Дмитро Бірюков. Своєю монографією Юрій Чорноморець стимулює розвиток історико-філософських досліджень богословських і філософських дискусій в пізній Візантії

Якщо спробувати пояснити задум монографії «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія» Ю.П. Чорноморця в граничному спрощенні, то отримаємо таку картину: Юрій Чорноморець застосовує до візантійської філософії ті методи історико-філософського дослідження, які Е. Жильсон, А.Д. Сафре, А.-Ж. Фестюжер, Л.Г. Вестерінк, П. Адо та ін. застосовували при вивченні середньовічної філософії і античного неоплатонізму.

[Рец на:] Юрій Чорноморець. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія.

(Київ: Дух і літера, 2010. – 568 з.)

Якщо спробувати пояснити задум монографії «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія» Ю.П. Чорноморця в граничному спрощенні, то отримаємо таку картину: Юрій Чорноморець застосовує до візантійської філософії ті методи історико-філософського дослідження, які Е. Жильсон, А.Д. Сафре, А.-Ж. Фестюжер, Л.Г. Вестерінк, П. Адо та ін. застосовували при вивченні середньовічної філософії і античного неоплатонізму[1]. В результаті Юрію Чорноморцю вдається відійти від традиції різних спрощених інтерпретацій візантійської філософії («платонізм-аристотелізм», «реалізм-номіналізм», «ортодоксія-гуманізм» і так далі)[2].

Ключем до розкриття задуму дослідження стали глибокі пізнання автора в пізньому античному неоплатонізмі. Зокрема, Юрій Чорноморець аргументовано говорить про вплив александрійських неоплатоніків на візантійських авторів там, де раніше найчастіше бачили лише запозичення з Арістотеля. Візантійський неоплатонізм Юрій Чорноморець розуміє як унікальний тип християнського неоплатонізму, для якого характерне наслідування ідеалу філософської теології Прокла. Відомий факт впливу текстів Прокла на корпус Ареопагитік. Юрій Чорноморець доводить, що цей ідеал філософської теології Прокла вплинув і на прп. Максима Сповідника, і на більшість візантійських неоплатоніків пізнішого часу. Окрім цього, Ю. Чорноморець показує, який з видів античного неоплатонізму зробив визначальний вплив на того або іншого візантійського автора. Важливою тезою, що проводиться в монографії Ю. Чорноморця, є те, що твори пізніх александрійських неоплатоніків школи Амонія вплинули на тексти св. Анастасія Синаїта, св. Йоана Дамаскіна, св. Фотія, Михайла Пселла, Йоана Італа, Євстратія Нікейського, Никифора Влемміда, і навіть свт. Григорія Палами (на природничо-наукову частину трактату «Сто п'ятдесят глав»). Богослів'я Калліста Ангелікуда представлене в монографії також в контексті використання дискурсу Прокла. В цілому виявлення цих зв'язків узгоджується з тезою Д. Рунії, згідно якого аристотелізм в середньовіччі завжди «платонізувався», перш ніж використовуватися в християнському богослів'ї[3], а також з думкою А. Ллойда про те, що так званий візантійський аристотелізм, як правило, є використанням методології  александрійського неоплатонізму[4]. За Ю. Чорноморцем, те, що часто сприймалося як аристотелізм, є швидше формою неоплатонізму, а саме, неоплатонізму александрійських коментаторів Арістотеля.

Монографія Ю. Чорноморця містить велику кількість оригінальних спостережень. Ми зупинимося тільки на деяких найважливіших моментах, які привернули нашу увагу.

Перш за все, звертає на себе увагу висловлена автором нова гіпотеза про авторство корпусу Ареопагитік[5]. Юрій Чорноморець приймає докази С. Лілли[6], згідно яких в Ареопагитіках спостерігається ідейний і текстуальний вплив останнього схоларха Афінської академії Дамаскія. Згідно Ю. Чорноморця, це відтерміновує час написання корпусу Ареопагитік на 510-і рр., коли починають з'являтися тексти Дамаскія. Відзначимо, втім, що можливо і інше пояснення, при якому відома гіпотеза Е. Хонігмана – М. ван Есбрука, згідно якої автором Ареопагитік був Петро Івір, що виклав основні ідеї корпусу ще в V ст., – залишається в силі. Адже, як припускає М. ван Есбрук, корпус Ареопагитік був підданий редакції після смерті Івіра, і вплив Дамаскія міг з'явитися в корпусі в результаті цієї редакції.

