Дніпродзержинськ: місто, в якому є душа
«Взято за ці дні Єкатеринослав, Лоцманська Кам′янка (колись я там був перед проходом по порогах). Тепер це, ймовірно, місто, яке мерзотно називають «Дніпродзержинськ».
(І. Бунін)
Промислові міста Східної України зазвичай асоціюються з похмурими індустріальними краєвидами: ряди бараків-хрущовок та п’ятиметрові Леніни на центральних площах, над якими височать заводські труби. Де-не-де серед огидного конструктивізму можна побачити сталінські претензії на архітектуру чи руїни цибулястих „московських” храмів. Саме про такі міста писав Олесь Гончар у своєму „Соборі”:
„місто молодості й сміху. Молодості, тому що до старості дожити в таких димах — це проблема. А сміху — бо всі горожани сміються, коли вітер від заводів на Зачіплянку подме. Коли ж, навпаки, димами на місто війне, тоді черга Зачіплянці сміятись”.
На перший погляд, Дніпродзержинськ, місто з характерною назвою і не менш характерними краєвидами, цілком відповідає цим стереотипам. Недарма його часто відвідують любителі фотографувати індустріальні руїни, місцева молодь називає рідне місто „Дніпродим”, а колись ходила по Дніпродзержинську народна пісенька:
Стоит труба, за ней – дома,
А за домами лежат поля
А на полях растут цветы,
На них цемент, но нет воды.
Вот ДМК, за ним – «Азот»,
А за «Азотом» - Цемзавод,
А в синем небе туман стоит.
Одним цементом не будешь сыт…
Проте, це лише на перший погляд. А якщо придивитись – то можна знайти тут і захоплюючу історію, і безліч цікавинок, які тягнуть, якщо не на ЮНЕСКО, то на архітектурний ансамбль точно. Занадто вже купчасто розташовані тут історичні пам’ятки російської еклектики, „парадний” сталінський ампір, післявоєнні „німецькі” кам’яниці, „елітна” забудова Дніпробуду та зелені мікрорайони Лівого Берега. В принципі, досвідченого мандрівника і краєзнавця таким не заманиш в одне з найбрудніших міст України, але скажу наперед: радянські „ідеологічні” квартали тут красиві як ніде, сірість „хрущоб” розбавлена розмаїттям зелені на вулицях і бульварах, сусідство Дніпра і водосховища створює неповторні краєвиди, а серед історичних пам’яток – найбільший костел Східної України, один з найкращих українських театрів і неповторний комплекс „інженерного кварталу” в добрих традиціях кінця ХІХ – початку ХХ століття. А нещодавно до цієї веселої компанії додали найбільшу в Україні (як, принаймні, вважають ті, хто його ставив) скульптуру розп'ятого Христа!
Від козацьких зимівників до військових поселень
А почалося все з козацьких зимівників, які були тут щонайменше з XVIIІ століття. Звісно, жили тут люди і давніше: про це свідчать і кургани, і археологічні розкопки, і навіть Гійом де Боплан, який згадував про Романівський курган, що був своєрідним перевалочним пунктом, де козаки збирались на військові ради. Згодом тут виникло село Романкове, яке зараз є районом Дніпродзержинська. До речі, один курган біля Романкова зберігся. Чи не той самий?
Козацький зимівник – унікальний тип поселення, можливий тільки на такому пограниччі, яким були землі Східної України за козацьких часів. Справа в тому, що жінок на Січ не пускали (за відомим анекдотом з народних пісень та „Енеїди”, їх там одразу міняли на тютюн та люльки), отже, ті запорожці, що не були схильні до целібату (їх називали сиднями або гніздюками), коротали зими в селах, біля милої дружини, навесні засівали поля, а потім одразу вирушали на Січ, щоб разом з іншими йти у похід.
Загалом, на момент зруйнування Січі в Україні налічувалось більш, ніж 730 зимівників, які були перетворені на звичайні закріпачені села – аж поки не почалася індустріалізація, з усіма її приємностями та неприємностями.
