Духовне і національне у жовківській спадщині Юліана Буцманюка

Як поєднується віра, патріотизм і рука майстра на прикладі Юліана БУЦМАНЮКА, відомого в Галичині та поза нею художника-іконописця, автора розписів декількох храмів та про один з його шедеврів у Жовкві розповідає і розмірковує Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Ряса та вишиванка

Духовність та патріотизм важко відділити один від одного – навіть в серці святого. Ісус Навин, Давид чи Юда Макавейський билися водночас за віру і батьківщину. Людовік Святий та Жанна д’Арк дбали перш за все про Францію, а потім вже про загально християнські інтереси. Святий Володимир Великий, як і син його Ярослав, були перш за все руськими князями, і піклувалися про інтереси власної держави та культури. Впродовж століть у світовій історії поєднання національного та релігійного мало різні пропорції, у т.ч. такі, коли національні герої намагалися релігійне життя поставити собі на службу, що могло принести тимчасову користь, але ще більше і на довший час — шкоду. Усе ж в Церкві знаходилися люди, які вміли взаємокорисно поєднати ці дві речі, наприклад, в мистецтві.

У місті Жовква, що під Львовом, чотири греко-католицькі парафії, одна римо-католицька, одна УАПЦ, одна УПЦ й одна баптистська. Переважаюча більшість тут – греко-католики. Найбільш численна парафія – при церкві Серця Христового, якою опікуються ченці чину святого Василія Великого. Тому люди кажуть – «ходять до василіян». Парафія ця приваблює людей не тільки добрими сповідниками та проповідниками, а ще й незвичайним — точніше, надзвичайним — храмом Серця Христового.



Храм був закладений засновником міста – Станіславом Жолкевським – у 1612 році. Тоді він виглядав як брат-близнюк парафіяльного костелу – хіба що був троши меншим за розмірами. Освятили храм на честь Різдва Христового. На той час храм був православним, а з початком 18 ст. перейшов в унію.

Іконостас церкви був виконаний відомим українським маляром 17 століття Іваном Рутковичем. Цей іконостас був пізніше проданий до Нової Скваряви, а згодом — викуплений митрополитом Андреєм Шептицьким і зараз він прикрашає собою національний музей у Львові.

Митрополит Шептицький не забував і про саму жовківську церкву — на початку 20 століття він заснував там друкарню (точніше, модернізував стару), яка стала однією з головних українських друкарень Галичини. Тут виходив відомий часопис «Місіонар», друкувалися численні книги. А у 1910-1911 роках невеличку каплицю біля церкви розписав молодий маляр Юліан Буцманюк. З цього і починається нове життя храму: Буцманюк виявився не тільки талановитим маляром, а ще й творцем нової художньої концепції – української сецесії.

Митець та стрілець

Юліан Буцманюк народився у 1885 році, в селі на Радехівщині, в родині сільського вчителя. Разом з другом-поляком ходив до художньої школи. Потім – працював, тренував художні навики, аж поки Ксенофонт Сосенко, парох церкви в селі Конюхи на Бережанщині, не запросив молодого маляра (Буцманюку тоді йшов двадцять другий рік) розписати свою церкву. Розписами парох був вражений, і розповів про юного митця своєму родичу – художнику Модесту Сосенку, випускнику Краківської Академії мистецтв. Сосенко бере Буцманюка собі в учні та починає давати юнаму маляру завдання. Буцманюк допомагає розписувати церкви в Рикові, Славську, бере участь у розписі катедри у Львові. А у 1910 році на молодого художника звернули увагу жовківські василіяни – Юліан Буцманюк отримує замовлення розписати маленьку капличку при храмі. 25-річний художник з захопленням перше за своє перше замовлення – і створює справжній шедевр.

Фрески в каплиці Буцманюк зробив в дусі сецесії, традиційної для початку 20 століття. Тоді мистецтво вже відмовилося від умовностей бароко та класицизму, від занадто емоційних поз та виразу облич. Пози людей та янголів на фресках Буцманюка максимально реалістичні, на обличчях – мир, спокій, впевненість та смирення, притаманні готичній скульптурі. Єдине, що відрізняє готичні статуї від людей романтичному живопису, – це посмішка. Майже всі обличчя на готичних статуях мають м’яку, майже приховану посмішку. На сецесійних картинах – від англійських романтиків до Васнєцова та Несторова – люди серйозні, немов благоговіють від того, свідком або учасником чого вони є. Успадкував цю традицію і Буцманюк. Але найбільш вражає Божа Матір з маленьким Ісусом, біля яких стоять діти в українському вбранні. Сорочка з українською вишивкою і на самому Ісусі, і на архангелах – Гавриїлі та Михаїлі – які зображені з боків від Божої Матері.

