі триповерховий дім, геть не типова для місцевості споруда. При вході акуратно викладена бруківка, дашок, щоб сховатися від дощу, і невеликий гарненько підстрижений газон з трояндами по периметру. Схоже на закордонний пансіонат. А навколо — дерева, кущі, звірі різні…
— Це приміщення старої школи. Ми її переоформили на наш фонд “Милосердний самарянин” для дітей з особливими потребами. Вартість проєкту 250 000 євро. Ми з командою написали грант і їх отримали. Там, — отець Михайло показує на горбочок перед будівлею, — маємо пасіку, ще хочемо зробити апітерапію. Тут посадили виноградник, плануємо робити вино. Я думаю, нічого надзвичайного в цьому немає, якщо взяти до уваги, що в Європі безліч монаших спільнот є або власниками пивоварень, або мають ліцензії на, наприклад, виготовлення лікерів і з цього мають якісь дивіденди. Маємо також обліпиху. Дуже смачна, — наш провідник вказує на схил.
З іншої сторони дому невелика ферма. Але спершу отець запрошує всередину. І одразу в підвал. Вже на верхніх сходинках нюх вловлює дражливий запах вистояного сиру. Що нижче спускаємося, то інтенсивнішим він стає.
— Ми привозимо молоко і заливаємо сюди, ця посудина на 500 літрів, а ця на 1000 літрів, танк називається, тут молоко охолоджується, — отець пояснює нюанси процесу таким знанням справи, наче це він сам щодня переробляє молоко на сир. — Із козячого молока, якщо ви його починаєте варити і даєте закваску, сирне зерно утворюється до 5 хвилин, з коров'ячим потрібно 15 хв для сирного зерна.
Ми купуємо молоко в 40 місцевих сімей. Все через ветлікаря, який контролює їхніх тварин. Хочете здавати молоко? — Будь ласка, але спершу лікар має дозволити. Бо ж буває прийде господиня до ветеринара: “В корови мастит, дайте їй антибіотик”, а потім в мене вся тонна молока бухтить. Відігріти з нього кисломолочний сир ще можна, хоч це недобре і шкідливо. Але сулугуні чи твердий сир з такого молока не вийде. Це як на бочку меду ложку дьогтю. Тому ветеринар має попередити господарів, щоб після такого укола з тиждень молоко не здавали нам. В разі чого ми спитаємо в лікаря і вже ніколи не будемо брати молоко в таких господарів.
Навпроти невеликого цеху, у якому працюють з молоком, величезна кімната зі стелажами, де зберігають сири. Тут вони при температурі 12 градусів чекають, коли їх наріжуть і з’їдять. Зараз на полицях зріє приблизно 1,5 тонни сиру — класичної витриманої гауди та її ароматизованих варіантів — з паприкою, помідорами, базиліком, лавандою, часником. Що вища температура, то швидше бактерії працюють і швидше йде процес.
Потім той сир миють, чистять, перевіряють, чи вдався, бо іноді, якщо порушена технологія, сир не ок. Ще замочують в солоній воді, щоб він натягнув солі — консерванту. Тоді просушують і покривають харчовим силіконом. Деколи фасують у вакуум. Окрім твердих сирів виготовляють будз, сулугуні та м’які сири з козячого молока.
— Хто менеджерить сироварню — виготовлення і збут сирів?
— Ми з їмостю. А зараз до нас долучиться ще наш один приятель. Він демобілізований, комісований, а за фахом сировар. Тепер він буде контролювати в нас процес. Це принцип кооперації. Ми готові створити великий кооператив на 40 родин.
На сироварні працюють місцеві, іноді їх треба похвалити, а іноді і ретельніше проконтролювати технологічний процес, бо часом спішать працівниці, їм додому треба, там теж багато роботи, і тоді, наприклад, не дотримуються правил процесу. От сир сулугуні має бути кругленький, а вони часом його не дотягують і він виходить трошки розлізлий. Це неправильно, вони повинні його гарно затягнути плівочкою. Можна, звичайно, купити машину для формування сиру, але тут смак в тому, що це ручна робота. Ми збуваємо продукцію в Золочеві і у Львові, здаємо на “Шувар” (найбільший продуктовий ринок на Львівщині. - ред.). Плануємо охопити Тернопіль.
