Дорога до українського храму
Липинський (фото) чудово розумів, що вага релігійних проблем в історії України є особливою — їх значення виходить за межі суто «конфесійних» питань. Обкладинка першого видання книги В'ячеслава Липинського «Релігія і Церква в історії України».
Коли ми ведемо мову про В’ячеслава Липинського, його творчий спадок та його коло ідей, то варто неодмінно мати на увазі, що цей видатний мислитель не лише розумів (не інтуїтивно, а внаслідок величезної аналітичної роботи, ним попередньо здійсненої), які проблеми є саме тепер життєво важливими для України, але й володів рідкісним даром критичного мислення. Це дозволяло йому підноситися над застарілими догмами й канонами — хай навіть визнаними більшістю «освіченого суспільства» — і заново ставити засадничі, базові, фундаментальні питання, які, здавалося б, уже давно розв’язані.
Якраз оці особливості Липинського-вченого й роблять його думки, дослідницькі пошуки, болісні роздуми про минуле і майбутнє України такими потрібними для України саме сьогодні, в цей жорсткий, «дволикий», багатозначний час, котрий вимагає від нас певного життєвого вибору — хоче цього хтось чи ні. Й одна з праць В. Липинського, досі, на величезний жаль, не прочитана і належним чином не поцінована вітчизняною інтелектуальною спільнотою, — «Релігія і церква в історії України» — якнайкраще підтверджує це. І тому, що Липинський ще в 20-х роках минулого століття, коли створював цю книгу (написана в грудні 1923 року в формі відповідей автора на запитання редактора часопису «Америка», вперше надрукована 1925 р. у Філадельфії, пізніше Липинський на прохання львівського видавництва «Дружина» доопрацював текст, і в цьому оновленому вигляді праця побачила світ у 1933 р. у місті Лева, вже після смерті мислителя), зрозумів і відчув, наскільки важливо для українців вивчити, пізнати, «пропустити» крізь розум і серце історію розвитку рідної Церкви, своєї релігії, зрештою, розвитку свого національного духу. Здійснити це — означає прокласти дорогу до Українського Храму! (оце є й залишається найважливішим завданням і сьогодні, як і 100 років тому. Величезна проблема надання автокефалії єдиній помісній Українській православній церкві — краще підтвердження цього). І, зрештою, тому, що цей твір Липинського — блискучий зразок його критичного мислення, вільного від шаблонів.
«Релігія і церква в історії України» не є, в класичному розумінні, дослідженням історії християнської церкви чи аналізом теологічних постулатів різних українських християнських конфесій. Це — політологічне есе, де В’ячеслав Липинський розглядає становище церкви у суспільно-політичному житті Української держави та її вплив на формування соціально-культурної традиції України. Автор прямо застерігає: «Про релігійні справи буду говорити виключно зі становища політичного. Це значить, що не хочу, не можу і не буду говорити про релігійні догми й про те, «яка релігія краща». Так само не буду говорити про справи внутрішньої церковної організації, бо справи ці належать до духовенства. А буду говорити про релігію тільки в її відношенні до політики». Конкретніше, в книжці висвітлюється становище церкви у державах із різним політичним устроєм: тоталітарним, ліберально-демократичним або монархічно-традиціоналістським. Але про це — трохи далі.
Спочатку — про політичне «кредо» Липинського, яке викладено саме у цій книжці так прозоро, чітко, ясно й зрозуміло, що, можливо, в жодному іншому його творі важко знайти щось подібне. Ось що він пише: «Коли б я був демократом, тобто коли б я визнавав за демократичним виборцем оці суверенні права, і коли б я вірив, що громадська правда і громадське добро міряються арифметичною більшістю голосів виборчих, то я мусив би намагатися всіма силами для своїх поглядів оцю більшість здобути. Для цього я мусив би, хочу я чи не хочу, вживати способів своїх противників. Бо демократичний «суверенний народ» — самодержавний. Його діла і примхи, при пануванню демократичних поглядів, не обмежені ніяким законом. Він вибірає і наділяє своєю ласкою, кого схоче. А що люди, звичайно, хочуть того, що їм подобається, подобається ж звичайно те, що вимагає найменшої праці, найменшої прикрості, найменшого зусилля, то кандидати на ласку самодержавного народу мусять оцих найбільше популярних — найбільше милих для більшості — способів у своїй боротьбі за народну прихильність вживати».
