Ділюся спогадами про те, як у Києві підрадянському пам’ятали і шанували нашого святого князя: згадка його в дитячій грі; Володимир як популярне ім’я, яке нагадувало і зобов’язувало; реакція киян на спробу радянської влади знести його пам’ятник
На київських горах, зокрема — над Подолом, у теплий період року продовжувались ще за мого дитинства (70—ті рр. ХХ ст.) старовинні дитячі ігри, які можна назвати “Пошук скарбів” (хоч про цю мовилось просто — “ходімо пориємось на горі”) та “Гориничі” (аналогічно — “старі змагалки”). Більше про це — у моїй монографії “Київські релігійно-обрядові традиції, повір’я та обереги міста на його захисті: релігієзнавчі нариси”, звідки скорочено наводжу цей уривок.
Перша гра полягала у дитячих копанках, підручними домашніми засобами, на сусідніх горах у надії знайти там щось цікаве (що нерідко вдавалось: від шматочків кераміки, прикрас, смальти — і до фрагментів зброї, знарядь чи й монет). Діти брались за руки, розташовуючись хороводом на придатній ділянці гори, та кружляли посолонь з такими словами “Кий, Кий, батько Володимир, буде вам дар — покажіть скарб!”. Бігали так, поки не попадають, розкинувши руки, і, набравши жменьку землі з того місця, кидали її через себе. Куди вона впаде — там і шукали скарби, і в будь-якому разі — знаходилось щось чи ні — у копанку клали якусь цукерчину чи іншу нехитру дитячу дрібничку як віддяку за знайдене або авансом — за сподівані знахідки у наступних спробах. Скарби шукались у своїй рідній землі, були законним предківським спадком, даром, який віддарювався, що цілком протилежно російським пошукам скарбів “за тридев’ять земель”, створених чи вирощенних іншими і які радше крались, віднімались чи вихитрювались, ніж чесно заслужувались.
Важливо, що у дитячій уяві учасників цієї гри засновник Києва об’єднувався зі святим князем Володимиром у визнанні їх господарями Києва, оберегами Київської землі та її багатств, предками, які можуть допомагати і яких варто шанувати та їм дякувати, навіть і наперед. І це не дивно, адже дітям із старокиївських родів навіть за радянських часів найчастіше давали, покоління за поколінням, імена Володимир і Ярослав, Михайло (на честь оберега Києва архистратига Михайла) та Андрій (на честь апостола Андрія з його пророцтвом про заснування міста на Дніпровських горах), Ольга та Софія. Хоч справедливості заради можна зауважити, що це переймали як місцеву моду і кияни з приїжджих родин, але у старокиївських родах так називали дітей з певним викликом та надією впливу значного імені на їх долю, а самі названі знали, хто їх патрони, та змалечку звикали пишались своїми іменами. Варто додати, що, можливо, і не всі, але діти-приятелі авторки (як і я сама) з таких само старокиївських родин відчували базовану на іменній спільності та оповідках батьків певну “кланову сродність”, що скріплювала почуття спадкоємності, разом з родичами і предками, київських традицій.
Прикметно, що, коли після завершення ІІ Світової Війни у Києві з’явились чутки про наміри радянської атеїстичної влади демонтувати пам’ятник князю Володимиру (або принаймні зняти з нього хрест), серед київської інтелігенції готувався протест, у т.ч. з інформуванням закордон, а підлітки із старокиївських родин, у кого були фотоапарати, кинулись увічнювати на своїх власних знімках монумент святому Володимиру (серед них був і його тезко, мій любий тато). Можливо, дії дорослих шанувальників пам’яті київського князя вплинули на нереалізацію цих варварських планів, але діти, які про них дізнались від батьків, додали спомин про такий замах до свого громадянського україноцентричного, світоглядно альтернативного радянській владі дозрівання.
Я дуже вдячна моєму батькові Володимиру (хай буде йому добре у засвітах!) за передану пам’ять, гонор і відповідальність за весь спадок святого князя — тризубий і христовий.