Релігійні конфлікти не сходять з порядку денного, мусуються, і незабаром ловиш себе на тому, що й сам щось бубониш про «священну війну» чи навіть гірше – про «хрестовий похід».
Але, на щастя, реальність — поруч. І дивлячись на конфлікти за парафії через «сільську» оптику, а не через призму ЗМІ та соцмереж, розумієш, що ці конфлікти не цілком релігійні. А найчастіше — зовсім не релігійні.
Чому конфлікти виникають саме в сільських громадах? У містах парафії здійснюють свої «камінг-аути» набагато рідше і не так помпезно. Пояснення просте — у містах між віруючими-парафіянами немає такої глибокої історії стосунків. Усім, хто зі шкільних часів не любить романи й повісті українських класиків на теми «нещасного села», я можу сказати зі знанням справи: класики, звісно, нудні, але, як і личить класикам, правдиві. За кілька років життя в невеликому «селі без сільради», яке, до того ж, має сильно «розріджену» історію через репресії і депортації, я почула про чимало сюжетів, гідних Стефаникового пера. Між будь-якими двома сусідніми подвір’ями, двома родинами (навіть всередині однієї родини) є певне «таємне життя», що іноді сягає корінням на глибину кількох поколінь. Там, на дні колодязя, може бути суперечлива межа, застрелена собака, зрубана вишня, адюльтер або щось гірше. Будучи особою сторонньою, майже неможливо розібратися, що примушує ту чи іншу людину раптом робити якийсь дикий вчинок, вибухати — без видимої причини — потоком проклять, підкидати здохлого пацюка комусь у криницю чи поливати воском «небіжчикової свічки» поріг. Розпитувати – немає сенсу. У відповідь почуєш всього лишень «то такі люди ...» Іноді здається, що вони самі достоту не знають, чому «так правильно». Або знають, але нізащо не скажуть.
Психологія нашого села — тема окремої розмови. І, за можливості, — для фахівця-психіатра. Дивно, що ще ніхто нічого не досліджував і не написав про те, що відбувається в наших оспіваних «кришталевих джерелах» з людьми, які вийшли з колгоспу, та все ніяк не здатні викорінити його з себе. Якби в Україні була наука — психологія, наприклад, — наше село могло би стати бездонним джерелом не лише риторичної «духовності», а й абсолютно практичних прикладів соціальних і психологічних девіацій.
Релігійні конфлікти в селі — всього лише окремий випадок цієї прихованої ворожнечі. Я багатьох, можливо, розчарую, але насмілюся стверджувати: у величезній кількості випадків церковних конфліктів по селах конфесійна приналежність храму і парафії — це великою мірою лише привід пригадати все і всім. Вона виривається з-за хвірток навіть тоді, коли немає видимого приводу. А коли привід з'являється — тут у неї буквально крила виростають. З «бабусиних скринь» виймаються всі рахунки і з розмаху жбурляються в обличчя кривдникам.
Характерно, що наші церковники не лише нічого не роблять, щоб якось цих демонів приструнити, стримувати під контролем, вилікувати, врешті, від них душі. Ні, Боже збав. Церковники нерідко використовують цих демонів у своїх інтересах. Якщо Христос вигнав злого духа з біснуватого і вселив його у стадо свиней, то для деяких наших панотців сільські громади — це і є те саме євангельське стадо, яким вони послуговуються за допомогою злого духа, що в ньому сидить. Питання тільки в тому, кому вдасться перехопити управління якомога більшою частиною стада.
Варто це зрозуміти, і все стає на свої місця. Чому Церква використовує гірші сторони людської натури у своїй боротьбі за храми? Тому що це закон ринку: якщо хочеш заробити швидко, треба апелювати до пороків, а не до кращих якостей людини. Тому що проявляти найкращі якості — це завжди праця. А найгірші вириваються назовні і «працюють» самі, приносячи дивіденди «інвесторові».