— Як місцеві сприймають вашу ініціативу?
— Спочатку придивлялися до того всього, але тепер дуже позитивно. Як треба якусь роботу зробити, прошу про це людей за винагороду. І вони можуть заробити.
Спершу вони думали на наш будинок в Підгір'ї — це якась приватна вілла. А тепер, коли побачили, що сюди приїжджають люди з особливими потребами, зрозуміли, що ми робимо. Бачать, що маємо техніку, трактори, тюкувальну машину, то іноді просять допомогти їм потюкувати. Тепер місцеві до нас дуже і дуже привітні. Зрештою, тим 40-а сім'ям, в яких ми закуповуємо молоко, теж добре.
— Чи долітають до вас фрази на кшталт “Отець собі бізнес робить”?
— На початках так було. Але потім перестали так говорити. Думаю, що за часів Митрополита Андрея Шептицького теж так було, що його обзивали “не Церква, а бізнес”.
Чому ми це робимо? Бо ми розуміємо, що маємо з чогось виживати. Тих офір, які дають, не вистачає. Децентралізація працює так, що гроші залишаються на місцях. Але нам бракує закону, який би дозволяв ефективно працювати благодійним організаціям, таким, які справді займаються благодійністю, а не створені під вибори. Я кажу про серйозні організації, які за роки проявили себе і не очорнили політикою чи ще чимось. Ми відкрито працюємо для того, щоб допомагати людям з особливими потребами. І бізнес, зокрема сироварня, дає нам можливість утримувати нашу спільноту.
Спершу ми самі з їмостю Оксаною навчилися робити сир, спеціально поїхали вчитися. Тепер, коли мені кажуть, що, наприклад, з п'яти літрів молока можна зробити два кілограми сиру, я розумію, що це дурня і брехня. 10 літрів молока на 1 кг сиру йде. Все. Для кисломолочного чи будзу достатньо менше, але на тверді сири, як Пармезан, Гауда, точно 10 літрів треба, тому що їх більше пресують.
Зараз ми переробляємо тонну молока на день, крім субот, неділь і великих церковних свят. І це не кінцеве наше бажання, ми хочемо зробити ще більше. У нас працює чоловік, який займається логістикою. Зранку з 7:00 збирає молоко і привозить на сироварню. Влітку треба швидко довезти і переробляти, щоб не скисло в дорозі. Взимку з цим легше.
На переробці працюють 4 місцеві жінки. На початку мали 20-літровий баняк і з такого об’єму виготовляли сир. Вони казали: “Боже, як ми собі дамо раду? А тепер вони переробляють 1000 літрів в день і сміються з себе, коли я їм нагадую про тих 20 л.
Ми би хотіли винести виробництво з будинку, зробити такі модульні сендвіч-панелі, щоби там були цехи для виготовлення сиру. З часом у нас буде набагато більше молока, тому що ми завели овець, кіз і їх точно побільшає. Відповідно, молока теж буде більше.
— Коли ви зацікавилися “соціалкою”, що стало рушієм, який потягнув у той бік?
— Це було 2008-ого року, коли я був з миротворчою місією в Косово і бачив велику кількість поранених, людей без кінцівок. А потім якось ми з дружиною розговорилися про дітей з особливими потребами. І я кажу:
А в мене ще є особиста історія — моя цьоця глухоніма. І я завжди мав співчуття до неї, тому хотів допомогти людям зі схожими труднощами, думав над тим, що ми можемо зробити, радився з дружиною, чим ми можемо прислужитися, щоб десь їм бути корисними.