Промислова утопія ХІХ століття
У 1887 році Південно-Російське Дніпровське Металургійне товариство (рос. Южнорусское Днепровское Металлургичекое общество або ЮРДМО – оскільки слово „Україна” в ті часи казати було заборонено, то саме таку назву отримав промисловий концерн) вирішило будувати в Кам’янському металургійний завод. Гроші давали бельгійці з французами, а усі спеціалісти були... поляками! Зокрема, будівництвом заводу керував директор-розпорядник Ігнатій Ясюкович, поляк, родом з Каунаса (тоді — Ковно). Отже, новий завод швидко охрестили „малим польським царством”. 17 лютого 1889 року запрацювала перша доменна піч. До новоствореного заводу з’їжджалися шукачі кращого життя з усіх кінців імперії, і вже у 1896 році в селі мешкало аж 18 тисяч людей, а перед початком Першої світової – аж 40 тисяч. Серед них – українці, росіяни, поляки, євреї. Тоді ж Дніпровський завод став найбільшим металургійним підприємством імперії: він давав 13-14 відсотків від загальної кількості сталі, чавуну і прокату. Цікаво, що керівництво заводу принципово стояло на збереженні за Кам’янським статусу села (мабуть, щоб мати менше бюрократичних проблем з вирішенням того, хто в хаті господар), зате гордовито змінили його назву на Запоріжжя-Кам’янське, наголошуючи на козацькому минулому цих країв.
В ті часи заводи виростали на очах, немов гриби, але Запоріжжя-Кам’янське було несхожим на інші. Це був, мабуть, єдиний приклад, коли, фактично, на порожньому місці виник завод-велетень, а при ньому – містечко, що поєднувало в собі вишукану красу мегаполісу зі затишністю села. Справа в тому, що Ігнатій Ясюкович (колеги, жартуючи, називали його „Святішим Синодом”) вмів дбати не лише про прибутки, а і про умови життя, при чому як для інженерів, так і для робітників. Його стараннями в селі виросло три райони: Верхня Колонія, де мешкали інженери та інша заводська еліта, Нижня Колонія, яку заселяли прості робітники, та селище Піски, де верхи й низи жили разом: біднота спокушалася дешевим житлом, а багатії – близькістю до Дніпра, адже Піски стояли на березі ріки.
Верхня Колонія досить непогано збереглася до наших днів – кількадесят величних будинків в стилі ампіру та неокласицизму, политих соусом технократії. Зараз такий стиль називають «стімпанк». На жаль, не збереглися ані сад біля заводської контори, ані зубчастий мур з вежами, що оточував ці „елітні” квартали (такий собі реверанс в бік Середньовіччя). Зате стоїть і стоятиме заводоуправління – велична будівля, схожа на замок доби Ренесансу – зі сквериком та терасами, декоративним ровом та бастіонами. Завершують „замковість” будівлі кам’яні леви біля прохідної обабіч заводоуправління – такий собі своєрідний виклик „містам левів” Львову та Петербургу. На жаль, у заводоуправлінні сувора пропускна система, тож сторічні дивовижні гвинтові сходи туристам не побачити…
Гармонійне продовження ансамблю заводської контори – інженерний клуб, чудова модернова будівля, яка, подібно до інших старовинних будівель, давно втратила свій первісний колір, поглинувши віковий заводський смог.
Колись тут виступали приїжджі артисти і музиканти. Одного разу, кажуть, навіть Шаляпін співав. На відміну від заводоуправління, сюди завжди можна потрапити: зараз тут заводський клуб і досить душевний музейчик.
А поки що не забудьте оглянути ще один невеличкий музей під відкритим небом, який нещодавно облаштував завод. Вхід сюди безкоштовний, а подивитись є на що: тут і лендлізівські американські станки та генератори, на яких завод ще й досі працює, і ровесник заводу, гудок, що проголошував початок і кінець робочої зміни, і водяні помпи з кінця ХІХ століття, і навіть паротяг, який пропрацював на заводі аж до 1982 року...
