Кров з вином

Як відомо тобі, понад усе скіфи цінують дружбу
(Лукіан. «Токсаріс або філія»)

Лукіан Самосатський (бл.125 – після 180), що походив з сирійської околиці тогочасної Римської імперії, залишив особливий слід в історії світової літератури. Насамперед завдяки блискучим сатиричним діалогам та першим твором в жанрі фантастики («Правдива історія»). Як високоерудований представник Другої софістики він чудово орієнтувався в літературному морі еллінської спадщини, часто піддаючи скептичній оцінці пануючі на той мент філософські та релігійні погляди. Фахівці до цього часу не мають одностайності щодо окремих його праць – сміється він в них, чи пише серйозно.

Скіфської теми Лукіан торкається в трьох своїх творах: «Анахарсіс», «Скіф» і «Токсаріс». В двох останніх фігурує персонаж на ім’я Токсар (від грецького τόξον – «лук»), хоча не зрозуміло чи мова про одну і ту ж особу. Адже в «Скіфі» йдеться про сучасника, навіть попередника іншого скіфа – мудреця Анахарсіса. Цей Токсар начебто зажив в Афінах слави знаменитого цілителя і був обожнений після смерті (автор навіть наводить детальний опис його могили), хоча тут можливі й іронічні алюзії на непривабливу оцінку скіфів Гіппократом («Про повітря, води і місця»). Діалог «Токсаріс», схоже, відбувається в пізніші часи Римської імперії, оскільки згадуються гладіаторські бої.

Наскрізною темою «Анахарсіса» і «Токсаріса» є протиставлення грецького і скіфського світоглядів. Симпатії Лукіана до скіфів часто пояснюють його варварським, чужинецьким Елладі походженням, але може йтися і про глибший погляд, звернений до спільного кореня сучасної йому ойкумени. Приміряючи на себе скіфсько-фригійський ковпак, Лукіан наче звертається до Хетської держави, яка колись панувала на його батьківських землях, до Трої, що була пов’язана з нею, троянця Енея, який після руйнування міста греками пливе до Італії, де засновує династію, що породить Рим, а той через віки упокорить нащадків еллінських кривдників Трої і закладе середземноморський Pax Romana – світ, в якому живе Лукіан.

Таким чином автор наче зіштовхує в інтелектуальному двобої два великих начала, що лежать в основі сучасної йому культури, зображуючи скіфський лоґос як архаїчніший та героїчніший. Якщо в «Анахарсісі» ці два первні зображенні в протиставленні (скіф кпить з грецької спортивної культури), то в «Токсарісі» дискусія завершується синтезом, виразники обох культур завершують її греко-скіфським братанням, наче звертаючись до спільної колись індоєвропейської основи (заради справедливості, один з описаних в діалозі персонажів таки вирушає навчатися мудрості в індійських брагманів).

Герої «Токсаріса», грек Мнесіпп і скіф Токсар, змагаються, прагнучи довести, який з двох народів більше цінує дружню відданість. На початку розмови Мнесіпп дивується, чому скіфи поклоняються чужоземцям – грекам Оресту і Піладу, хоча тих не боготворять в Елладі. До того ж вони завдали скіфам дошкульної поразки в Тавриді, викравши з храму Артеміди сестру Ореста Іфігенію (до її образу звертається в одному зі своїх драматичних сюжетів Л.Українка) і священну статую богині. Мнесіпп вважає, що вихваляти таке святотатство – йти врозріз зі скіфським звичаєм і заохочувати негідне ставлення до божеств.

Токсар заперечує, що скіфи вшановують шляхетний чин героя не залежно від його походження. Подвиг Ореста і Пілада заради дружби є трансцендентним, їхня щира і непохитна відданість один одному «вказує на дух непритаманний звичайним людям». Саме тому скіфи поклоняються їм як втіленню дружби, взірцю для інших.

Токсар йде далі і каже, що закиди Мнесіппа свідчать, що греки взагалі не розуміють, що таке справжня дружба, вони творять з неї ідеал, якому самі не слідують. Токсар пропонує на конкретних прикладах своїх земляків довести чия дружба міцніша – скіфська чи грецька.

Мнесіпп приймає виклик і обидва домовляються розповісти п’ять правдивих історій, а тоді визначити переможця диспуту (за відсутності судді, висновок залишається на розсуд читача). Самі ж герої наприкінці твору вирішують, що найкращий присуд у цій справі – це самим скласти дружню присягу (перемогла дружба).

Історії Мнесіппа вражають самопожертвою і назагал повторюють класичний мотив порятунку друга в біді. Герої його оповідей залишаються поруч з товаришем, коли той втрачає все майно і прихильність колишніх підлесників, кидаються на порятунок друга в розбурхане море, йдуть заради нього до в’язниці, беруть на себе турботу про членів його родини чи одружуються на непривабливій приятелевій дочці.