На той час на Золочівщині була одна організація, яка опікувалася старшими людьми з особливими потребами. А для молодших нічого не було. То стало спільне рішення — моє і дружини. З того часу ми почали певні речі передбачати для такої справи. А коли я повернувся з Косово, почав збирати інформацію і формувати навколо нашої парафії спільноту людей з особливими потребами. І ми, троє священників, з дозволу митрополита створили парафіяльний фонд “Милосердний самарянин”.
Ми не починали масштабно, так як це сьогодні є, ми охоплюємо Золочів і кілька сусідніх ОТГ. Почали з маленької парафії, це було 5-7 родин, де були діти з синдромом Дауна, ДЦП і аутизмом. Це були такі дітки, з якими нам було під силу працювати. Ми збиралися в церкві, в підвальних приміщеннях, поки у нас не було парафіяльного будинку. І разом з батьками складали програму як працювати далі. Потім ми їздили дивитися як працює “Джерело” (навчально-реабілітаційний Центр у Львові, який надає сімейно-центровані послуги для дітей та молоді з особливими потребами і дітей з групи ризику в Україні. — ред.), дізналися про відповідні програми для кожної категорії молоді. Запрошували молодих психологів і педагогів, котрі складали програму під таких дітей. Це були мотивовані ідейні люди, які хотіли допомогти, цікавилися, досліджували цю сферу і вдосконалювали свої програми. При чому вони працювали з нами на ентузіазмі, безоплатно. А вже пізніше ми знайшли фінансування.
Коли прийшло 5 років нашої праці, ми мали можливість організувати для нашої особливої молоді відпочинок на морі. Там я спостерігав за результатом нашої праці і був у захваті. Дитина, яка колись бігала і кричала несамовито в церкві, тепер вітається, подає тобі руку. Це величезне задоволення після тої праці.
Також ми провели навчальні програми для священників, для садків і шкіл, для лікарень і розповідали про особливі категорії молоді. По суті ми робили ту роботу, яку зараз виконують інклюзивно-ресурсні центри.
У нас була обширна діяльність. Якщо ми бачили, що комусь потрібна операція, ми збирали кошти, якщо розуміли, що там потрібен психолог чи дефектолог, шукали і залучали цих спеціалістів. Коли потрібна була реабілітація, частково знаходили тренажери, хоч вони були простенькі, але вже можна було розрухувати руки і ноги.
Насправді більший ефект дають індивідуальні заняття, але коли діти адаптувалися, ми запровадили групові зустрічі, щоб вони могли соціалізуватися, навчитися комунікувати і перебувати в одному середовищі з іншими дітьми. Ми просили, щоб батьки початково також були присутні.
— Хто фінансував усі ці заняття, поїздку на море, закупівлю тренажерів?
— Парафіяльних грошей для цього було недостатньо. Тому ми вирішили зробити щось на кшталт соціального підприємства. Про соціальне підприємництво у нас багато говорили, але діяло дуже мало практичних речей. У нас немає відповідного законодавства. Деякі люди намагаються щось організувати, але вся діяльність базується на довірі, немає чітких меж, контролю — а бізнес, бо соціальне підприємництво — це бізнес, просто з нюансами — не може так працювати, якщо потрібна ефективність.
Першою такою нашою справою було виробництво свічок. Моя їмость вміє виготовляти дуже гарні фігурні воскові свічки, вони виглядають як різьблені. Ми в Чехії вчилися тому. Коли ми починали, взяли дівчат, навчили їх усьому. А потім нам було дуже прикро, бо вони усе це кинули і роз’їхалися. Можливо, варто було тоді шукати дорослих людей, жінок, у яких є сім’ї, котрі тримаються за роботу. А молоді не рахували, що ми вклали в них гроші, вивчили їх, хоч бери і плач. Тоді моя їмость каже: “Не переймайся” і сама навчилася багато чого робити.
