Сатанівська синагога, як і будь-яка давня споруда, ховає чимало таємниць і загадок. Цього травня “божниця” подарувала одразу два відкриття, кожне з яких цілком заслуговує на визначення “сенсація”. Перше — нематеріальне, а друге можна й руками помацати.
Почнемо з нематеріального.
Страшний Діббук та його сусіда Вій
Драма “Діббук” Семена Ан-ського (Соломона Раппопорта) в єврейській літературі посідає те ж місце, що гоголівський “Вій” в українській чи російській.
Діббук (ідиш דיבוק дібук — прилиплий) — в ашкеназійському єврейському фольклорі душа грішника, яка по його смерті зависає між світами та намагається хоч якось причепитися (приліпитися) до світу живих. Цей неприкаяний дух може вселятися/приліплятися в людей та, навіть, в тварин чи неживі предмети. В каббалістичній літературі згадки про “діббуків” з'являються десь з XVII століття.
У християнській традиції з підселенням подібних злих сутностей борються за допомогою обрядів екзорцизму (католики) чи вичитки (церкви східного обряду). Як не кожен панотець може протистояти зайдам з потойбіччя, так і не кожному рабину під силу ганяти “діббуків” — обряд може здійснити лише цадик. Під час такого обряду цадик та десять його помічників читають спеціальні молитви, палять свічки, кадять ладаном та сурмлять в шофар (ріг).
Семен Ан-ський був не лише поетом, драматургом та політичним діячем, але й знаним дослідником єврейського фольклору та етнографії. Зокрема, в 1912 та 1914 роках він організував дві великі етнографічні експедиції містечками Волині та Поділля, під час яких було зібрано тисячі пісень, легенд, казок і навіть традиційних прокльонів, а ще багато рукописів XVII–XVIII століть та інших артефактів. Наслідком цих експедицій стали близько тисячі унікальних світлин, на яких дослідники зафіксували не лише традиційну містечкову забудову, але й сцени повсякденного побуту.
Перебуваючи в містечку Ярмолиці (сьогодні райцентр на Хмельниччині), Ан-ський став свідком досить трагічної, хоча й типової, як на той час, історії. Дівчину, яка кохала бідного учня релігійної школи-єшиви, батько вирішив віддати за підстаркуватого багатія. Молоді люди дуже страждали, але у патріархальному світі традиційної єврейської спільноти нічого вдіяти не могли.
Трагедія молодих людей настільки розчулила дослідника, що, повернувшись додому, він одразу ж написав свою знамениту драму, в основі якої не лише трагедія закоханих, але й легенди, міфи, перекази та забобони подільських хасидів, зібрані під час експедицій.
Сюжет драми Ан-ського коротко:
Бідний учень єшиви (релігійної школи) Хонон і донька багатія Лія давно кохають один одного. Тим часом батько дівчини вирішує віддати її за старого, але багатого. За допомогою таємних знань Каббали Хонон намагається цьому зашкодити. Але займатися Каббалою небезпечно — не кожен, хто відкриває завісу у потойбічне, здатен контролювати сили, що можуть звідти вирватися.
Хонон цілком прогнозовано гине. На могилі коханого Лія просить його забрати її зі світу живих і врятувати від осоружного шлюбу, але замість цього дух юнака (діббук) вселяється у Лію просто під час весільної церемонії. Цадик згодом виганяє діббука з тіла дівчини, але вона, не бажаючи розлучатися з душею коханого, помирає.
Це лише фабула. Насправді все набагато складніше, з подвійними, а то й потрійними замаскованими сенсами, прихованими містичними символами та не без моралі.
Про “Діббук” по тому написано чимало, з ретельним препаруванням чи не кожного речення, епізоду та образу. Але все то писали літературознавці, які були далекі від етнографічної спадщини Ан-ського. З іншого боку — у етнографів руки не доходили до того, аби ретельно проаналізувати драму.
Наразі автор знайомий і з тим, і з іншим. Що й дало можливість зробити перше, нематеріальне, відкриття.
Зокрема, перебуваючи в Сатанові, Ан-ський записав кілька легенд про вищезгадану Сатанівську синагогу.