Скіфські друзі, яких описує Токсар, без вагань віддають власні очі, щоб повернути товариша з полону, рятують його з вогню, жертвуючи навіть власною сім’єю (дітей, я що зможу мати, друга – ні), ризикують життям на гладіаторському турнірі, вступають у двобій з левом, хитрістю і силою добиваються шлюбу незаможного друга з босфорською принцесою.

Токсар, визнаючи, що приклади грецької дружби заслуговують на пошану, втім вважає, що вони не дотягують до «скіфського стандарту», бо є історіями мирного часу, який не дозволяє проявити її героїчний вимір, «так само, як у спокійну погоду ми не можемо відрізнити хорошого стернового від поганого; треба почекати коли почнеться шторм і тоді ми це з’ясуємо». Він каже, що скіфи живуть в стані постійної війни, який і створює ту напругу сил, в якій здатна проявитися правдива дружба. Схожим чином протиставляє римську і грецьку дружбу Валерій Максім: «бачити як кров друзів змішується разом, рана до рани, смерть до смерті – це справжні ознаки римської дружби» (Valerius Maximus. Facturum et dictorum memorabilium libri 4.7.4).

Саме ім’я Токсара («Лучник»), що, зокрема, відсилає до назви скіфської поліції Афін (τοξόται), визначає ставлення до дружби, як бойового побратимства. Герой Лукіана описує як скіф обирає собі друга поміж найсміливіших і найбільш гідних чоловіків та скріпляє клятву «жити разом і, за потреби, разом померти» змішуючи кров зі своїх пальців у чаші, в яку вмочують меч та разом п’ють освячений трунок. Схожим чином Геродот описує спосіб, в який скіфи укладають угоди: «наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю зі стегон обох, що складають угоду… потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молитов і нарешті п'ють з глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують». Згідно з Лукіаном, кількість скіфів, які складають між собою священну присягу дружби не перевищує трьох. * * *

Поряд з морально-етичним мотивом в «Токсарісі» присутній і релігійний контекст. Дискусія між майбутніми друзями починається з питання про обожествлення Ореста і Пілада. Перед тим, як розповісти свої історії грек і скіф складають священну присягу на знак правдивості своїх слів. Це певним чином підтверджує «серйозність» Лукіана при написанні цього діалогу (в «Правдивій історії» він навпаки обіцяє лише брехати).

Мнесіп закликає у свідки Зевса, Токсар присягається у своїй правдивості Вітром і Мечем. На заперечення грека, що вони не є богами, скіф відповідає, що

Вітер репрезентує життя, Меч – смерть, таким чином відсилаючи до архаїчнішого нумінозного релігійного сприйняття.

Грецьке слово φῐλίᾳ, яким в діалозі позначається дружба, має широкий семантичний спектр, включаючи різні прояви любові і прихильності, зокрема, ділові, побратимські, сімейні та еротичні вузи. В творі «Еротес», що також приписують Лукіану, відносини між Орестом і Піладом зображені як гомоеротичні. Філія передбачає вихід за межі власного «я», проєктування прихильності на іншого. Токсар описує єднання друзів в «одну плоть», Мнесіп каже про «чотирирукість» і «чотириокість» їхньої дружби.

На противагу любові, яка виникає між членами сім’ї чи коханцями, дружні почуття не мають під собою очевидної біологічної основи, в розумінні античних мислителів вони репрезентують вищу, божественну якість.

Паралелі з грецьким розумінням філії знаходимо і в просторі індійської релігійної думки. Зокрема, ґаудія-вайшнавський святий Рупа Ґосвамі (1493—1564), адаптує театрально-естетичну категорію раси (з санксриту «есенція», «сік», «смак») Абгінаваґупти для пояснення відтінків релігійного зв’язку. Оскільки Бог, як аватара, втілюється на земному плані, відносини з ним можливі в формі типових міжлюдських стосунків. Вони, в порядку наростання інтенсивності, включають нейтрально-доброзичливе ставлення (шанта-раса), підпорядкування за принципом слуга – пан (дасья-раса), дружні відносини (сакхья-раса), батьківську любов (ватсалья-раса) та еротичний зв’язок (мадгур’я-раса).

Ідея антропоморфного сходження Бога на земний план загалом притаманна індоєвропейській духовності, яка розглядає таке втілення не лише як можливе, а й необхідне. В цьому сенсі християнство постає ближчим до індоєвропейської, ніж до авраамічної традиції, яка відкидає можливість інкарнації Бога як єресь.

За аналогією, послідовники Ісуса переважно перебувають з ним у дасья- расі, Марія і Йосип у ватсалья-расі, одним з прикладів християнського переживання мадгур’я-раси є Мехтільда Маґдебурзька (бл. 1207 – 1282).