Є там і невеличкий барельєф на честь Ясюковича – поки що єдиний пам’ятник засновнику міста. Замість Ясюковича (якому тут саме місце), в скверику біля заводоуправління стоїть... Дзержинський, на честь якого місто було перейменовано за радянських часів, нібито „залізний Фелікс” дав наказ не закривати завод, який занепав після багаторічних воєн, а, навпаки, дати 300 тисяч рублів на його відбудову! Хоча обличчя Фелікса настільки схоже на Ясюковича, що виникають підозри, чи не засновник міста дивиться на нас з невеличкого постаменту?
Два серця одного міста
Так чи інакше, найкращим пам’ятником Ігнатію Ясюковичу стали зведені ним будівлі – і, перш за все, два міські храми, костел і церква. Цікаво, що церква збудована у 1894 році, а костел, куди ходила міська еліта, на три роки пізніше. „Спочатку людям, а потім вже й собі” – можливо, саме цим гаслом керувався Ясюкович, коли закладав дві міські святині. Церква св. Миколая – непоганий приклад російської еклектики, яка так гармонійно виглядає десь під Ярославлем, але на українські землі занесена штучно, як приклад колонізаторської недолугості, як кролики до Австралії. Але слід віддати архітекторам належне – храм вийшов досить красивий, з чудовими пропорціями і приємними орнаментами, викладеними з цегли. Щоправда, пропорції довелося порушити, коли виявилося, що для міста, яке зростає, церква дещо замала. Тоді святиню розширили втричі, додавши невисоку, зате широку і простору наву та нову дзвіницю.
Звісно, за радянських часів храм перетворили на музей, а згодом – на склад, що не кращим чином вплинуло на його зовнішній вигляд. Зате з падінням радянської влади храм віддали вірянам УПЦ (МП), які його добряче і зі смаком відремонтували.
Але якщо ззовні церква св. Миколая – чисто російська еклектика, то всередині храму – дивна суміш стилів та мислень. Стінопис зроблений „під класику”: Христос і Самарянка – копія з Тиціана, Страшний суд – з Васнєцова. Розпис сучасний, хоча відкрити первісний стінопис роботи О. Сокола було цілком можливо, і на це навіть виділялись кошти... 
В оформленні інтер’єру – імперські двоголові орли, на виставці робіт недільної школи – вишиті хусточки на тему „Вічна пам’ять жертвам Голодомору”. А перед церквою висять листки, що УПЦ (МП) – така ж українська церква, що була за часів Петра Могили...
Зате костел св. Миколая (!) – споруда унікальна, якщо враховувати, де й коли її будували. Чудовий взірець англійської неоготики, цей храм, як і його православний колега, ідеально вписався в забудову міста. Дві дзвіниці зі шпилями, сигнатурка над трансептом, стрільчасті вікна і традиційна для Запоріжжя-Кам’янського нештукатурена цегла (знов-таки – реверанс в бік готики) – костел гармонійно вписався в оточення еклектичних кам’яниць Верхньої Колонії.
Первісно храм був розрахований на 500 людей, але, зазвичай, народу на месу приходило стільки, що більшості доводилося стояти надворі – адже 1917 року офіційна спільнота при храмі нараховувала 7000 вірних – поляків, білорусів, литовців, українців, росіян. При храмі була бібліотека, а біля нього – польсько-єврейська школа (в галузі освіти національні меншини вирішили об’єднатись).