У хід ідуть ключові слова і сигнали: «москва» (у всіх модифікаціях і відмінках), «розкол», «анафема», «русскіймір», «Гундяєв», «нашіхлопцівАТО», «бандери», «священнавійна», зворушливі фото діток у вишиваночках і віночках, які слухняно стоять на літургії у щойно відвойованому храмі (від фото за кілометр несе маніпуляцією), моторошні відео побиття жінки в хустині (монтаж виконаний так недбало, що режисерові хочеться руки повідривати). Як підсилення слів до справи залучаються «бойові загони» — «тітушки», «семінаристи», «правосєки», «ветерани» та інші заїжджі гастролери, завдання яких — перевести конфлікт зі стадії криків і штовханини у стадію справжньої повномасштабної бійки у всій її фізіологічній потворності (потворність — дуже важлива деталь, глядач ласий на свіжу кров). Іноді на цій стадії самі селяни починають відчувати себе сторонніми на власному святі — але колесо вже закрутилося, і значить, треба йти до кінця. І мало хто згадає — а згадавши, не повірить, — що було спочатку.
А спочатку обов'язково було слово. Тому що це війна слів. Війна заклинань. Слів, які нічого спільного не мають ні з молитвою, ні з Євангелієм, бо категорія «душі» в контексті цієї війни взагалі не має ні сенсу, ні місця.
Все це, як ви розумієте, стосується вже не тільки села — ці ж закони працюють на рівні всього українського суспільства.
У цьому контексті не так важливе те, що протягом десяти років УПЦ МП інфікувала мізки своїх парафіян бацилою російської духовної гегемонії, як те, що вона засіювала уми ненавистю до «розкольників» і «уніатів». Кожна зі сторін цього конфлікту так чи інакше намагалася «відповідати», не поступатися в цій пропагандистській, по суті, війні, і на цьому виросло покоління людей, готових підтримувати дискурс конфесійної ненависті, рефлекторно реагуючи на певні сигнали. У слушний момент ці сигнали резонують із суспільно-політичною кризою або просто звичною неприязню до сусіда — і градус ненависті-на-рівному-місці злітає до небес.
І що цікаво: у цей дискурс ненависті виявляються залученими люди, далекі від Церкви. Скільки їх у нас — практикуючих християн, які регулярно слухають проповіді — крамольні і не дуже? Четвертина населення, що відвідує богослужіння на Великдень і Різдво — це зовсім нереальна кількість регулярних споживачів як «московської», так і «патріотичної» проповідницької риторики. Це при тому, що більша частина панотців, до їх честі, зовсім не політизують свої проповіді.
Мені, наприклад, з самого початку було дивно чути, як УПЦ МП звинувачують у тому, що це вона вселила Донбасові ідею русского міра. Як і де, даруйте? Ні, я не сумніваюся в тому, що багато батюшок старалися, відпрацьовуючи методичку від А до Я — але перед ким? Скільки парафіян реально було в УПЦ МП на Донбасі? На Донбасі, де традиційні Церкви не мали похвалитися нічим більшим, ніж черговим – напівпорожнім — храмом, зведеним за гроші чергового місцевого бонзи. Де з релігійністю взагалі ніколи не було добре, а вже з практикою – і поготів. Де статистика і соцопитування стабільно показували успіхи чого і кого завгодно — від протестантського руху до орієнтальних культів — але тільки не традиційних Церков?
То чому ж «канонічне православ'я» стало прапором сепаратизму? Тому що це політичний — щоб не сказати геополітичний — бренд, який на цій території розкручували довго і, як бачимо, успішно саме в якості політичного. Тому що це слово включає «групову ідентифікацію», що не має нічого спільного ні з Церквою, ні навіть з релігією. «Негативну» ідентифікацію, за допомогою якої одна група українців різко протиставляється іншій. Простіше кажучи, це такий собі «рубильник ненависті». Релігія як така до цієї ненависті ніяк не стосується. Це не «релігійний конфлікт». Це конфлікт соціальний, світоглядний, політичний — який завгодно, але не пов'язаний з віросповіданням.
Хотілося б написати — «з Церквою», але рука не піднімається. Тому що якраз Церкви — навмисне чи мимоволі — протягом довгих років виконували політичне замовлення на підтримання ворожості в суспільстві. І навчилися отримувати від цього дивіденди — принаймні у вигляді парафій-перебіжчиків.