Сецесійний стиль, обраний Буцманюком для жовківської каплиці, не був новим. Але винахідкою молодого митця було поєднання сецесійного романтизму та елементів українського орнаменту, а також «українізація» героїв фресок. І справа тут не тільки в вишиванках – вирази облич та пози героїв видають в цих давньогрецьких, давньоєврейських та давньоруських святих українських інтелігентів початку 20 століття. Це не дивує – усіх героїв своїх фресок митець списував зі своїх знайомих: священиків, малярів, викладачів. Є легенда, що дівчина, яка стоїть біля Божої Матінки, була списана з жовківчанки, в яку молодий художник певний час був закоханий. З чотирьох янголів, що прикрашають купол каплиці, двоє списані з жовківських малих єврейок, а двоє інших – з українських дітей.

Розпис жовківської каплиці став першим в історії мистецтва прикладом поєднання сецесійного романтизму та української народної традиції. Вперше вишиванки з’явилися на церковних фресках, вперше українська культура проявила себе в церковному мистецтві. І вперше на стінах храму поєдналися духовні та національні традиції, відверто переплелися дух християнський та український.

Національні мотиви в церковному мистецтві – явище не нове. На стінах готичних соборів Парижу чи Реймсу можна прочитати всю історію середньовічної Франції, а Вестмінстерське абатство можна назвати англійською історією в мініатюрі. В храмах ховали королів, графів та лицарів – і їхні постаті дивилися на парафіян зі стін церков та соборів. Але одне діло – святі історичні постаті (святі Володимир чи Ольга – неодмінний атрибут будь-якого православного чи греко-католицького храму), а інше – діти в українському вбранні, цьому втіленні нашого національного духу. На це не наважувався жоден з малярів чи іконописців.

Розпис жовківської каплиці переконав усіх в мистецьких талантах Буцманюка, і через два роки Модест Сосенко відправляє молодого художника до Краківської Академії мистецтв. Спонсором став Андрей Шептицький – митрополит вже давно опікувався монастирем отців василіян у Жовкві, а патріотичне благочестя (чи благочестивий патріотизм?) Буцманюка його приємно вразили. Крім того, Шептицький взяв за правило підтримувати талановитих молодих українців, які могли своєю творчістю примножити славу своєї Церкви та свого народу. І Буцманюк опиняється у Кракові, а згодом – подорожує до Італії (без знайомства з італійським ренесансом «в оригіналі» не мислив себе жоден поважаючий себе художник). Але довго насолоджуватись мистецькою наукою нашому герою не довелося – вибухнула Перша світова війна.

У сварці Німеччини та Габсбургів з Антантою, як і в будь-якій великій війні, в кожної нації, вільної чи підкореної, був свій інтерес. Розуміючи, що після війни кордони мінятимуться, кожен намагався відстояти свої інтереси в подіях, що розгорталися в Європі. Українці Галичини не були виключенням – для них участь в Першій світовій війні відкривала можливість для створення української армії. У випадку перемоги Австро-Угорщини, заслуги українців можна було б використати як аргумент для створення автономного утворювання на теренах імперії. У випадки поразки австрійців український легіон міг би самотужки відстоювати права України (що пізніше і сталося). Крім того, усіх чоловіків все одно б забрали до війська, а створення українського легіону давало можливість українцям служити та йти в бій поруч з українцями. Як наслідок, війна сприяла б вихованню та об’єднанню українців навколо національної ідеї. Через це уся патріотично налаштована українська молодь записувалася до легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Записався туди і Юліан Буцманюк – 28 червня 1914 року.