Зрозуміло, що за радянських часів костелу було нелегко: його то відкривали, то закривали, ксьондзів то заарештовували, то відпускали, аж поки у 1929 році храм не закрили. Школу біля храму перетворили ... на психіатричну лікарню – там вона і досі. За німецької окупації в костелі дозволили відправляти месу, але червоні визволителі швидко припинили цей антирадянський «непорядок». Храмом міста мав стати завод, а радянські боги „прикрашали” головні міські площі. Тож костел перетворили спочатку на склад, потім – на клуб ДОСААФ, добудували до витонченого фасаду огидний триповерховий будинок без жодних натяків на красу, а всередині зробили перекриття. Лише з 1991 року почалися переговори про повернення будівлі вірянам. Ксьондз Мартін Янкевич, місіонер з Польщі, що ідеально увійшов в українсько-російське середовище Дніпродзержинська, зміг відродити парафію, залучив нових людей, запровадив служби українською і російською мовами. Як тільки костел став хоч трохи схожим на храм – тут почались регулярні безкоштовні концерти класичної музики (щось нове для індустріального міста, та ще й на початку 90-х)...
А потім, у 1996 році, о. Мартіна, який мріяв жити і померти в Дніпродзержинську, забрали до Польщі на підвищення, а парафію передали братам капуцинам. Щоправда, новий настоятель брат Блажей виявився гідним продовжувачем справи отця Мартіна. При парафії з'явилося чимало нових спільнот, молодь влаштовувала євангелізаційні рок-концерти... А закінчилося все тим, що монахів порозсилали по інших парафіях: кого – очолити українську провінцію капуцинів, кого – відроджувати парафію в сусідньому Дніпропетровську. Але час від часу „стара гвардія” заїжджала до Дніпродзержинська потішити паству! До речі, не так давно католикам у власність віддали і храм, і територію навколо нього. Тож чекаємо на подальшу реконструкцію!
Забутий та відроджений храм
Якщо вже йдеться про храми – то гріх не згадати Миколаївську церкву в колишньому селі Тритузне. Зараз це село повністю поглинуте містом, тут тепер околиці Дніпродзержинська і заводські квартали. А колись це був самостійний козацький зимівник. Першу церкву поставили наприкінці XVIII століття і потім кілька разів перебудовували її після пожеж. Храм, який нині височіє, побудували на початку ХХ століття – в обов’язковому тоді московському стилі, але зі смаком. Цікаво, що церква вийшла здоровезна – більша, ніж заводський храм. Та й вмурували її так, що за радянських часів зруйнувати будівлю не вдалось – техніка була не в змозі розбити мури, а сапери запевняли, що, якщо храм підривати, то разом з ним рване півзаводу. Отже, храм переробили на склад, а у 2003 році таки передали УПЦ КП. Нові господарі потихеньку приводять храм-красень до тями та піарять його як „козацьку церкву”. Звісно, козаками тут вже не дуже й пахне, але любов до своєї історії при бажанні знайде рідні аромати навіть за сімома печатями...
Затишний храм мистецтва
А в центрі міста, між костелом та церквою, у 1900 році з комфортом розташувалася Народна Аудиторія – своєрідний клуб-лекторій-театр для усіх охочих (на відміну від „закритого” інженерного клубу). Будував цю шпилясто-необарокову красу знов-таки Ясюкович – городян потішити. І це йому чудово вдалося: приїжджі гастролери швидко облюбували далеко немаленьку сцену Народної Аудиторії, а місцеві робітники та дрібна заводська обслуга, разом з незаводськими кам’янчанами, заснували тут театральні гуртки: російський, польський, а після 1907 року (коли царський уряд відмінив заборону на українську мову) – і український.
Потім прийшла радянська влада і створила тут Театр Робітничої молоді. У 1935 році в рамках згортання українізації він був перетворений на Театр російської драми імені Т. Шевченко (!). У 1949 тут оселився Пересувний український театр (згодом – український театр ім. Лесі Українки). А у 1962 році радянський уряд вирішив чомусь скоротити міські театри – і Дніпродзержинськ знову залишився без святилища муз. Відновили його лише у 1979 році як Російський музично-драматичний театр. Акторів позвозили з усього СРСР, вирішивши, мабуть, вдарити глобалізацією по націоналізму. Але театру це не завадило стати справжньою душею міста.
