- UK
Протоєрей. Батько домашньої Церкви. Мрійник про Єдність Христової Церкви. Професор УКУ. Учасник відеоканалу "Християнин чи бандит?".
Я вже 17 років задумуюся над питанням, хто така жінка священика і нарешті сьогодні, я про це довідаюся.
Праска
В першу річницю нашого подружжя, я подарувала своєму чоловікові такий малюнок – стара довоєнна праска стоїть на столі з тканиною. На звороті був напис: тканина каже прасці – ти нищиш мою індивідуальність. І знаєте, що відповідає праска? Вона шипить: «пш-ш-ш»! За те, як гарно потім виглядала випрасувана сукня! Тканині було боляче, вона обурювалася, її пекло, навколо піднімалася пара і 
кінця-краю тим трансформаціям не було видно, але враз – все закінчується. Чи тканина стала чимось іншим? Ні. Вона залишилася собою, але в кращому, досконалішому варіанті.
Іванка з Крип’якевичів одружується з Михайлом Димидом 1993
ожна свідома людина, готуючись до шлюбу, ставить собі це запитання: а чи залишусь я собою? Скільки мене буде в мені? Чи не доведеться змінювати звички, спосіб життя, а то й думання? Як далеко я зможу піти, міняючи себе, і чи те, що в мені залишиться буду я?
Це стосується кожного подружжя, в тому числі й 
священичого. Я говоритиму про своє. Я народилася 42 роки тому і виростала в оточенні люблячої родини. Дідусь, Артемій Цегельський, був священиком. Коли я подорослішала, завжди на рівні підсвідомості я мріяла стати дружиною священика і поїхати з ним на Сибір, як це зробила моя бабця Марта. Я не бачила навколо себе прикладів молодих священичих родин (за винятком хіба подружжя отця Василя і Марії Говгерів), але коли мені було 23 роки,
Родина Оленки та прот. Петра Ґаладзів
мене запросили на місяць до Канади, щоб розписати каплицю Святої Софії у Сен Кетерінс. Тут я зустрілася з чудовими родинами: Марусі і о. Мирослава Татаринів, Тані і о. Богдана Чоліїв, 
Христі і о. Тараса Дусановських, Оксани і о. Михайла Лозів, Оленки і о. Петра, а також Ірини і о. Романа Ґаладзів, Галі і о. Андрія Чировських.
Родина Марусі та о. Мирослава Татаринів
Це були дуже щасливі, динамічні родини. Там звучала музика, завжди гостювали якісь люди, були дискусії, діти допомагали співати в церкві – життя вирувало. Я знала, що у них не бракує конфліктів, проблем, сліз і хворіб. Просто все клалося на стіл і вирішувалося спільно. З Канадою у мене пов'язаний один цікавий епізод. Моя віза вже закінчувалась, залишалися лічені дні, а я ніяк не могла намалювати Розп’яття на західній стороні каплиці. Бракувало досвіду, а може зосередженості. І ось добродійка Маруся Татарин (яка 
жартома називала себе злодійкою) попросила доглянути її неповносправну доньку Олександру. Коли я ближче познайомилася з цією дитиною, мені відкрилося її особисте розп’яття і розп’яття її родини. Я повернулася в каплицю і на протязі одного дня розпочала і закінчила Розп’яття Христа. Я не думала про реалізацію себе, свого таланту. Я думала про Олександру Татарин.
Втеча Святої Родини до Єгипту (фрагмент) 2010
Чи можна у випадку таких гармонійних родин говорити про самозречення? Так, але обох подругів. Самозречення Христа ради. Так, як Богородиця. Подруги щодня вмирають одні для одних, щоб завтра відродитися і жити для любові, якою є Бог. Всі ви чули з Євангелія від Марка 8:34 цей вірш: «Коли хто хоче 
йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе (щодня) хрест свій і піде за мною». Зректися себе – це відмовитися від всього того в собі, чого я не можу віддати Богові: мій гонор, амбіції, суєта, метушливість, мої залежності, все чим я є без Бога. Зректися всього, що стоїть на перешкоді Його любові. «Всяку нині житейську відложім печаль!»
Алла і о. Михаїл Шполянські з мамою, дітьми і внуками 2010
Тепер щодо реалізації особистості. Я вважаю, що священича родина – це ідеальне місце для реалізації особистості.
Я вам розкажу одну історію. Є у нас друзі – православне подружжя Алли і о. Михаїла Шполянських з Миколаєва над Чорним морем. Вони обидвоє прийняли Хрещення у зрілому віці і до священства прийшли дуже свідомо. У них троє дорослих дітей. Алла, тендітна і хворовита художниця стала прийомною матір’ю ще восьми дітей сиріт. Вона змогла їм передати тепло свого серця і частково вигоїти рани покаліченого дитинства. Спочатку родині було дуже важко, іноді бракувало хліба, навіть для власних дітей. Алла згадує, що одного разу загубилася в степу єдина коза і вони шукали її всією родиною… Зараз коли діти вже трохи підросли, Алла знову зайнялася мистецтвом, освоює фотографію, любить приїжджати до Львова за натхненням. Її улюблена фраза: «Матушка, нє ной!» Тобто припини нарікати, нудити світом.