Бойова рутина не зашкодила творчості митця. Спочатку він проявив себе як вмілий фотограф, потім – і як художник. У грудні 1914 року вийшли перші світлини Буцманюка, присвячені бойовій славі легіону УСС, а наступного року — його фронтові картини об’єднали в серію поштівок. Також Юліан Буцманюк став головним дизайнером символіки та відзнак легіону. А, крім художньої творчості, він ще й займався проукраїнською агітацією серед населення Закарпаття (куди був передислокований легіон січовиків). Враховуючи те, що легіон складався з добровольців, до того ж молодих людей з освітою та ідейною підготовкою, не дивує той факт, що до січовиків підкарпатські русини ставилися з симпатією, а до їх ідей – з прихильністю. Непогано проходила і військова кар’єра митця – він став хорунжим та мав під своїм командуванням біля трьохсот стрільців.

Доля легіону УСС склалася трагічно. Австрійці ставилися до нього з недовірою, поляки вважали за ворога. Після того, як Австро-Угорська імперія розпалася, січовики захопили владу у Львові та створили Західноукраїнську Народну Республіку, перетворившись на Українську Галицьку Армію. Вони билися спочатку проти поляків. Частина стрільців стала основою війська Симона Петлюри та билися проти більшовиків та білогвардійців. Після усіх колізій громадянських війн дехто пристав до білогвардійців, дехто – до більшовиків та пізніше зазнали репресій, дехто – разом з Петлюрою та Пілсудським брали участь у поході на Київ та у боях під Віслою, деякі стрільці були «проти всіх»… Ті, кого оминули і ворожі кулі, і більшовицькі репресії, врешті-решт були інтерновані Чехією. Серед таких був і Буцманюк зі своїм кошем. На той час він уже був одружений на Ірині Чайківській. До інтернованих ставилися непогано, і Буцманюку запропонували навіть перейти на службу до чеської армії. Але він відмовився – проливати кров за чужі інтереси він не хотів. До того ж, в Чехії була Празька Академія мистецтв!

У 1923 році він навчається в Академії, а через чотири роки цей солдат переможеної армії вертається на Львівщину. Працює Буцманюк у повітовій філії «Рідної Школи», не залишає і малярства. І тут, в середині 30-х років, Боже Провидіння знов зводить його шлях з жовківськими василіанами. Велику церкву Різдва Христова вирішують перебудувати – храм вже не вміщає усіх парафіян, до того ж, постраждав від війни та пожеж. І розписати новозбудовану церкву вирішують доручити нашому герою.

Стінопис як підручник з історії

Коли Юліан Буцманюк взявся за розпис церкви, він вже не був захопленим юнаком, який з обуренням взявся за свою першу роботу. Тепер йому було вже далеко за сорок, а за плечима – велика війна, боротьба за незалежність батьківщини. Кажуть, хто не знав війни, кохання та зради, той не жив. Наш художник пізнав і справжню любов, і справжню війну, і біль поразки – коли молода Українська Народна Республіка була роздерта надвоє Польщею та Радянським Союзом. Але, незважаючи на поразку, усі українські патріотичні сили були налаштовані на продовження боротьби. Старі січовики йшли до ОУН, пропагували ідею єдиної та незалежної України. Юліан Буцманюк не був виключенням, але боротися він планував на власний лад. Досвідчений офіцер, він за складом душі був митцем, і з пензлем поводився краще, ніж з крісом. А те, що митець може бути небезпечнішим за солдата, наш герой добре усвідомлював. Крім того, побувавши і на Закарпатті, і під Києвом, побачивши майже всю Україну – таку різноманітну та розпорошену, він розумів, що наша батьківщина ніколи не зможе здобути волю, не здобувши єдності. А єдність України – річ, якої досягнути нелегко. І з цими думками наш митець починає роботу на стінописом.

У вівтарній частині він зобразив пророків на тлі золотих янголів. Спеціально розраховуючи на рівень сприяння провінційних міщан, він кожного пророка зобразив з атрибутом, за яким його легко було відрізнити. Пророк Ісайя приймає до уст розпечене вугілля (згідно з його славнозвісним видінням), пророк Єремія несе на шиї ярмо (про що написано в його книзі), пророк Даниїл гладить по холці лева (згадуючи біблійну історію з лев’ячим ровом). На стіні апсиди зображено Христа. Христос вдягнений у вишиванку, а в Його грудях палає серце (церква була присвячена Серцю Ісусовому). Вівтарна частина розписана не тільки колосками хліба, рибами та виноградними лозами (традиційні біблійні символи), а ще й українськими соняшниками.