Отож, спершу ми запустили виробництво свічок, потім в нас почав працювати басейн, далі ми зробили соляну кімнату — це про таке пасивне оздоровлення, бо ж нам потрібні кошти на утримання. Люди з особливими потребами отримують тут реабілітацію безкоштовно. Інші — за пожертву. Працюємо за принципом, коли багатші діляться з біднішими. Ми такого станка не маємо, щоб робити гроші, тому нам потрібно реально заробляти.
Ми працюємо з усіма, не залежно від віку. Ділимо їх на групи, наприклад, категорія дорослих, які мають певні фізичні ушкодження, але ментальний стан збережений. Для них організовуємо гру в боча і возимо їх на змагання. У нас є заняття з малювання, співу, танців, організовуємо виставки.
Зараз працюємо над спортзалом і коли він буде готовий, будемо дивитися, якій частині молоді потрібні заняття в залі. Часто через малу рухливість вони набирають зайву вагу. А кошти на приватне відвідування спортзалу в цих сімей не завжди є.
Впродовж багатьох років експериментів з різними ініціативами підтримку отець Михайло Сукмановський черпає від дружини Оксани. А натхнення і приклад — від Андрея Шептицького, бо у захваті від того, як Митрополит, зайшовши на престол глави Греко-Католицької Церкви, підняв рівень Церкви, опікувався не тільки бідними, а й митцями.
Натомість отець Михайло під своє крило взяв дітей та молодь. Щоб розширити для них простір, бо на парафії такій кількості люду, яка зібралася, було вже тісно, настоятель виділив територію в Підгір'ї. Там, неподалік сироварні і ферми, проводять літні християнські табори.
— Ми їх у будинку не розміщаємо, а робимо для них спартанські умови. Приблизно 180 дітей приїжджає плюс 40 аніматорів. Вони як намети розіб'ють, як розпалять вогнище, тут такий рух, що сусідні села чують, що тут є життя. Там, де діти — там є життя.
А ферма наразі має призначення не стільки бізнесове, як педагогічне. Вівці — білі лакони і чорні ренівської породи — мають величеньку ділянку для паші. Кози з козенятами, деякі з яких тільки-но з’явилися на світ і ледь тримаються на тоненьких ніжках, намагаються обнюхати і облизати ноги кожному, хто потрапляє на їхню територію. З двох молодесеньких теличок одна — гордість отця — джерсейка темно-рудої масті з величезними очима, як у казкового Бембі. Обидві стрибають і гасають фермою, ледь не збиваючи з ніг людей. Є ще поні, ослик та осличка, і багацько песиків, які ту живність стережуть, гавкаючи так, що чути далеко-далеко.
Цьогоріч на фермі з’явилися кучеряві поросята породи мангалиця. Це вже з розрахунку — “сироватки від виробництва сиру залишається вдосталь, по неї приїжджають з усіх сусідніх сіл, щоб годувати свиней, то чому б самим її не використовувати” — вирішив отець. “Мені порекомендували, що якщо брати мангалицю, то для неї тільки електропастуха і ліс, щоб хоч зо два гектари. Мангалиці невибагливі, їм аби територія була, насипати сухого корму раз чи двічі на день і щоб було де сховатися від дощу”.
Усіх цих звірят задіюють для навчання і реабілітації молоді з особливими потребами — вчать доглядати та годувати їх. “Ми ще працюємо в тому напрямку, щоб підготувати цю молодь до роботи на сироварні. Ми вчимо їх професії і через кілька років зможемо задіяти їх у виробничому процесі”.
— Яка, за вашим задумом, перспектива після усіх цих занять? Чи маєте концепцію — що далі буде з вашими вихованцями?
— Ми не вигадували ровер, бо він вже винайдений. Якось мене запросили подивитися, як працює ця система в Чехії, як там діти адаптуються і соціалізуються. Звісно, що багатша держава, то більше їм можуть дати, навіть квартири. Хоча, звісно, спершу мусять переконатися, чи вони вміють користуватися, наприклад, газом, водою, щоб не наробили потопів чи чого іншого. Після відвідин Чехії я зрозумів, що цю молодь можна навчити багато чому, навіть професії їм дати.