Услід за деякими західними дослідниками[7] Ю. Чорноморець знаходить в корпусі Ареопагитік сліди монофізитської позиції його автора. Це приводить Ю. Чорноморця до твердження, що автором корпусу був Іоанн Філопон. Питання про радикальну відмінність в лексиконі корпусу Ареопагитік і Іоанна Філопона Ю. Чорноморець обходить, припускаючи, що Ареопагитіки спеціально були написані на такій мові, щоб сучасники не впізнали руку автора, за припущенням Ю. Чорноморця – Філопона. Далі, Ю. Чорноморець звертає увагу на істотну єдність між теорією Божественної діяльності у філософії Філопона і Ареопагитік[8]. Вчення Ареопагитік про діяльність Бога-Творця представлене в монографії як закономірна ланка між теоріями ранніх (коментарі на Арістотеля) і пізніх (полемічні трактати) творів Філопона.

Великий інтерес викликає аналіз трактату Філопона «Проти Прокла»[9] і нова інтерпретація учення пізнього Філопона («Арбітр» та інші христологічні трактати), де автор монографії бачить зачатки сучасного персоналізму[10].

Неоплатонічна лінія у філософській спадщині прп. Максима Сповідника стала очевидна після досліджень Паскаля Мюллера-Жордана[11] і Торстена Толлефсена[12]. Проте до цього часу в науковій літературі все ще переважає підхід, який представляє св. Максима лише як халкидоніта. Ю. Чорноморець, реконструюючи основні елементи філософської системи Сповідника, робить спробу подивитися на прп. Максима як на філософа, що сприйняв різні аспекти неоплатонічного учення та оригінально перетлумачив неоплатонізм для потреб апологетики ортодоксального християнства. Там, де раніше вважалося, що має місце полеміка проти Оригена, Ю. Чорноморець знаходить спростування Прокла, і так далі[13]. Наприклад, виходячи з того факту, що в епоху, близьку до прп. Максима, вчення про падіння душ розділяв неоплатонік Стефан Александрійський, автор припускає, що критика прп. Максимом оригенізму була і критикою неоплатонізму. Таким чином, дослідження Ю. Чорноморця і продовжує, і переглядає ідеї, викладені в класичній монографії Полікарпа Шервуда[14], присвяченій прп. Максиму.

Особливий інтерес викликає аналіз антропології св. Максима[15]. Ю. Чорноморець висуває гіпотезу про зв'язок вчення про структуру і здібності душі, як воно представлене у прп. Максима, з ієрархією онтологічних рівнів у Прокла і Дамаскія.[16] Важливе значення також має виділення і аналіз автором тріади «образ–подоба–обоження», центральної для антропології прп. Максима.[17] Розрізнення богоподоби як активного стану і обоження як пасивного сприйняття надприродного дару дозволяє піддати критиці деякі найважливіші положення сучасних теоретиків синергетизму[18].

Одним з перших Ю. Чорноморець аналізує філософію історії прп. Максима, присвячуючи цій проблематиці спеціальну главу в своєму дослідженні[19].

Далі, Ю. Чорноморець пропонує методологічні підстави для аналізу тих візантійських авторів, яких можна умовно назвати представниками «шкільної філософії» і «академічної теології». У монографії показується, що у візантійській філософії мав місце феномен схоластики, який був аналогічним до феномену схоластики у західноєвропейській середньовічній філософській традиції. Автор виділяє «есенціалістичну» лінію у візантійській філософії і богослів'ї[20] і показує її відмінність від «есенціалізму» латинської схоластики[21].