У одній з них ідеться, що ця божниця існувала від початку світу, її не будували, а випадково відкопали під час земляних робіт. У іншій розповідається, що опівночі сюди приходять на молитву душі померлих. Ще одна — присвячена могилі, що колись була біля її стін. Мовляв, там поховано молодят, яких козаки Хмельницького убили просто під час весільної церемонії (насправді там поховано жертв турецької різанини 1676 року — авт.). Цю могилу, до речі, добре видно на фотографії синагоги початку ХХ ст.
Згідно з текстом драми 1-ша та 2-га дії “Діббуку” відбуваються в синагозі містечка Брініця (сьогодні — Польща, на час написання твору — Царство Польське в складі Російської імперії). Автор описує її як стареньку та дерев'яну. Але, якщо згадати етнографічну спадщину Ан-ського, стає зрозуміло, що насправді йдеться виключно про сатанівську “божницю” і лише про неї!
Наведемо фрагмент:
Лия. ...Никто, никто не помнит и не знает когда ее [синагогу]строили. Говорят даже, что она была найдена под землей выстроенной... Сколько было пожаров, сколько раз весь город выгорал дотла — а она оставалась целой. Однажды только загорелась в ней крыша (ще один доказ, що йдеться про муровану, а не дерев'яну споруду — авт). И прилетели голуби, целая стая голубей, стали кружиться над крышей, махать крылышками — и потушили огонь. А обгороженный холмик возле синагоги ты видела? Это святая могилка. ...Могилка жениха и невесты...
Фрада (жалостливо). Когда их венчали, Хамелюк (Хмельницький — авт.) напал и убил их под венцом. На том месте их и похоронили. И теперь, когда раввин венчает жениха и невесту возле синагоги, он слышит из могилки стоны... А после свадебного пира все идут туда и пляшут вокруг могилки, увеселяют жениха и невесту, которые там похоронены....
Ще один епізод:
Лия. ...Как здесь печально, как печально...
Фрада. Деточки мои, в синагоге не может быть иначе. В полночь приходят покойники молиться и оставляют здесь свою печаль...
Виділення автора, аби показати, де згадуються легенди саме сатанівської синагоги.
Можна, звісно, запитати: “Що ж тут такого сенсаційного?”
Пояснимо: з'ясувати, у якій конкретно синагозі відбувалася дія “Діббука”, — те ж саме, що достеменно вирахувати у якій саме церкві відбулася сумнозвісна вечірка Хоми Брута, панночки та Вія.
До речі, про Вія... Хоча події знаменитого твору Гоголя відбуваються на якомусь хуторі, що за 50 верст від Києва, але й тут є глибокий подільський слід. Ба! Можна сміливо заявити, що Вій та Діббук — земляки!
За якихось 5 км від Сатанова біля села Іванківці (колись Іванківці Сатановецькі) лежать урочища “Дівич” та “Замчисько” (останнє — це поросле лісом давньоруське городище). Про ці місця існує досить цікава легенда, записана ще в 1831 р. знаменитим лексикографом Володимиром Далем. Детальніше про неї можна ознайомитися у статті “Легенди і перекази про Буняка і його переможців”
У цій легенді нас цікавить виключно персона злого чаклуна Буняка (Баняка). Останній одним лише поглядом міг руйнувати найміцніші фортечні мури та вбивати все живе. Аби вберегти людей від його злих чар, Бог зробив так, аби Буняк не міг розплющувати очі. Отак той і ходив з заплющеними очима, за що й одержав прізвище “Сплячого Баняка”. Піднімати повіки міг лише за допомогою помічників, які для цього користувалися срібними вилами. Гоголь був добре знайомий з доробком Даля і згодом використав цю легенду, коли створював образ Вія.
Гоголівського "Вія" і "Діббука" Ан-ського поєднують не лише спільна географія, але й дуже схожі головні герої.
Хонон — учень єшиви, а Хома Брут — бурсак, тобто теж учень релігійної школи. Хонон захоплюється забороненою для його віку Каббалою, Хома теж полюбляє заборонену Церквою містику — на останнє чимало натяків по тексту повісті. Хонон гине, бо необачно зазирнув за завісу потойбіччя, а Хома, бо подивився в очі Вію (у те ж потойбіччя). Навіть імена їх схожі (не виключено, що не випадково)
Сатанів, як і будь-яке старовинне містечко Поділля, стоїть на підземеллях. Їх тут, як дірок у доброму сирі. Подоляни закопувалися у землю не заради забави, — це була життєва необхідність. Нагадаємо, що колись цей край був кордоном між Степом та Християнським світом, а люди тут жили під постійною загрозою татарських набігів та турецького вторгнення. Войовничі волохи, зауважимо, теж вважали за незле навідатися до сусідів “за зіпунами”.