Ми працюємо з дітьми, які народилися з цим діагнозом і ціле життя з ним житимуть, ні одна хромосома не додасться вже і не зникне. Якщо це ДЦП, можна трошки краще навчитися ходити, але цілком позбутися недуги, яка виникла на генетичному рівні, неможливо. Ми це розуміємо і наша головна задача — зробити, щоб вони почували себе щасливими. Щоб інші бачили, що такі люди є і не ображали їх, бо кожна людина має місце під сонцем у цьому світі.
— Тобто ви їх готуєте до самостійного життя, щоб вони могли самі собі давати раду?
— Так. Але не тільки це. В разі, якби, не дай Боже, загинули батьки когось із нашої молоді і така людина залишилася на самоті, ми готові її взяти під опіку, щоб вона жила в Підгір’ї у нашому центрі і мала тут родинну атмосферу, щоб почувати себе щасливою і забезпеченою. Тому ми цю педагогічну ферму називаємо також кризовим центром.
Я бачив як це все працює в Німеччині. Для людей з особливими потребами є два напрямки — сільське господарство і виробництво найдорожчих чи то піаніно, чи то фортепіано в Європі. Так от у другому випадку вони не працюють з дорогезним обладнанням. Їхнє завдання — терти, шліфувати деревину. Це ручна робота, яка не потребує особливих навичок і високих інтелектуальних здібностей, але вимагає бажання, наполегливості і працелюбності.
Тож люди з особливими потребами, які можуть виконувати бодай найпростішу роботу, не залишаються на утриманні держави, отримуючи мізерну пенсію. Вони їздять на роботу і заробляють ці гроші. І завдяки цьому почуваються гідно. А їхні батьки, опікуни не прив'язані до підопічних, ведуть звичайне життя, працюють.
— Тут, на фермі, ви забезпечуєте не лише ментальну, а й фізичну реабілітацію?
— У нас працюю психолог, ми дбаємо про розвиток. А наш приятель Ерік Йорґенсон дав нам тренажери, щоб ми могли перейти і на фізичне тренування. Тіло мусить працювати, його треба розвивати. Ще ми хочемо знайти якийсь масажер, але тут все залежить від фінансування. Є фінансування — ми можемо дуже багато зробити, якщо немає — робимо те, що можемо.
Після кількох годин мандрів фермою і господаркою, отець запрошує на каву. “Васильку, у нас є натуральна?” — що є на кухні (і не тільки там) отець перепитує в “директора” цього дому, так називає тутешнього мешканця Василька. “Він то все контролює, він не скупердяй, просто економний і це правильно. Інакше нічого не було б”.
Василько — це власне перший приклад, коли в центрі у Підгір’ї оселилася людина в кризовій ситуації.
— Він круглий сирота з інвалідністю, він з ромів. Я спершу з настороженістю поставився до нього, бо спрацьовує асоціація. А потім я згадав, що покровитель нашого храму Миколай Чарнецький, новомученик, теж циганського роду і думаю: чому я не можу взяти цього хлопця? Якщо ми не прихистимо його, він буде бездомним. Я допоміг йому оформити третю групу інвалідності. Ви знаєте, що це таке оформити групу — треба буквально за руку всюди водити. Він із Закарпаття. Поки був здоровий, всім потрібен був, а потім зламав ногу і вже нікому не потрібен. Мій технолог його привів, каже: “Він потребує допомоги і проситься десь жити, що-небудь робити”. І він працює тут, на утримання має, їсти має, але одночасно пильнує господарство. У нас тут є кілька працівників, а він старший — я йому довіряю, мені з ним навіть відеокамери не треба: все розповість, що тут робиться, він щирий серцем, дуже відповідальний.