Марія доручає Ісуса безмовним тваринам 2010 (фрагмент)
Чи думала вона про реалізацію особистості, коли одне за одним прибували чужі діти? У цьому ж євангельському уривку Марко продовжує думку: «Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу Мене ради і Євангелії, той її спасе». Бачите, знову поняття «зречення себе» і «самореалізації» йдуть поряд.
Чи це не заклик до нас, дружин священиків: реалізація себе не є самоціллю, вона обов’язково настане тоді, коли будемо найменше думати про неї.
Марта з Скобельських-Цегельська та Артемій Цегельський 1943
Чи думала про реалізацію молода їмость, любителька гри на піаніно Марта Цегельська, коли їхала з дітьми на Сибір, вслід за своїм чоловіком? Чи думала вона, що рубатиме ліс? Знаєте, що вони купили, коли більш менш загосподарилися після восьми років заслання – 
піаніно «Білорусь». Потім привезли його до Львова. Бабця грає на ньому у свої 90 років. Грає так, що мені здається, ніби вона чує партію скрипки, яку за звичай брав дідусь.
Родина – Весілля в Кані Галилейській 2004
Чому я на початку свого виступу сказала, що священича родина є ідеальним місцем для самореалізації?
Євхаристії і черпати в ній сили, щоб бути собою. Священик вдома – це велике щастя!Марія Анна Добрянська зі Залуцьких, дружина священомученика Омеляна Ковча
часто думаю про їмостей, доля яких не описана в книжках: про дружину о. Омеляна Ковча – Марію Анну Добрянську з Залуцьких. «Над їх хатою ангели пролітають» – казали перемишлянці. Тут мешкали, крім шістьох дітей ще завжди кілька сиріт, часом убогі студенти в пошуках харчу не тільки духовного. Ця жінка сміливо писала листи у всі інстанції, домагаючись повернення чоловіка з концтабору «Майданек». Відповіддю був лист о. Ковча: «Прошу нічого не робити для мого звільнення. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він привів мене сюди. Поза небесами це єдине місце, де я хотів би бути».
Неоніла з Гуньовських Лиско з о. Романом Лиском та їхніми дітьми (10 днів до арешту чоловіка)
ро дружину о. Романа Лиска – Неонілу з Гуньовських, яка залишилася з трьома малими дітьми – Олесем, Любком і Дзвінкою і важко працювала, щоб заробити на хліб насушний і чекала повернення її Романа, ще не знаючи, що його пісня урвалася в тюрмі на Лонцького.
Про дружину о. Івана Кипріяна – Марію з Ґеншелів. Що відчувала ця жінка, коли її 60-ти річний чоловік погодився йти в пекло війни, ставши капеланом УГА? «Як не я, тоді хто? Не тепер – то коли?» думав о. Іван в сибірському концтаборі, риючи підземний хід до дитячого бараку. Там він і замерз, тримаючи в обіймах чужих дітей.
Марія з Ґеншелів, вдова о. Івана Кипріяна з дітьми і внуками
Думаю про Емілію, дружину світлої пам’яті о. Володимира Турина, який охрестив нашого Дмитра. Про цю ніжну жінку, яка зуміла витримати тягар втрати і не зломатися.
Росіяни зробили непоганий фільм «Поп» під егідою режисера Володимира Хотиненка про священика, який досяг дивовижної кристалічності духа і про його дружину Алевтину – його «шліфувальний камінь». Тепер черга за професійним українським фільмом. Він має називатися «Їмость». Це був би збірний образ жінки священика, від її народження і до смерті. Де було б показано, як колесо долі шматує матерію, але не може знищити дух.
Родина Іванки з Крип’якевичів та прот. Михайла Димида 2009
І на завершення вірш:
Іванка Крип’якевич-Димид
Марії Татарин, жінці священика
матері трьох дітей
присвячую
Згадую Тебе,
коли думаю про покликання матері, Маріє
Згадую Тебе,
коли думаю про любов і пожертву, Маріє.
Ти стоїш у моїй пам’яті
Великою і печальною свічею,
яка рівно горить
і не погасає.
Самозречення – так як Богородиця
Скажи,
невже Гавриїл благовістив Тобі хресну дорогу,
звіщаючи: «Діво, радуйся…»?
Хто поміг Тобі
нести хрест,
невидимий хрест
Твоїх щоденних терпінь
вслід
за приреченим теслею?
Розп’яття «Син Теслі» 1992
Цілую кожну Твою сльозу,
не з фарисейською усмішкою,
а з побожністю прочанина,
який шукає святе джерело.
Віднайдення Гошівської Богоматері 2009
Ти оживила мене, благодатна, радуйся
Маріє, Господь з Тобою…
Згадую Тебе.