У давнину льохи під сатанівськими будинками з'єднувалися між собою у так звану “підземну вулицю”, що мала проходи до замку та в довколишні ліси. У випадку несподіваного нападу підземелля виконували роль схронів та своєрідних евакуаційних виходів, якими можна було потрапити у безпечніше місце.
Коли загроза набігів зникла, спільна система підземель занепала, а входи до підземної мережі позасипали. Не виключено, що десь у приватних льохах й досі збереглися проходи до “підземної вулиці”, але місцеві дядьки про те воліють мовчати — кому потрібно, аби там швендяли всякі дослідники та туристи?
Автору поталанило потрапити лише до кількох досить цікавих льохів XVII-XVIII ст. які сучасні сатанівчани й досі використовують для зберігання припасів та консервації.
Один з таких льохів знаходиться під будинком, що розташований неподалік синагоги. Автор до нього вже якось зазирав. Сталося це десь 2002 року, але в силу певних обставин то було саме “зазирнути одним оком”. Цей підвал “дворівневий” та складається з “верхнього льоху”, до якого можна потрапити одразу через люк у підлозі будинку, та “нижнього”. Останній, насправді, то не зовсім льох, а фрагмент чималого тунелю, відгородженого від підземного простору стіною, яку вимурували десь на початку 1990-х. За словами попереднього власника будинку, підземний прохід вів просто до синагоги та закінчувався обвалом. Крім того там було ще бічне відгалуження (теж з обвалом). Стіну в тунелі вимурували для спокою мешканців будинку, — якось неприємно усвідомлювати, що з похмурих підземель у твій дім може заповзти щось або хтось.
На перший погляд цей двокамерний “погріб” майже нічим не відрізнявся від інших, аби не одне “але”. Одразу при вході до “нижнього” льоху на вапняковій балці, що облямовує дверний прохід, видно видовбаний в камені специфічний жолобок. Кожен, хто розуміється на юдаїці, одразу упізнає у ньому заглибину під мезузу.
Довідка: Мезуза (івр. מְזוּזָה — «одвірок») — сувій пергаменту з фрагментом тексту молитви «Шма Ісраель» («Слухай Ізраїлю»), що вкладений у спеціальний футляр та закріплений з зовнішнього боку дверей біля чи на одвірку. Футляр або вкладали до спеціальної ніші, або просто прибивали. Кріпиться мезуза завжди праворуч, як входити ззовні. Мезуза має бути на дверях до споруди де перебувають люди — житлового будинку, крамниці, синагоги/молитовного будинку, заїзду тощо.
На складах, сараях, кошарах, конюшнях тощо — встановлення мезузи не передбачено. Тим більше встановлення мезузи не передбачається в підземеллях. Знайдена мезуза (точніше слід її кріплення), зауважимо, знаходиться на глибині принаймні у добрих 5 метрів від земної поверхні.
Для юдаїки така підземна мезуза — вже сенсація. Зокрема, доктор мистецтвознавства Борис Хаймович (Єврейський університет в Єрусалимі), який є чи не найавторитетнішим спеціалістом з історії та культури єврейських містечок Східної Європи, заявив, що нічого подібного він ніколи раніше не бачив. Ба, навіть не чув про таке!
Наразі є лише два пояснення, чому в підземеллі колись встановили мезузу. Власне пояснення одне, просто складається воно з двох частин, що гармонійно та логічно доповнюють одна одну.
У даному випадку потрібно врахувати, що на місці входу в підземелля раніше стояв будинок, в якому століттями жили місцеві рабини, а сам тунель веде до "божниці" (точніше, до льохів під нею). Очевидно, що льох/тунель вже вважався частиною підземного простору синагоги, тому, як і передбачено Законом, підземні двері перед ним були позначені мезузою.
Також варто згадати, що сатанівська синагога була не лише важливим вузлом міської оборони, але й своєрідним донжоном (фортецею в фортеці). Якщо ворог проривався в місто, божницю використовували як останній оплот його захисників. Не виключено, що чималий підземний простір під нею викопали в якості таємного схрону, де в найгіршому випадку могли б сховатися жінки та діти. Звісно, що вхід до такого схрону теж мав бути захищений мезузою.