Чому мені віриться і не віриться в заяви з обох сторін про те, що «громада зібралася і проголосувала» чи, скажімо, «вирішила не поступатися» і т.д.? Не тільки тому, що мала можливість у подробицях спостерігати (і навіть брати участь) у сільських конфліктах і знаю, як вони працюють. Але головним чином тому, що з точки зору християнства — це дурня і брехня. Якщо християнська громада вирішила, що вона молитиметься іншою мовою і з іншим священиком, вона запрошує священика і молиться, а не йде відбивати храм. Бо священик, коли його запрошують служити службу, не ставить умови «тільки якщо здобудете мені храм» — він іде і служить, навіть у чистому полі. Священик — якщо він, звісно, служить Богові, а не іншому відомству — не стане приводом для бійки. І якщо наші священики чинять інакше, значить, у їхніх відомствах щось не від того світу.
Можете вважати це відповіддю на чудовий вислів Миколи Данилевича, спікера УПЦ МП, про те, «чому ми повинні віддавати храм, якщо він належить нам?» Кому — «вам»? Хто «ви»? І хто — «ми»? Де вододіл і хто його провів? На кого ви перетворюєтеся, коли підтримуєте його? Що взагалі в цьому світі «ваше» і «наше»? І як далеко ви ладні зайти, щоб не віддати «своє»? І найголовніше — ви розумієте, що це риторика ненависті і війни? Чому ви вважаєте можливим «не віддавати храм», хай навіть ціною крові, але закликаєте «зупинити війну на Донбасі будь-якою ціною»? Яка різниця? Зупиніть побоїща за храми — «будь-якою ціною» — тоді можна буде повірити у вашу пацифістську щирість.
Але мені не хотілося б, щоби критика здалася вам однобічною. Немає в цих конфліктах жодної позитивної ролі і в УПЦ КП. У цьому конфлікті ні в кого немає і не може бути позитивної ролі. Як немає «героїв» у громадянських війнах, і завжди залишається підозра, що саме переможець — якраз найбільший мерзотник. Це згодом переможці напишуть у книгах, що війна велася «в ім'я справедливості» чи, приміром, «за світлі ідеї комуністичної партії», які були гідні того, щоб люди за них творили звірства і самі ставали жертвами звірств. І може, про нас і вас колись напишуть, що це все робилося в ім'я торжества канонічного православ'я або, навпаки, за звільнення українського православ'я від московського ярма. Але ж ми з вами знаємо, що насправді у нас, як і завжди, біднота просто хоче «накостиляти» багатим, що приниженому просто хочеться витерти ноги об сильного, що кожен просто намагається помститися своєму ближньому за щось, що не має стосунку до предмета суперечки. І що є хтось, хто просто зумів підсунути людям бажане, в розрахунку на джек-пот. Ось в якій ролі виступають наші поважні церковні інституції. І до речі, я свідомо пишу в даному випадку «Церкви», а не «окремі єпархії» або навіть «парафії». Тому що все це відбувається за потурання центру. Жоден високий єрарх київського рангу не нагородив у цих конфліктах і словом критики «своїх», що б вони не чинили.
Скажу ще раз і підкреслюватиму, поки не заболять пальці: релігія, конфесійна приналежність тут не причина, а привід. За нібито «релігійними конфліктами» стоять зовсім не питання віри (в яких наш середньостатистичний громадянин, включаючи парафіян, м'яко кажучи, «плаває»). З-за них проглядають хвороби соціально-психологічного роду. Недовіра до всіх і всього, невміння спілкуватися, самотність, невпевненість, фрустрація, страхи, незадоволення різного роду. Ці соціальні хвороби потрібно лікувати, або принаймні, навчитися знімати загострення. Але це нікому не потрібно, в тому числі — церковним інститутам. Навіщо викорінювати те, що приносить плоди особисто тобі?
Крім усього іншого, релігійні конфлікти підвищують котирування Церков на політичному ринку. Кожен конфлікт церковники представляють як факт, який підтверджує їхню «впливовість у суспільстві». Насправді весь цей вплив зводиться до володіння кількома популярними мемами, до вміння доречно їх вживати — маніпулювати інформацією і взивати до людських пороків. Як казав патер Браун, священик чудово розбирається в гріхові — оскільки це частина його щоденної роботи. Питання — як він використовує свої знання. І для чого. Якщо він їх використовує як спусковий гачок для конфлікту, то такий священик не стільки «впливовий», скільки просто соціально небезпечний.