Джерело: Факти
Ігор Осипчук
- В мирному житті я фотограф, а під час війни сів за кермо мікроавтобусу і практично весь свій час безкоштовно перевожу по Україні людей які вирвалися з окупованих територій і з зони бойових дій, — розповів «ФАКТАМ» волонтер соціального служіння Православної церкви України Едуард Гапіч. — Десь місяці 2 тому, мені довелося везти дружину капелана української армії з їх двома синами 13 і 15 років. Жінка з дітьми 43 дні прожили в Маріуполі в підвалі під час боїв за це місто. Час від часу вони піднімалися до себе в квартиру. В один з днів прямісінько в їх спальню влучив російський снаряд і… не розірвався. Ця відважна жінка з синами-підлітками винесли той снаряд кудись подалі від будинку. Але потім сталося наступне влучання, від якого було зруйновано увесь поверх, де знаходилася квартира цієї сім’ї. Втративши житло, вони остаточно перебралися в підвал. Найбільш з розповіді дружини військового капелана запам’яталось те, що її саму вразило: сини з самого початку їх життя в підвалі лишали на своїх тарілках по 3 ложки каші, хоча певний запас продуктів в них тоді ще був. Вона спитала, дітей, чому не з’їдають все, що вона їм поклала. А вони кажуть: треба заощаджувати, бо далі буде ще гірше.
- Як дружині і синам капелана вдалося вирватися з Маріуполя?
- Вони розповідали, що їх врятували 2 пальчикові батарейки, — відповідає Едуард Гапіч. — Я здивувався, спитав, яким чином врятували? «Мобільного зв’язку в місті не було», — пояснила жінка. — «Як можна виїхати з Маріуполя, не знали. Повезло знайти десь радіоприймач. Вставили батарейки. Включили радіо і фактично зразу ж почули з динаміка оголошення: тоді-то, в такому-то місці формується евакуаційна колона з 4 автобусів». Як вони їхали тими автобусами, це окрема історія.
— Яка?
- Водії були не тверезі. Але це не найгірше. Сорок кілометрів колона долала аж 2 доби! Бо довелося проходити фільтрацію, перевірки на блокпостах. Спали прямо на підлозі. Окупанти дивом під час фільтрації не виявили, що це дружина і діти військового капелана. Сини витягли з батькового ноутбука жорсткий диск, на якому були їх сімейні фотографії. На частині з них тато був знятий у військовій формі. Хлопчаки зашили той жорсткий диск в рюкзак і так вивезли на підконтрольну українській владі територію, приїхали в Запоріжжя. Вони тоді вперше після початку великої війни побачились зі своїм батьком. Загалом у цього капелана троє синів. Третій знаходився на неокупованій території.
В Маріуполі разом з цією родиною була сім’я іншого військового — дружина і донька. Вони також чудом благополучно вирвалися з Маріуполя в Запоріжжя. Але подальші події завдали їх нестерпного болю. Коли вони вже знаходились в обласному центрі, їм на телефон почали приходити СМС про те, що їх зустріне батько. Ясна річ що жінка з донькою дуже зраділи. А потім пролунав дзвінок: їм повідомили, що батько помер від ран в шпиталі в Полтаві. Поранення він отримав в боях на Сумщині. Нещодавно я відвіз їх в Полтаву. Разом ми знайшли могилу героя.
- Як людям вдається вириватися з окупованих територій та зони бойових дій?
- Напрацьована практика евакуації мешканців окупованих населених пунктів. Цим займаються місцеві перевізники, зокрема таксисти — у них є домовленості з орками на ворожих блокпостах. З розповідей людей, які вирвалися з окупованих територій, знаю що з одних пасажирів перевізники беруть досить значні суми, а декого начебто евакуювали безкоштовно. Члени одної сім’ї розповіли, що з них взяли по 400 доларів за «голову» (так і сказали — «за голову»). Інші люди казали, що заплатили по 300 доларів. А з зони бойових дій людей евакуюють військові, рятувальники і поліцейські.