В будинку 6 кімнат, окрім Василька тут мешкає сім’я переселенців із Дружківки. В домі є все, щоб можна було трохи пожити — ліжка, розкладачки, спальники, санвузли, кухня. Навіть нескладну їжу — сніданок, зупку, щось на мангалі — тут можуть приготувати. Це ідеальна локація для дитячих і молодіжних таборів, реколекцій, реабілітації чи днів фізичної і духовної віднови.
Зараз отець шукає фінансування, щоб тут організовувати відпочинок і реабілітацію для сімей військовослужбовців і демобілізованих воїнів.
— Усі парафіяльні підприємства працюють в одній системі чи кожне саме по собі? Чи берете ви фінансування, щоб запустити новий проєкт із доходів тих, які вже себе окупили?
— Кожна наша ініціатива — окреме соціальне підприємство і фінансується окремо. Ми не беремо кошти з одного, щоб відкрити інше.
Наприклад, сироварня зараз вийшла на той рівень, що ми можемо оплатити людям працю, ми вже не маємо боргів, можемо заробляти.
У Золочеві маємо хлібопекарню. Коли ми її запускали, бухгалтерка казала: “Нащо вам та хлібопекарня? У вас стільки боргів!” Знаєте той жарт? Тату, закінчуйте продавати, бо нічим решту давати. Так було і в нас. А потім ми вийшли на нуль, а далі почала якась копійка проходити і бухгалтер каже: “Мабуть ви, отче, маєте щось таке ізраїльське”. До речі, мій дідо і баба переховували під час Другої світової війни двох євреїв.
А з хлібопекарнею ми вийшли в плюс за два повних роки. Зараз випікаємо тисячу хлібобулочних виробів за добу — батони “Сихівський”, бездріжджовий, на заквасках. Ввечері спекли, а ви зранку купили свіженьке. На виробництві працюють місцеві жінки і їм допомагає дівчина з синдромом Дауна з нашої спільноти. Вона виконує ту роботу, в якій може бути задіяна, де немає небезпеки обпектися чи скалічитися — посипає вироби кунжутом чи маком і за це отримує винагороду, бере додому хліб.
Оці соціальні підприємства для того і є, щоб люди, які тут працюють і не можуть влаштуватися на іншу роботу, могли забезпечувати себе, мати на утримання.
Люди не мають фінансування та й від церкви трохи люди відходять, не тому, що вони атеїсти, а тому що люди такі стають у матеріальному світі. Він відриває людину від Божого. Добрий приклад — Європа. Ми якось їздили колядувати в Німеччину. Ми колядували, а німці плакали. Вони сказали: “Ми колись таке саме мали, так само колядували, а зараз вже цього немає”.
— Чи були у вас проколи, коли почали справу, не пішло зовсім, довелося закривати і вже до того не повертаєтеся?
— Таких катастроф не було. Все, що починали, починалося з боргів. Потім виходили в нуль і тоді воно поволі йшло. Щось ламалося, щось вдосконалювали. Найбільше я наплакався із дорогою до нашої педагогічної ферми. Від села до нас десь 800 метрів і там було болото по самі вуха, трясовина така, що навіть проїхати неможливо. Був момент, що думав про те, щоб відректися від цього задуму. Але зараз усе, що ми коли-небудь розпочинали, працює.
В той шматок дороги ми засипали близько 100 машин вапняку, піску, відходів щебеню з залізниці. То було найскладніше. А з рештою можна було миритися. Щоб почати кожну нову справу ми позичали гроші по знайомих і друзях або переконували спонсорів, що нам справді треба. Частина коштів — це були наші особисті гроші. Ми з їмостю були кілька років на заробітках в США. Вклали їх, коли треба було будувати церкву, а повернулися вони до нас через 5 років. Тоді вклали ці кошти в наші підприємства. Бо де ми мали взяти гроші? Якщо брати кредит, треба платити відсотки…
— В якому стані соціальне підприємництво в Україні сьогодні?