Особливу увагу Ю. Чорноморець приділяє кризовим явищам в історії візантійської схоластики. Як її першу кризу автор виділяє іконоборство. Ю. Чорноморець відтворив ідейну картину суперечок навколо іконошанування[22], знаходячись під впливом робіт В. Баранова[23] і К. Шонборна[24]. Другим «бунтом» проти візантійської схоластики Ю. Чорноморець вважає богослів'я прп. Сімеона Нового Богослова[25], в осмисленні якого він слідує знахідкам І. Перцеля[26]. Як третю кризу візантійської схоластики Юрій Чорноморець виділяє візантійський платонізм[27], який розвивався в XIII-XIV століттях, коли була знищена монополія офіційної системи візантійської освіти[28].

Інтерпретація Юрієм Чорноморцем паламізму пов'язана з певною традицією. А саме, Юрій Чорноморець спирається на праці Роберта Синкевича[29], Катерини Ієродіакону[30], Роуєна Уїльямса[31]. Завдання, що вирішується в монографії, – виявити проблеми, показати історико-філософський зріз проблематики; тому, відходячи від дискурсу «ісихазм-гуманізм», працюючи з іншими методологічними категоріями, Ю. Чорноморець приходить до нового бачення як учення св. Григорія Палами, так і теорій антипаламітів.

Що стосується історії православного богослів'я після св. Григорія Палами, важливим представляється виконаний в монографії аналіз полеміки паламізму і томізму[32]. Ю. Чорноморець не розділяє уявлення ряду західних авторів про вплив томізму на св. Феофана Нікейського і св. Геннадія Схоларія, пояснюючи всі особливості їх учення як закономірні для самої візантійської думки[33]. Також привертає увагу бачення богослів'я св. Миколи Кавасили як відповіді на проблеми, що виникли під час полеміки св. Феофана Нікейського і антипаламітів про статус присутності Божественності Христа в євхаристійних дарах[34]. Запропоновані Ю. Чорноморцем інтерпретації учення паламітів й антипаламітів стимулюють розвиток історико-філософських досліджень богословських і філософських дискусій в пізній Візантії.

Отже, монографія «Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія» Юрія Чорноморця виражає новий погляд на таку наукову область, як дослідження візантійської філософії, і цей погляд заслуговує на уважне ставлення. Сподіваємося, що з'являться переклади цієї монографії, написаної українською мовою, на російську і англійську мови, що полегшило б використання її результатів.

Придбати книгу можна в інтернет-магазині Архе  http://arhe.com.ua/

 

---

[1] Чорноморець Ю. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Київ: Дух і Літера, 2010. – С. 64-74.

[2] Критика цієї методології дана на с. 9–44.

[3] Runia D. T. Festugière Revisited: Aristotle in the Greek Patres // Vigiliae Christianae, 43, 1989.– Р. 26.

[4] Lloyd A. C. The Anatomy of Neoplatonism. Oxford, 1990. – Р. 68–70.

[5] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 47-51.

[6] Lilla S. Pseudo-Denys l'Aréopagite, Porphyre et Damascius // Denys l'Aréopagite et sa posterité en Orient et en Occident. Actes du Colloque International, Paris 21–24 septembre 1994, Ed. Y. de Andia. Paris: Brepols Publishers, 1997. — P. 117–153. Див. також Rorem P. E., Lamoreaux J. John of Scythopolis and the Dionsysian Corpus: Annotating the Areopagite. Oxford: Oxford University Press, 1998, p. 7-26.

[7] Perczel I. The Christology of Pseudo-Dionisius the Areopagite: The ‘Fourth Letter’ in its indirect text traditions // Le Muséon 117/3–4 (2004). – Р. 409–446; Evans D. B. The Christology of Pseudo-Dionisius the Areopagite // Acta Antiqua. Academiae Scientiarum Hungaricae. 2001. 41. – P. 147–155; Rorem P. E., Lamoreaux J. John of Scythopolis on Apollinarian Christology and the Pseudo-Areopagite's True Identity // Church History 62:4, 1993. – P. 469–482.