Треба розуміти, що волонтерам дуже небезпечно їздити в прифронтові та окуповані міста і села. Почастішали випадки, коли волонтери, які все ж відважились повести гуманітарну допомогу на окуповану територію, зникають без вісті або потрапляли в полон. Тому ми забираємо евакуйованих людей уже на підконтрольній українській владі території — з Оріхівського хабу в Запоріжжі. Туди щодня прибувають до 1,5 тисяч людей. За ніч поліція і СБУ реєструє їх, а зранку ми веземо їх в інші куточки країни — аж до Хуста на Закарпатті.
- Який психологічний стан людей, які вириваються з окупації?
- У кожного свій. Скажімо, одна жіночка нікому не дозволяла навіть доторкнутися до її багажу. Я спробував допомогти їй завантажити в мікроавтобус сумки. Вона почала їх виривати, обурюватись. Думаю, це в неї так проявлялися наслідки сильного стресу, який вона пережила. Слід розуміти, що кадирівці знущаються над людьми на блокпостах. На додаток до цього 8 кілометрів від останнього ворожого блокпосту біля села Василівка до першого українського багатьом евакуйованим доводиться долати пішки, несучи речі на собі. Це стосується тих, хто їхали як пасажири на чужих машинах. Коли вони проходять ці важкі 8 кілометрів, їх підхоплюють місцеві перевізники з Оріхівського району і доставляють в хаб, звідки евакуйованих забираємо ми та інші волонтери.
- Як саме знущаються кадирівці над людьми?
- Влаштовують допити, змушують роздягатися (під приводом того, щоб перевірити, чи нема «крамольних» татуювань), ламають або забирають телефони, віднімають будь-які речі, які їм сподобались. Пристають до дівчат і жінок… Люди з Херсонської області, у яких був продуктовий магазин, розповіли, що їх грабували ледь не на кожному блокпості, хоча в них була повна машина дітей — на одних блокпостах вимагали гроші, доводилось платить, на інших забирали їжу, воду, речі. На останньому блокпості кадирівці «віджали» в одного з дітей батончик «Снікерс». Після проходження всіх блокпостів у тих людей не лишилося нічого, окрім одягу, який був на них та машини.
- Запам’яталася розповідь одного худенького юнака, який має інвалідність через проблеми з серцем. Окупанти змусили його роздягатися, допитували більше 3 годин, бо побачили в його паспорті довідку про з військкомату. Те, що це довідка про інвалідність орки до уваги не взяли. «Так ты военный!!!», — горланили нелюди. «Нет, я инвалид». Коли через стрес хлопцю стало дуже зле, ноги підкосились і він почав сповзати на землю, кадирівці нарешті пожаліли його, дозволили їхати далі. Майже весь час, поки я його віз, він мовчав, а на очах в нього наверталися сльози.
- Як сталося, що ви зайнялись цією волонтерською роботою?
- Волонтером я став ще в 2014 році. Коли 24 лютого нинішнього року росія почала повномасштабне вторгнення, я зразу ж записався в тероборону, але було вже сформовано таку кількість батальйонів, що мені сказали «Будьте на місці. Чекайте». Тож я почав волонтерити — з іншими небайдужими людьми збирав компоненти для виготовлення пляшок з «коктейлем Молотова». Перевозив все це на власній машині. Займався цим десь тиждень. Потім стало зрозуміло, що до Дніпра ворог не дійде, тому тема пляшок з займистою сумішшю стала не дуже актуальною. Тож переключився на іншу волонтерську роботу — став учасником команди, яка готувала їжу в храмі кришнаїтів, хоча сам до їх релігії стосунку не маю. На вулиці встановили 7 чанів по 320 літрів кожний. Розводили під ними багаття і варили їжу. Виходило десь 3,5 тисячі порцій щодня. Команди працювали позмінно, бо після дня роботи на кухні так втомлювалися, що руки і ноги ледь згиналися. Потім почав на своїй машині возити на Донбас ліки та харчі військовим. А коли волонтер Наталя Гейман (я знайомий з нею ще з 2014 року) запропонували вивозити на мікроавтобусі евакуйованих, погодився. Наталя являється координатором проекту з евакуації цивільного населення, який організувала команда соціального служіння ПЦУ «Елеос-Україна». Майже увесь свій час віддаю цій роботі. Виконуючи її, проїхав на мікроавтобусі вже понад 15 тисяч кілометрів. Це чимало.