— В ніякому, якщо розглядати соціальну складову. Немає в країні зацікавленості в тому, щоб такі підприємства були. От ми готові, щоб нас перевірили вздовж і впоперек, ми покажемо всі документи, офіційно працевлаштуємо людей, але дайте нам якісь пільги. Бо ми не можемо витримувати конкуренцію з тими, хто щось незаконно ввозить, з тими, хто має державні інвестиції, використовують державний ресурс. Щодо справжнього соціального підприємництва, це би мала бути спеціальна державна програма і вони самі мали би шукати таких, як ми, а не ми маємо бігати за ними і розказувати, що ми не олені.
— Ваші зацікавлення викликають певний дисонанс, бо військова справа, соціальне підприємництво і діти з особливими потребами — геть різні сфери. Як вони у вас поєднані?
— Я військовий капелан, але я не є в штаті, я волонтер-капелан. Єдиний раз, коли я був офіційно на роботі як військовий капелан, це було півроку в 2008 році в Косово і там в мене був статус офіцер з питання релігії. А щодо поєднання, то, як на мене, головне бути людиною. Кожен з нас має дуже багато талантів.
В юності я хотів бути пілотом. Перед тим, як поступати в семінарію, я два роки намагався вступити у льотне військове училище в Ставрополі. Я хотів бути військовим пілотом. Не стали ці мрії реальністю. Не поступив. Але я став підніматися у своїх молитвах до Бога, не на крилах літака, а на крилах духовних. Поєдналося. Я приймаю це. Так мало бути, так Бог покерував.
В перший рік, коли я не поступив у військове училище, я закінчив з червоним дипломом Золочівське профтехучилище газу з фахом електрозварника, потім було два роки радянської армії. Тоді пішов в золочівський ліспгосп працювати. А в 92-ому я поступив у Львівську духовну семінарію. Коли її закінчив, пішов вчитися в Католицький університет в Любліні (Польща) на біоетику.
— Зараз всі розуміють що це таке, а в 90-их в Україні мало хто чув навіть саме це слово. Як ви зацікавилися тією темою?
— Тоді вже почали говорити про трансплантацію органів, імплантацію, стовбурові клітини, етично-моральний кодекс. Ми говорили про те, що людина не є просто тварина, людина — сотворіння Боже. Це вже питання не деонтології, а християнської етики, ми говоримо не тільки про тіло, а про духовне єство. Немає різниці, чи людина малесенька, чи вже доросла, вона хоче жити, тому аборт — це гріх, як би ми його не виправдовували соціальним моментом.
Я хотів вчитися. Для того, щоб бути священником, мені вистачало 5 років семінарії, але для того, щоб працювати у сфері медицини, етично-моральних аспектів та й узагалі для власного розвитку, я не шкодую, що закінчив цей університет. Зрештою, до мене було багато питань від знайомих лікарів медично-етичного характеру. На багато питань я не міг дати відповідь і мені самому було цікаво знати.
— Ваша освіта з біоетики і те, що ви зараз робите на фермі, трохи пов’язані…
— Нічого немає просто так в світі і в житті. Мені було легко працювати в цьому напрямку, мене не лякали людські немочі, навпаки, це було мені близьке. Освіта дала мені розуміння, що наш шлях не є простий: людина жила-жила і вмерла. Людина є носієм Божих цінностей.
— Що для вас особисто видається найменш етичним?
— Напевне байдужість до інших людей, дволикість, коли декларують одне, а роблять зовсім інше. В мене були ситуації, коли я просив допомогу для дітей з особливими потребами, а з мене сміялися, мовляв, війна, то ці питання не на часі, на це немає грошей, а самі тим часом роблять сквери, кладуть бруківку, а дітей з інвалідністю не бачать. І наших воїнів не бачать. Це мене найбільше напружує.
— Коли був той момент, що вам хотілося на все забити — через безпорадність, втому, злість?
— Я би це зробив давно. І не раз. Просто мій приятель добрий — це моя жінка і вона мене завжди так заспокоювала: “Що — не дамо собі ради? Не зробимо тепер — зробимо пізніше”. І вона мене завжди так підтримувала: ”Добру справу робиш. Та люди не розуміють. То нічого. Робімо далі!” Вона в мене більший оптиміст, ніж я. Це мене мотивує.
