Домініканський собор Львова: бароковий шедевр за віденським зразком
Середньовіччя: палац князя Лева та готичний костел
У давньоруський період історії Львова на цьому місці стояв палац володаря міста князя Лева. Точніше, палац належав його дружині Констанції, угорській королівні, якій володар Львова цей палац подарував. Хроніки також свідчать, що поруч із закладеним у другій половині ХІІІ століття палацом розташувались і низка сакральних споруд – каплиці Івана Хрестителя та Катерини, церква Петра і Павла, якою опікувались ченці василіани. Втім, окремі дослідники припускають, що церква із самого початку могла належати домініканцям, які були духівниками католички Констанції.
На початку ХІV століття, за сина князя Лева Юрія, палац втратив своє колишнє значення і був переданий новоствореній у 1302 році Галицькій митрополії. Але в другій половині століття, коли Львів після вигасання правлячої династії став ареною боротьби чужоземних володарів, митрополича резиденція стояла покинутою і у 1376 році намісник Галичини від угорського короля Володислав Опольський передав її домініканському ордену.
Домініканці докорінно перебудували колишню церкву Петра і Павла, доштукувавши до неї нову велику наву. Стара церква опинилася в глибині нового готичного храму і стала виконувати роль пресвітерію. Новий храм, який отримав назву костелу Божого Тіла, згадується уже в 1378 році, хоча, найімовірніше, спорудження костелу продовжувалося ще кілька десятків років і було завершено лише на початку XV сторіччя. Серед можливих будівничих храму називають краківського майстра Миколу (Ничка) Чеха.
Середньовічні львівські хроніки зберегли цікаву історію пов’язану з Домініканським монастирем. Саме в ньому у 1559 році переховувалася від свого нелюбого чоловіка Лукаша Ґурки Гальшка Острозька – найбагатша спадкоємиця Речі Посполитої. Ґурка добивався видачі своєї «законної» за усіма правилами військового мистецтва, з облогою монастирських мурів та артилерійськими обстрілами. Війна за Гальшку призвела навіть до повної зупинки торгівлі у Львові, і в справу змушений був втрутися сам король. За його наказом львівський староста прийшов на допомогу Ґурці, перекрив обложеним водогін, внаслідок чого ченці таки змушені були видати Гальшку Лукашеві.
На початку XVII століття завдяки фундації Яна Свошовського до костелу було прибудовано барокову каплицю Богоматері. Костел і каплиця простояли до 1748 року, коли через появу загрозливих тріщин у склепінні їх розібрали. Від старого готичного костелу до наших днів збереглися ренесансні алебастрові надгробки сплячих лицарів XVI – XVII століть, реставровані у 1860-х роках Парисом Філіппі і Петром Козакевичем.
Шедевр від генерала артилерії
У 1749 році великий коронний гетьман Юзеф Потоцький в урочистій обстановці заклав наріжний камінь нового храму, який почали будувати на місці розібраного. Коронний гетьман був основним фундатором будови. Окрім нього значну суму грошей, 236 тисяч золотих, виділив ще один представник цього магнатського роду, Микола Василь Потоцький – одн з найнеоднозначніших фігур Речі Посполитої, що увійшов до її історії, як один з найбільших авантюристів, і водночас один з найвизначніших меценатів.
Проектантом нового храму став уродженець Кам’янця-Подільського, інженер-фортифікатор (який пізніше дослужився до рангу генерала артилерії) та архітектор Ян де Вітте. Запрошення цього майстра голландського (за деякими джерелами – вірменського) походження не було випадковим – на той момент де Вітте уже мав у своєму доробку низку значних будівель у Кам’янці, величний комплекс монастиря кармелітів у Бердичеві, а у Львові зарекомендував себе перебудовою палацу Любомирських.
Втілювати проект де Вітте у життя доручили Мартину Урбаніку, придворному архітектору Миколи Василя Потоцького, який незадовго перед цим прибув до Львова із Замостя. Цікаво, що іншим протеже Потоцького був ще один визначний львівський архітектор Бернард Меретин, який саме в цей час в протилежному куточку Львова будував інший бароковий шедевр – собор святого Юра. На схожість обох храмів неодноразово звертали увагу, проте навряд чи можна звинувачувати когось з проектантів у плагіаті – обидва радше йшли в ногу з часом і надихалися кращими зразками тодішньої європейської сакральної архітектури. Зокрема в проекті костелу Божого Тіла де Вітте знаходять багато спільного (насамперед його купол )з собором святого Карла Борромео у Відні.
Домініканський костел у Львові в плані зображає витягнутий хрест з овальною центральною частиною. Головна брила храму оточена розташованими по обидва боки каплицями і доповнена прямокутною вівтарною апсидою. Великий еліптичний купол, що височить над храмом, опирається на вісім пар колон та увінчаний високим світловим барабаном.
Фронтон прикрашений чотирма скульптурами святих (ще дві розміщено на бічних крилах фасаду), під якими написано цитату латинською мовою з першого послання Тимофію: «Soli Deo honor et gloria» («Єдиному Богу честь і хвала»). Привертає увагу і розміщений на стіні костеду біля дзвіниці барельєф із символом ордену домініканців – Божим псом (domini canus), що сидить на книзі зі смолоскипом в зубах.
Інтер’єр храму: скульптури та артефакти
Внутрішнє оздоблення храму рясніє пишним ліпним позолоченим декором в бароковому стилі, який обплітає галереї і лоджії, що спираються на колони по периметру споруди. Під куполом собору розміщено вісімнадцять дерев’яних покритих золотом скульптур домініканських святих. Різьблений вівтар прикрашений теж дерев’яними і покритими золотом фігурами святих Петра, Павла, Луки та Іоанна Хрестителя, що оберігають хрест 1397 року створення.