Розпис центральної частини храму демонструє ще більше «українських» рис. Бог-Отець в куполі, який тримає в руках земну кулю, списаний з митрополита Андрія Шептицького. Але найцікавіше починається, коли погляд туриста чи парафіянина сягає бічних приділів, звідки на них споглядають герої козацької доби та визвольних змагань. Перша фреска, зліва від вівтаря, присвячена Берестейській Унії. На фоні середньовічних міст Речі Посполитої стоїть три групи людей, вдягнутих в священицькі та чернечі ризи, шляхетські кунтуши, козацькі жупани. Центральна група – священики та ченці «унійного» руху, які і створили Греко-Католицьку Церкву. Серед цих постатей можна виділити Михаїла Рогозу – першого унійного митрополита Київського. Поруч з ним стоїть Іпатій Потій – лицар, що проміняв шаблю на чернечі ризи, автор численних праць на тему унії, наступник Рогози на митрополичому престолі. Стоїть між унійними діячами і наступний митрополит, Йосип Вельямін Рутський, засновник василіанського ордену. Над ними височіє священномученик Йосафат Кунцевич – небесний покровитель унії, вбитий православними у Вітебську (сцени покликання та мучеництва св. Йосафата прикрашають стіни приділу).



А з боків групу уніатів оточують дві групи з, умовно кажучи, «ворожого» православного табору. Православний табір очолює князь Костянтин Острозький. На фресках Буцманюка князь дещо стрункіший за себе історичного, і жести його більш широкі, але беручи до уваги, що саме Острозький очолив православний табір в часи унії, митцю можна простити таку «героїзацію» людини, чиї справи були не менш вагомими, ніж славетні лицарські подвиги його батька. Крім князя, серед захисників православ’я можна виділити Петра Конашевича-Сагайдачного у блакитному жупані, з сивою бородою та гетьманською булавою. Православну групу доповнюють гетьман Михайло Дорошенко, єпископ Мелетій Смотрицький (який то боровся проти унії, то навпаки – захищав її), афонський монах Іван Вишенський, митрополит Петро Могила. Наразі, поруч з Вишенським стоять Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. Сам факт, що художник зобразив поруч і героїв «своєї» церкви, і її ворогів, може здивувати – не так вже і легко складалися відносини між цими двома таборами Руської Церкви. Саме ворожнеча між православними та греко-католиками багато в чому і зумовила розподіл України на Схід та Захід, між поляками та московітами, а пізніше – між Австрією та Росією. Однак Буцманюк, який пройшов з боями ледь не всю Україну, – від Закарпаття до Києва, – добре розумів і причини, і наслідки цієї ворожнечі. І мріючи про єдину соборну Україну, він не міг не розуміти, що в українських православних з греко-католиками нема іншого виходу, крім примирення, коли кожен має визнати і свої провини, і ворожі чесноти.

Дійсно, у 17 столітті саме завдяки православним братствам, завдяки острозької та київської академіям, завдяки козацькому благочестю була врятована від ополячення, збережена та примножена українська культура. Саме завдяки Хмельниччині українці заявили про себе як окрема нація, яка прагне свободи (хоча і не завжди знає, як нею користуватись). З іншого боку, після придушення Росією української автономії та перетворення української Православної Церкви на зросійщену державну машину лише Греко-Католицька Церква в Західній Україні була спроможна зберегти українську культурну самобутність, сформувати молоде покоління українських інтелігентів та патріотів, що будили українську свідомість з церковних амвонів, вчительських кафедр, книг та газет. Якби не православ’я, Україна була б знищена у 17 столітті поляками-католиками. Якби не західноукраїнське греко-католицтво, Україна була б цілком та остаточно знищена у 19-20 столітті православними росіянами. Тому, щоб зберегти Україну, треба зрозуміти цей історичний парадокс, і однаково шанувати. Старий січовик зрозумів це дуже добре (хоча і не міг тоді знати, яку роль відіграє Західна Україна в наших визвольних змаганнях), тому і виплеснув свою мрію про єдність України на стінах жовківської церкви.