Акторський склад вийшов, як на диво, потужним та дружним: зрілі, досвідчені актори (як Джемал Вадакарія чи Борис Попов) стали справжніми батьками для молодих випускників з Дніпропетровського училища. Театр ідеально злився з містом – дніпродзержинці були в захопленні від вистав, а актори раділи, усвідомлюючи задоволення, яке приносять своїм глядачам. В ті часи актори і глядачі дійсно були однією великою родиною – і цей дух вони змогли донести до сьогодення, незважаючи на усі перешкоди невблаганного часу.
У 2000 році Дніпродзержинському Російському театру повернули історичну назву – Лесі Українки. Що ж, театр давно не такий вже й російський – тут ставлять і українську класику. А трохи пізніше театру дали статус академічного – і правильно зробили, бо він є одним з найкращих в Україні, і це не порожній звук.
Ветерани сцени так само тримають увагу одним словом чи рухом, а нове покоління артистів не відстає від вчителів.
Дніпродзержинська Голгофа
Є в Дніпродзержинську страшні радянські пам’ятники – Леніну, Дзержинському. Є душевні радянські пам’ятники – Прометею, танку Т-34, реактивному винищувачеві. Є пострадянські – пам’ятник «афганцям» і Шевченкові. Є кумедні – Прометею з американською Свободою. А нещодавно до цієї компанії пам’ятників додався ще один: 15 серпня 2013 року в Дніпродзержинську було відкрито скульптурну композицію «Голгофа» — розп’ятий Христос на насипному пагорбі. Кажуть, що це найбільше Розп'яття в Україні і загалом у СНД. З цим можна посперечатись – львів’яни, наприклад, кажуть, що в них є ще більша Голгофа, і не одна. Але навряд чи це важливо. Скульптура виконана досить пристойно, та й місце розташування приємне – між Миколаївською церквою і театром, на території Верхньої колонії. Неподалік – костел, заводоуправління, реактивний винищувач на постаменті, розкутий Прометей (до речі, єдина в світі подібна скульптура). Та й територію навколо облагородили, замість засміченого пустиря тут тепер приємний скверик і дитячий майданчик.
Відкривали «Голгофу» урочисто – з літургією, молебнем, дорогими гостями і телебаченням. На відкриття прийшло близько тисячі людей – непогана кількість для недуже побожного Дніпродзержинська. В будь-якому випадку, приємно, що на одного Христа в місті стало більше.
Отак в цьому незвичному куточку України перетнулися історія і сучасність, радянські маразми і нетиповий для тієї доби комфорт і затишок, „буржуазна” жульвернівська утопія та утопія радянська, огидні Ленін з Дзержинським – і величні храми, сумні індустріальні краєвиди – і театр, в якому почуваєшся як вдома. Що ж, якщо місто будувалося з любов’ю – це видно навіть через сто років! А Ясюкович своє творіння любив щиро! Навіть після того, як у 1903 році його обрали головою ЮРДМО і він змушений був перебратись до Петербурга, усі свята він відзначав у Кам’янському, а на панахиду за померлим засновником міста до костелу прийшло ледь не все місто.
І хоча радянські істукани ще й досі бовваніють над Дніпродзержинськом, у назвах вулиць увіковічені Кіров та інші червоні „герої”, а для засновника не знайшлося навіть провулка – дух міста не розженеш винищувачами, як хмари на параді. Отже, завітайте до цієї утопії над Дніпром, насолодіться дніпровськими краєвидами, помоліться в Миколаївському костелі, подивіться виставу в Дніпродзержинському театрі, пройдіться набережною на Лівому Березі, присядьте на декілька годин з вудкою чи люлькою у вечірні години на березі Дніпра чи водосховища – і буде вам щастя!
Хто таки вирішить завітати до нас – із залізничного вокзалу маршруткою можна дістатись будь-куди. До Старого Міста краще йти з площі ДМК чи від театру, а до „козацької” церкви їхати 3-ю маршруткою до зупинки „Стройдеталь”
Фото з архіву автора, а також із сайтів (за згодою авторів):