Окрім евакуації людей, беру участь ще одному волонтерському починанні: ми з товаришем 3,5 тони сала засолили і відправили його українським військовим. Кидаємо гасло і люди перераховують нам гроші на купівлю сала.
- Маєте оберіг, який вас морально підтримує?
- Так, маю (Едуард показує нагрудний хрестик). Мені подарував його ювелір на ім’я Тарас, якому вдалося евакуюватися з сім’єю з Маріуполя. Я перевозив його з родиною з Запоріжжя в інше місто. Дорогою ми з ним розговорилися і Тарас вручив мені цей хрестик. Переконаний, що він мене оберігає.
- Серед евакуйованих з окупованих територій є люди з проросійськими поглядами?
- Так, зараз почали евакуйовуватися ті, хто чекали «русский мир». Але як побачили його справжнє, а не створене російською пропагандою обличчя, тікають на підконтрольну Україні територію.
— У вас виникають з такими дискусії?
- Знаєте, ні. Я не хочу з такою публікою спілкуватися — відключаюсь, в їх розмови не втручаюсь. Спочатку, ясна річ, питаю людей, звідки вони, що пережили. Якщо говориш з людиною з проросійськими поглядами, це швидко стає зрозуміло і я припиняю з нею будь-які розмови, окрім найнеобхідніших. Від одної таких людей — жінки — почув: чому ми зразу не здали Маріуполь. Ну як з нею про щось розмовляти? Інша справа такі люди, як ювелір Тарас, патріоти — з ними з задоволення можу говорити хоч всю дорогу.
— У вас лишається час на власну сім’ю?
- Майже ні, з дружиною спілкуюсь в основному по телефону.
В соціальному проекті Православної церкви України з евакуації цивільних беруть участь декілька волонтерів-водіїв. Вони не мають часу, щоб заробляти гроші для себе і своїх родин.
- За рахунок чого вони живуть? — ставлю питання координатору цього проекту Наталі Гейман.
- Нам допомагає Міжнародний фонд «Відродження». Завдяки цьому маємо можливість виплачувати невеличку зарплату водіям — хоч трошки компенсуємо їм те, що вони фактично живуть за кермом. Але дехто виконує цю роботу виключно на волонтерських засадах.
До речі, іноді за кермо сідаю я — коли ми їдемо без пасажирів. Бо водієві треба час, щоб поїсти, хоч трошки перепочити.
- Ви збираєте гуманітарну допомогу для мешканців міст і сіл, які знаходяться в зоні бойових дій?
- Так. Скажімо, в червні в одному з міст на Донбасі наші військові знайшли в підвалі будинку культури приблизно 1,5 тисячі людей, які там переховувалися від російських обстрілів. Мені подзвонила знайома волонтерка, попросила іграшки для дітей з того підвалу. Вивезти людей звідти можливості тоді не було — через майже неспинні обстріли ворожої артилерії. Іграшки, а також ліки, памперси, засоби особистої гігієни для людей, які там переховувались, нам дали мормони (послідовники однієї з течій християнства). Ми співпрацюємо з усіма релігійними конфесіями, окрім УПЦ Московського патріархату.
Між іншим, на початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну один московський піп приніс в військовий шпиталь «допомогу» — якесь дешеве мило, пляшку води і ще якісь дрібниці. Зробив фото, попросив керівництво шпиталю, щоб йому виписали подяку. Наш капелан отець Дмитро Поворотний, який в 2014 році вивозив з окупованої території тіла загиблих, зараз служить в тому військовому шпиталі. Він розповідав, що його неприємно вразила така «щедрість». Діти приносять пораненим бійцям цілі коробки подарунків. А піп Московського патріархату з’явився з маленьким копійчаною передачкою, і вимагав за це письмової подяки.