Розпис протилежного приділу змальовує події, свідком та учасником яких наш художник був сам. Мова йде про визвольні змагання 1914-1920 років та про Акт Злуки, проголошений 22 січня 1919 року – символічне об’єднання УНР та ЗУНР, Західної та Східної України. Знову ми бачимо тут два «табори» – київський та львівський, східний та західний. На фоні Печерської Лаври та Софійського собору стоять Петлюра, Грушевський, Скоропадський, а за їхніми спинами бачимо українських селян та кобзаря, який рве струни на бандурі (символічний жест, втілення боротьби та непокори). З протилежного боку – панорама Львова, з собором Святого Юра, латинською Катедрою та ратушею, а на її фоні – діячі визвольних змагань в Західній Україні. Тут і президент ЗУНР Євген Петрушевич, і голова Визвольної Ради Кость Левицький, і командувачі січовиків Гриць Коссак та Дмитро Вітовський, і голова ОУН Євген Коновалець, і рядові січові стрільці з пластунами. Між двома групами стоїть митрополит Шептицький з греко-католицькими єпископами, благословляючи Акт Злуки, благословляючи єдність України. Біля ніг Митрополита — дівчина у рваному вбранні, стоячи на колінах, плаче біля померлої дитини – символ Голодомору. Що ж, про події на землях Радянської України західноукраїнські націоналісти були добре проінформовані і, як могли, намагалися вплинути на ситуацію. Хтось організовував замахи на радянських консулів, а хтось – замість зброї працював пензлем.



А над усіма цими героями визвольних змагань височить Божа Матір з покровом, який накриває героїв визвольних змагань та усю Україну…

По кутах приділів, під козаками та стрільцями – зображення «традиційних» давньоруських святих Володимира, Ольги, Бориса та Гліба, під якими герби князя Володимира (славнозвісний тризуб), архангел Михаїл (покровитель Києва) та Галицький Лев (герб Галицько-Волинського королівства).

Центральну частину головної нави Буцманюк розписав сценами Страсного тижня та Різдва. Національні мотиви проявилися й тут: апостоли на Таємній Вечері мають типові слов’янські обличчя (крім Юди), а замість східних волхвів дари маленькому Ісусу приносять козак з шаблею, князь з галицьким левом на плащі, бурсаки в характерних жупанах. Пастухи теж набули відповідного «колориту» — з жупанами, хустками, скрипками та сопілками. Стеля прикрашена сюжетами з історії східного чернецтва – перші пустельники античної доби, написання чину св. Василя Великого, залучення до чернецтва інтелігенції античного християнського світу, відновлення василіанського чину греко-католиками та служіння василіан українському народові.



Звісно, що праця Буцманюка не могла не викликати бурхливої реакції серед сучасників. Польські журналісти Львова закликали заборонити «націоналістичні фрески». Закидали митцеві, що нібито св. Євангеліста Івана він списував з члена ОУН, засудженого за терористичні акції, закликали спеціальну комісію провести розслідування… Українське населення, звісно, ставилося до жовківського митця, як до народного героя, але і комісія з Варшави оцінила високу майстерність Юліана Буцманюка та поставила львівських поляків на місце.

Зображення на фресках та іконах неканонізованих історичних діячів не є винаходом Буцманюка. У середні віки статуї та вітражі готичних соборів відображали усю історію країни та міста. У Франції у вітражах соборів Парижу чи Реймсу можна побачити сцени з життя Карла Великого, а в англійських храмах – пам’ятники лицарям, що захищали землю від вікінгів. Зустрічаються на стінах і статуї жертводавців церков. Пізніше, коли почала розвиватись церковний живопис, з жертводавців писали портрети, зображуючи їх в молитовній позі на колінах. Водночас, під час Ренесансу митці часто зображують Божу Матір з різними святими, які стоять перед нею на колінах. А в Україні у 17 столітті зустрічається поєднання цих двох традицій – на іконах пишуть Божу Матір, а під нею стоять чи схилилися на колінах жертводавці певного храму. Так, в музеї в Олесько бачимо галицьку корогву з іконою Божої Матері, де до ніг Богородиці схиляються єпископи, князі, воєводи, пани з панянками та бідні люди. Отже, фігури під Божою Матір’ю, Христом чи святими могли просто символізувати український народ – від найбільшого до найменшого (на одній з ікон такого типу разом стоять Богдан Хмельницький та король Речі Посполитої!). У деяких випадках художник міг підкреслити особливі заслуги тих, кого помістив під Божою Матір’ю чи якимось святим. У Жовківському костелі раніше зберігалася ікона Божої Матері 18 ст. з портретами угорських магнатів Ференца та Ілони Ракоци. Але найбільший розвиток ця традиція отримала за часів козацької України – на іконах ми можемо зустріти і діячів Хмельниччини, і цілі полки козаків на молитві, і окремих гетьманів.