[8] Це центральна теза другого розділу монографії, до доказу якої Ю.Чорноморець постійно повертається на с. 75–202.

[9] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 149-184.

[10] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 187-199.

[11] Mueller-Jourdan P. Typologies spatio-temporelle de l’Ecclesia byzantine. La Mystagogie de Maxime le Confesseur dans la culture philosophique de l’Antiquite tardive. Leiden, Boston: Brill, 2005.

[12] Tollefsen T. The Christocentric Cosmology of St. Maximus the Confessor: A Study of His Metaphysical Principles. Oslo: Universitet i Oslo, 1999. О философском образовании преп. Максима см. Lacner W. Studien zur Philosophischen Schultradition und zu den Nemesioszitaten bei Maximos dem Bekenner, Graz, 1962 (thèse dactylographiée).

[13] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 257-270.

[14] Sherwood P. The Earlier Ambigua of Maximus the Confessor and His Refutation of Origenism. Roma: Orbis Catholicus, Herder, 1955.

[15] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 271-290.

[16] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 273-275.

[17] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 285-290.

[18] В першу чергу, С.С. Хоружого.

[19] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 290-304.

[20] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 69-71, 305-359.

[21] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 313.

[22] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 336-344.

[23] Baranov V.A. The Theology of Byzantine Iconoclasm (726–843): A Study in Theological Method. Ph.D. diss., Central-European University. Medieval Studies Department. Budapest, 2002.

[24] Шёнборн К. Икона Христа: Богословские основы / Кристофер Шёнборн; [пер. с нем. Е. М. Верещагина]. – Милан-М. : Христианская Россия, 1999.

[25] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 344-348.

[26] Perczel I. Saint Symeon the New Theologian and the theology of Divine Substance // Acta Antiqua. Academiae Scientiarum Hungaricae. 2001. 41. – P. 125–146; The Bread, the Wine and Immaterial Body: Saint Symeon the New Theologian on the Eucharistic Mysteries // The Eucharist in Theology and Philosophy. Ed. Perczel I., R. Forrai, G.Gereby. Leuven: Leuven University Press, 2005. – P. 131–156.

[27] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 362-366.

[28] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 356.

[29] Sinkewicz R. E. A Fragment of Barlaam’s Work “On the Gods Introduced by the Greeks” // Byzantines Studies. 1982. 9. – P. 211–219; A new interpretation for the first episode in the controversy between Barlaam the Calabrian and Gregory Palamas // Journal of Theological Studies. 1980. 31:2. – P. 489–500; E. Christian theology and the Renewal of Philosophical and Scientific Studies in the Early XIVth c. The Capita 150 of Gregory Palamas // Mediaeval studies. 1986. 48. – P. 334–351; Gregory Palamas // La théologie byzantine et sa tradition. Vol. II. (XIIIe–XIXe s.) / Sous la direction de Conticello C. G., Conticello V. Turnhout 2002. – P. 131–182; St. Gregory Palamas and the Doctrine of God’s Image in Man according to the Capita 150 // Θεολογια 57. 1987. – P. 857–881; Sinkewicz R. E. The “Solutions” addressed to George Lapithes by Barlaam the Calabrian and their philosophical context // Mediaeval studies. 1981. 43. – P. 151–217; The doctrine of the knowledge of God in the early writings of Barlaam the Calabrian // Mediaeval studies. 1982. 44. – P. 181–242..

[30] Ierodiakonou K. The Anti-Logical Movement in the Fourteenth Century // Byzantine Philosophy and its Ancient Sources. Ed. K. Ierodiakonou. Oxford: Oxford University Press, 2002. – P. 219–236.

[31] Уильямс Р. Философские основы паламизма // Церковь и время. Научно-богословский и церковно-общественный журнал. – 2001. № 2 (15). – С. 246–276; Богословие В. Н. Лосского: изложение и критика. – К.: Дух і літера, 2009..

[32] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 379-395.

[33] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 396-397, 407-409.

[34] Чорноморець Ю.П. Візантійський неоплатонізм… С. 397-405.