Крішна – Верховна Особа Бога, в своїй земній лілі (розвазі) проявляє весь спектр духовних взаємовідносин. Викладаючи релігійні принципи, Він робить це з позиції не Вчителя, а Друга, розкриває їх у довірливих розмовах зі Своїми найближчими приятелями – Арджуною (Бгаґавад-Ґіта) та Удгавою (Удгава-Ґіта – Бгаґавата-пурана 11.4.6-29). Крішна також демонструє обидва типи дружнього зв’язку, описані Лукіаном.

В героїчному «скіфському» прояві він допомагає Арджуні відновити честь і здобути царство. Попри несприятливе співвідношення ворогуючих сил, через війну і кров веде друга до перемоги навіть тоді, коли той сам готовий опустити руки.

«Грецький» мотив допомоги в біді бачимо в історії брагмана Судами (Бгаґавата-пурана 10.80-81). Через бідність і скруту дружина вмовила Судаму піти в царську Двараку і попросити допомоги в Крішни, друга його дитинства, який тепер став великим правителем. Судама навіть не має де взяти належного подарунку, все, що він може запропонувати – дрібку звичайного рису. Але Крішна зустрічає його з великими почестями та особисто омиває брагманові стопи, разом вони згадують щасливі часи навчання в свого ґуру. Наступного дня Судама повертається додому, він посоромився просити щось в друга, але на місці своєї старої халупи бачить величний палац, повний багатства і слуг – Крішна задовільнив його невисловлене бажання, допомігши у важкі часи. В тоншому розумінні Судама не зміг нічого попросити, бо смак вищої раси (рівність у дружбі), навіть за скрутних обставин, запобігає опусканню на нижчий рівень відносин (клієнт – патрон).

Крішна перебуває на вершині насолоди всіма видами рас, але таке розкошування можливе лише через прему (любов), уособленням якої є Радгарані. Раса не приносить насолоди без преми. В їхньому поєднанні – постійний подив, вічний еліксир життя. Без любові дружба вироджується в меркантильний зв’язок, мати залишає дитину в сиротинці, коханці відвертаються один від одного, вгамувавши власну хіть, а відносини в суспільстві занурюються в асура-бгаву (демонічний умонастрій).

Загалом, з точки зору живої істоти (джіви), з огляду на цілковиту підпорядкованість матеріальній енергії, її відносини з Абсолютом відбуваються в дасья-расі (слуга – Пан). Водночас, Бог через експансію параматми (наддуші), перебуває в серці кожної джіви і ставиться до неї як Друг.

* * *

За теперішніх випробувань маємо можливість по-новому подивитися на «Токсаріс» Лукіана. Зображені в ньому архетипи дружби виразно унаочнені реаліями російсько-української війни: Європа перебуває в еллінському положенні порятунку друга в біді, Україна – в героїчній скіфській позиції. Прагнемо, щоб обидві ці духовні репрезентації древньої ойкумени злилися в філії, адже їх об'єднують спільні цінності.

Але що це за цінності?

Відповідь знаходимо в Геродота. Описуючи війну Дарія проти Скіфії, він зазначає, що на її початку скіфи діють пасивно, переважно маневрують, уникаючи битви. Тоді Дарій надсилає посланця царю Ідантірсу і пропонує очевидний вибір – якщо в тебе немає сил боротися, «якщо ти визнаєш себе неспроможним, тоді перестань тікати, принеси дари твоєму владареві – землю і воду – і тоді ми почнемо переговори». Але ця начебто логічна пропозиція викликає у скіфів лють. Дарій пропонує віддати йому свободу, наче це така незначна річ, товар, який можна вигідно обміняти в світі, де панує сила. Він хоче забрати собі те, чого не здатен зрозуміти сам!

Після зухвалого послання Дарія скіфи починають активні дії проти його війська, постійно тривожачи наскоками. Зіткнувшись з виснаженням армії і містичною невразливістю противника, лідер персів приймає рішення про відступ. Випереджаючи його, загін скіфів прибуває до іонійців, які стережуть для Дарія переправу через Дунай, пропонуючи: «зламайте якнайшвидше цей міст і повертайтеся вже вільними людьми і цим ви завдячуєте богам і скіфам; що ж до того, хто дотепер був вашим владарем, ми розправимося з ним так, що він більше не розпочне походу проти якогось народу». Греки міркують над цією пропозицією, але, попри заперечення афінянина Мільтіада, гору беруть прихильники тиранії – клієнти Дарія. Напозір вони руйнують частину мосту, а коли скіфи відходять, залишають для Дарія можливість втечі.

Відмова добити персів стає для греків фатальною. Давши можливість Дарію врятуватися та зберегти свій потенціал, вже через кілька років вони самі стають жертвою його військової машини й змушені відстоювати незалежність власних міст у важкій греко-перській війні.

Якщо історія справді чогось навчає, перед обличчям нових могутніх тиранів, які приречені зазнати поразки, еллін і скіф мають виступити спільно, якщо цінують дружбу і власну свободу.