Що це означає? Липинський роз’яснює: «Отже, коли мої противники перед народом брешуть, то і я мусив би брехати; коли вони підлещуються до народу, то і я мусив би підлещуватися; коли вони цькують людей проти мене, граючи на їх темноті і на їх злобі, заздрості, зажерливості, ненависті — то і я мушу цькувати народ проти них, так само використовуючи його неусвідомленість і граючи на тих самих — найгірших — інстинктах. Інакше я конкуренції не видержу; народних голосів, чи то пак популярності, для своїх поглядів не здобуду, і, будучи народолюбцем, стану «ворогом народу» тільки завдяки більшій зручності моїх противників у обдурюванню цього народу».
І далі — карбована, відточена, як лезо, відповідь: «Але я не демократ. Це, розуміється, не значить, що я був «ворогом народа», або не визнавав за ним політичних прав. Доказ фактичного, а не словесного, народолюбства я дав українською працею цілого свого життя; прийняттям за свою української народної мови і ділами ствердженим бажанням сполучити себе і верству, до якої належу, в одну з цим народом українську націю та витворити спільну з ним одну українську державу».
А резюме Липинського таке: «Не демократ я тому, що не визнаю за народом не обмежених, самодержавних, суверенних прав — так само, як не визнаю і нічим не обмеженої, самодержавної монархічної влади. Не демократ я тому, що вважаю: «народовладний» демократичний метод організації громадянського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі».
Ось, враховуючи усе сказане, можна зрозуміти настанову-заповіт(!) Липинського нащадкам, тобто нам. Він переконаний у тому, що, як сила моральна, Україні потрібна така Церква, «що нашу теперішню гризню за викинуті на наш колоніальний смітничок недогризені кості перетворить в боротьбу за світове місце України, за ту нашу свідому місію історичну, яку нам, серед інших націй і держав, дав до виконання Великий Бог на Ним сотвореній землі». Річ у тім, що, на думку автора праці, «релігія і церква потрібна нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам потрібна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії». Тому що для Липинського релігія «є школою дисципліни соціальної і моральної». Вона здатна — і покликана — впорядкувати думки особистості, розвинути в ній здатність бачити межу між Добром і Злом, більше того, релігія — це й органічний елемент суспільної організації, спроможний своїм авторитетом сприяти розв’язанню важливих державних завдань.
Липинський сформулював ще одне, суворе, ба навіть грізне, застереження, що воно аніскільки не втратило своєї пророчої сили за ті довгі 93 роки, відколи була оприлюднена «Релігія і церква...». Він пише так: «Спекулянт, чи на торговлі, чи на промислі, чи на релігії, чи на політиці, хоче мати завжди при найменшім зусиллю якнайбільші зиски; хоче вибитись всіма засобами наверх. Для цього йому потрібна якнайбільша свобода. Релігія і церква, яка своїми обов’язуючими всіх наказами моралі обмежує свободу; релігія, яка не дозволяє свобідно ошукувати, брехати, визискувати, грабити; релігія, яка наказує слухати авторитетів і задержувати свої егоїстичні зажерливі інстинкти; релігія, яка проповідує найбільше зусилля в боротьбі зі злом і кличе до жертви та посвяти до цілої громади, — не може бути приємною такого типу організаторам державного життя, і тому вони всіма силами стараються її вплив обмежити, державне громадське життя з-під її контролюючого і обмежуючого впливу увільнити і зробити з неї, до нічого таких державних політиків не зобов’язуюче, приватне підприємство».
Справді пророчі, мудрі слова! Слова людини, яка знала людську природу, яка настійливо вимагає контролю й добровільного обмеження моральними законами.
Ігор Сюндюков