— Ви, я переконана, уважно стежите за перебігом війни в Україні. Які думки викликають у вас щоденні новини?
— Я маю своє бачення, бо я все ж таки ще і військовий капелан. Війна сама по собі — це біда. Але вона має негативи і позитиви. Негативи — це, в першу чергу те, що гинуть люди, руйнується інфраструктура, ми переживаємо матеріальний занепад. Але, з другої сторони, війна згуртувала нас, війна нас людьми трошки робить — ми захищаємо, скидаємося, починаємо владу нашу контролювати, щоби вони менше крали і в часі війни не парк робили, а дрони купляли.
Війна збудила діаспору, вони показали свою ідентичність, свою любов до батьківщини. Також запустилися певні державні програми для допомоги різним категоріям потребуючих.
— З тими усіма справами, які ви ведете, приїжджаючи додому опівночі, а вранці вже знову біжите, чи є час і місце для того щоб зростала віра, час для особистісного духовного росту, час для себе і для Бога?
— Я завжди з Богом. Були такі моменти, коли я міг сказати, що немає іншого пояснення ситуації, крім того, що Господь Бог допомагає. Тому я завжди кажу, що я вдячний Богові.
Так, є мало часу, але я маю можливості. Маю помічників священиків і в будь-який час я можу долучитися до Служби Божої. Я маю хрестини і шлюби, служу молебні. Так, у мене велике навантаження, я постійно на зв’язку, прив'язаний до мобільного телефону. Навіть передподружні науки можна по телефону давати. Якщо хочеш робити, ти завжди знайдеш можливості. А коли не хочеш, завжди шукаєш причини, щоб не робити, не працювати. Якщо хочеш, все перед тобою відкрито. Дякую кожної хвилини Богові за все. І час можна знайти.
Єдина річ, на що мені не вистачає часу, і може лінивство, це те, що я не вивчив англійську мову. Так воно мене муляє. Я часто мандрую у світ. Розумію, якщо ти хочеш вийти за межі своєї хати, мусиш знати іноземні мови. Мені треба проєкти писати, спілкуватися з партнерами, бо в нас вже такий рівень, що маємо за кордоном багато знайомих, а не завжди комфортно тягнути за собою перекладача.
— Ми всі народжуємося в різних умовах і отримуємо різний старт — бідні і багаті, здорові і хворі, в успішній країні і в такій, що занепадає…. Як спостереження і усвідомлення цих буденних реалій нерівності уже на самому початку впливає на віру?
— Давайте все ж відштовхуватися від Святого Письма. Один отримає 1 талант, інший 3, ще хтось 5. Ми не шаблонні, Бог нас не по шаблону наліпив, кожна людина має щось своє, ми всі різні — кольором шкіри, матеріальними благами, у кожного свої таланти і тд. І ми всі маємо йти до святості, до чогось кращого. Але людина має свобідну волю: хоче — робить добро, а хоче — зло. І маючи свобідну волю, можна робити щось добре для інших людей.
— Який ваш улюблений відпочинок?
— Побути з сім'єю, повечеряти разом.
— Що любите читати, окрім Біблії?
— Фантастику і детективи, але ще старих авторів, не сучасних. Наприклад про Шерлока Холмса або Бєляєва.
— Який маєте метод швидко відновитися, коли завал, але треба зробити ще 1-2 ривки?
— Поробити щось на городі.
— Чого Ви навчилися від військових?
— Усміхатися, бути життєрадісним.
— Що Ви перейняли від своєї дружини?
— Бути оптимістом і не зважати на виклики, які отримую.
— Який фрагмент, історію чи фразу з Біблії найчастіше згадуєте?
— Стукайте і вам відчинять, просіть і вам дадуть. За цим принципом я трохи живу — стукаю і прошу.
##DONATE_TEXT_BLOCK##