Над оздобленням костелу працювали відомі львівські митці Себастьян Фесінґер (скульптури на фронтоні, 1764-1767 рр.), Антон Осінський (фігури домініканців під куполом, 1764-1768 рр.) та Матвій Полейовський (скульптури головного вівтаря, 1777 р.).
До головної нави костелу примикають кілька каплиць. Найдавнішою з них є каплиця Потоцьких, або Богоматері Яцкової, споруджена в 1760-х роках. На думку польського дослідника Мечислава Орловича, це одна з перших споруд з ознаками класицизму у Львові. У ній зберігається унікальна алебастрова статуя Богородиці Святого Яцка. Саме її Яцек Одровонж, польський домініканець, оголошений святим, перевіз з Києва до Галича, а пізніше до Львова.
Інші каплиці мають присвяту святому Антонію (з іконою святого роботи львівського майстра Гарра 1838 року), святим Яцеку, Вінцентію та Томашу (в усіх трьох розташовані ікони Мартина Яблонського, а в останній ще й цікава рококова різьба Христа Милосердного).
Цінною на пам’ятки є каплиця Христа: тут розміщений псевдорококовий вітар з різьбою «Серце Ісуса» Петра Війтовича (1912 рік), а також пам’ятні таблиці доктору Тадеушу Жулінському авторства Томаша Дикаса та поетці Марії Бартос з погруддям роботи Вісьньовецького (1888 р.).
Ще один визначний артефакт розташований у каплиці святого Домініка. Це мармуровий ампірний надгробок графині Юзефи Дунін-Борковської (1816 р.) роботи видатного датського скульптора БертеляТорвальдсена.
Інтер’єрі Домініканського собору містить й багато інших історичних пам’яток: це, зокрема, скульптурні алебастрові надгробки XVI століття, перенесені сюди з крипти давнього готичного костелу, пам’ятники губернатору Францу фон Гауеру (1824 р., скульптор Антон Шімзер) та відомому польському художнику Артуру Гроттгеру (1880р., скульптор Валерій Гадомський).
Колись костел Божого тіла пишався і своєю уславленою чудотворною іконою Домініканської Божої Матері. За легендою, цей привезений з Візантії чудотворний образ подарував домініканцям ще князь Лев. Швидше за все, це не більше, ніж легенда, позаяк пізніші дослідження датували ікону XIV або навіть XV століттям, коли Лева Даниловича уже не було серед живих. У 1751 році, на початку зведення храму, ікону було урочисто вшановано коронами Папи Бенедикта XIV . Коронація ікони, яку здійснив львівський латинський архиєпископ Миколай Вижицький, перетворилася на загальнольвівське свято: з цієї нагоді у місті було зведено дев’ять прикрашених скульптурами тріумфальних арок та десятки художніх панно. На жаль, сьогодні цього чудотворного образу в храмі уже немає – після Другої світової війни він був вивезений домініканцями до Польщі і нині перебуває в костелі святого Петра у Гданську.
Основні будівельні роботи завершили у 1759 році, коли урочисто встановили хрест на куполі костелу, однак роботи над внутрішнім оздобленням храму тривали ще довго. Так, у 1760-1768 роках споруджували головний вівтар та вівтар каплиці Потоцьких, які запроектував головний будівничий храму Мартин Урбанік. Він так і не встиг побачити краси своєї праці у всій красі, померши у 1764 році.
Після смерті Урбаніка роботами керував архітектор Христофор Мурадович. Уже при ньому недобудований костел сильно постраждав від пожеж у 1766 і 1778 роках, що сильно затримало добудову. Закінчував спорудження храму уже в 1792-1798 роках Клеменс Фесінґер.
Храм у подальшому не зазнав значних змін, зазнаючи лише періодичних реставрацій. Зате в 1865 році комплекс костелу та монастирських споруд був доповнений чотириярусною дзвіницею, що постала на північний захід від головного порталу храму. Досі тривають суперечки, хто став автором цієї споруди, що гармонійно доповнила основний об’єм святині – називають імена Йозефа Браунзайса, Юліана Захаревича та Вінцента Равського-старшого.
Двадцяте століття: реставрації, музей, храм УГКЦ
У 1905-1914 роках пройшла реставрація інтер’єрів храму за проектом архітекторів Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського, під наглядом консерватора Александера Чоловського. Під час реставрації зробили нову балюстраду хорів за проектом архітектора Едґара Ковача. Над оздобленням костелу працював відомий львівський скульптор Петро Війтович, який створив кілька скульптур для нього. Під час ревтаврації у храмі також встановили і новий орган, який у радянські часи, в 1955 році, перенесли до Львівської філармонії. Планувалося також реставрувати і крипту костелу, але цим планам зашкодила Перша світова війна.
За радянських часів костел Божого Тіла закрили, влаштувавши в ньому склад. У 1956–1958 роках у ньому провели відновлювальні роботи під керівництвом Ігора Старосольського – тоді, зокрема, відремонтували пошкоджений під час війни купол храму. А у 1973 році в колишньому костелі відкрили Музей релігії та атеїзму, «родзинкою» якого став підвішений під куполом святині маятник Фуко. Музей історії релігії діє і понині, але уже тільки в монастирських приміщеннях. А храм у 1990-х роках було передано УГКЦ. Нині це церква Пресвятої Євхаристії.
P.S. З півночі до собору примикає триповерховий прямокутник монастирських корпусів з двома внутрішніми двориками і коридорним плануванням під склепінчастими перекриттями. Історія збудованих протягом XVI-XVII століть монастирських приміщень та усипальниць Домініканського монастиря заслуговує на окрему розповідь, яку ми запропонуємо незабаром.
Адреса: м.Львів, пл. Музейна, 1