Завдяки одній з таких ікон ми зараз маємо єдиний портрет Петра Калнишевського – останнього запорізького кошового отамана. Отже, Юліан Буцманюк не вигадав нічого нового. Він тільки воскресив стародавні традиції та влив в них не такий вже й новий зміст – мрію про свободу України. Патріотизм та благочестя стрілецького митця були двома невід’ємними рисами його світогляду, і відділити одне від іншого тут було неможливо. А знання української історії та малярських традицій тільки допомогло йому висловити свої думки про єдність та порозуміння католицької та православної України. Життєве та мистецьке кредо нашого героя найкраще сформував його бойовий товариш Роман Купцинський:

«Над життя любив свою батьківщину, а в церковне малярство вкладав свою душу, щоб тим звеличати славу українського народу й історію нашої рідної церкви».

Подальша доля храму та митця

Насолоджуватись працею Буцманюку довго не довелося – у 1939 році після початку Другої cвітової війни він змушений був тікати – Жовква відходила до СРСР, і нашому художнику як націоналісту не доводилося чекати на щось, крім репресій. Завершити розпис храму він так і не встиг, і змушений був тікати на німецьку територію – нацисти тоді здавалися значно кращими за комуністів. Війну Буцманюк з родиною пережив в Кракові, потім переїхав до Мюнхена, де зібрався весь актив ОУН на чолі з Бандерою. У 1950 році греко-католицький єпископ Ніл Саварін запрошує Буцманюка до Канади – розписувати український собор в Едмонтоні. Буцманюк погоджується на пропозицію єпископа і разом із родиною перебирається до Канади. У Канаді він продовжував служити Богові, Церкві і народові своїм пензлем, а також своїм досвідом – писав, творив, заснував малярську студію, якою керував до самої смерті у 1967 році – у віці 83 років.

Твори Буцманюка зберігалися у львівському музеї, створеному А. Шептицьким. Але у 1952 році їх, разом з тисячею інших творів українських художників, спалели за партійною вказівкою на подвір’ї музею – радянська влада боролася з будь-якими проявами «націоналізму» та «сепаратизму».

Щодо церкви Серця Христова, то вона втекти до Канади не могла і опинилася під радянською окупацією. Новостворені фрески з героями визвольних змагань були забілені – радянська влада аж ніяк не збиралася толерувати інших героїв, крім радянських та російських. У 1946 році василіан вигнали з храми, а храм (з незакінченими фресками) віддали Російській Православній Церкві. У 1960-х роках нерозписану частину храму розписує художник С. Серветник (церквою опікувався о. Володимир Ярема). Ці грубі фрески не мали нічого спільного з плодами праці Буцманюка, але новий художник чесно намагався зберегти тон, намічений Буцманюком – на картині Страшного Суду серед праведників є і дівчина в українському вбранні. Але в цілому головною прикрасою храму так і залишилося те, що встиг зробити старий січовик.

Після того, як у 1989 році Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, їй повернули численні храми – у тому числі й церкву у Жовкві. Повернення церкви до її первісних господарів потягнуло за собою і реставрацію фресок. Була «відкрита» Покрова з героями визвольних змагань, частково відновлені інші фрески. А коли Жовква почала перетворюватись на туристичне місто, фрески Буцманюка – одна з головних цікавинок Жовкви – привернули увагу і туристів, і мистецтвознавців. І тепер церква Серця Христового інколи устами монахів та екскурсоводів, інколи і без них розповідає туристам з усієї України, з Росії, з Польщі історію наших визвольних змагань та нелегкого шляху до єдності та порозуміння героїв нашої історії. А для нас доля та творчій спадок Юліана Буцманюка може служити прикладом того, наскільки плідним може бути поєднання любові до Бога та вітчизни, поєднання патріотизму та християнського благочестя. А хіба можна розділити їх в людському серці?