Душпастирський порадник «Покликання мирян до участі в суспільно-політичному житті країни»

З огляду на численні виклики в громадсько-політичному житті українського суспільства Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, спираючись на суспільне вчення Вселенської Церкви, інші віровчительні документи та соціальну традицію УГКЦ, вважає за необхідне звернутися до мирян і духовенства, щоб представити деякі актуальні питання щодо участі вірних у суспільно-політичному житті країни.

Вих. ВА 18/032

Душпастирський порадник
«Покликання мирян до участі
в суспільно-політичному житті країни»

Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде,
 і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й
аж до краю землі (Ді. 1, 8).

1. З огляду на численні виклики в громадсько-політичному житті українського суспільства Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, спираючись на суспільне вчення Вселенської Церкви, інші віровчительні документи та соціальну традицію УГКЦ, вважає за необхідне звернутися до мирян і духовенства, щоб представити деякі актуальні питання щодо участі вірних у суспільно-політичному житті країни.

Постановою цього ж Синоду у 2001 році було наказано душпастирям звернути особливу увагу на свій обов'язок брати активну участь у формуванні громадської свідомості наших людей та потребу активної співпраці з органами місцевого самоврядування у цьому плані.

У 2014 році вищезгаданий Синод затвердив Інструкцію про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній, в якій було окреслено основні богословсько-канонічні принципи відносин між Церквою та Державою взагалі, а також сформульовано конкретні аспекти участі священнослужителів у політичному житті та виборчому процесі зокрема.

А в цьому документі звертаємося передовсім до мирян, які, як свідомі та відповідальні громадяни, покликані впроваджувати соціальне вчення Церкви, здійснюючи в такий спосіб місію євангелізації у світі[1]. Саме миряни мають брати активну участь в політичному житті нашої країни та будувати незалежну Українську  Державу відповідно до Божого закону, втілюючи свою християнську віру в служіння нашому народові. Говорячи ж про активну участь мирян у суспільно-політичному житті, за словами світлої пам’яті блаженнішого Любомира Гузара, маємо на увазі «щире зацікавлення загальним благом своєї місцевості, області чи всієї держави та засобами, які їм забезпечують загальний добробут, а найголовніше – дотримання всіх прав»… І тому, як наголошував цей архиєрей, ми, християни, повинні цікавитися долею всіх членів суспільства: те, що ми дотримуємося науки Господа нашого Ісуса Христа, зобов’язує нас дбати про благо всього суспільства[2].

І. Навчання Церкви

2. Завданням Церкви є «допомагати людині прямувати дорогою спасіння»[3]. Оскільки віруюча людина реалізує покликання до спасіння в конкретному історичному, суспільно-політичному та культурному контексті, Церква подає вірним як допоміжний засіб своє соціальне вчення, що є свідченням Євангелія в суспільному житті: у складних умовах виробництва, інноваційної наукової та підприємницької діяльності, у сферах фінансів, торгівлі, права, культури, політики – всюди, де живе і працює людина. На думку праведного митрополита Андрея Шептицького, «християнин є обов’язаний заховувати Божий закон не тільки у приватному житті, але й в політичному та суспільному житті»[4]. Тож миряни не можуть стояти осторонь тих викликів, які переживає кожне суспільство в конкретних суспільно-політичних та історичних обставинах. Саме тому Церкві належить «право проголошувати завжди і всюди [незмінні] усталені моральні принципи, зокрема ті, що стосуються соціального порядку, і висловлюватися щодо будь-яких людських справ, наскільки цього вимагають основні права людини чи спасіння душі»[5].

3. Основними принципами соціальної доктрини Церкви є ось ці чотири: гідність людини, солідарність, субсидіарність та спільне благо.

«Справедливе суспільство можливе лише тоді, коли воно будується на повазі до гідності людської особи»[6], адже людина виступає критерієм розвитку і носієм суспільних відносин. Це фундаментальний принцип християнського морального та суспільного вчення. Безпосередній обов’язок Церкви загалом і кожного вірного зокрема - поширювати цю правду про людське життя та гідність людської особи в публічній сфері.

Принцип поваги до людської гідності є реалізацією заповіді «любити ближнього як себе самого», який полягає в ставленні до кожної без винятку особи як до свого другого «я»[7]. Ми також повинні докладати зусиль до того, щоб дбати про добробут усіх людей, захищати кожного, особливо слабких, відкинених, бідних, недієздатних і всіх беззахисних[8], в тому числі й тих, хто ще зростає у материнському лоні. Цей принцип має застосовуватись і до тих, хто відійшов від нас до Бога, залишивши нам пам’ять про себе і свої дочасні тіла, щоб їх належно вшанувати.

Усвідомлення рівної гідності людей є запорукою і незмінною засадою «абсолютної рівності і братерства між всіма людьми, незалежно від їхнього походження, національності, статі, культурної і класової приналежності[9]. Будучи універсальним, цей принцип має стати основоположним в усіх сферах суспільних відносин, особливо в політичному житті. Адже демократія не можлива без поваги до особистості.

4. Забезпечення гідності людської особи та її прав є основною характеристикою демократичного устрою суспільства. Однак слід пам’ятати, що «справжня демократія відображає багатоманітність виявлених у суспільстві інтересів»[10]. Тому стосунки між людьми з різними переконаннями і цінностями мають будуватися на основі принципу солідарності, що «відкриває людині інших людей та інші спільноти […] вносить дух порозуміння, в якому різні спільноти переростають свої інтереси, опановують культуру діалогу та взаємної підтримки, щоб долати ті чи інші непорозуміння і конфлікти»[11]. Принцип солідарності є рушієм будь-якого суспільно-політичного процесу, бо передбачає єдність у різноманітності, соціальну підтримку, об’єднання навколо певного рішення або процесу.

У зв’язку з цим ми наголошуємо на солідарності не тільки як на принципі, який визначає суспільний устрій, а і як на моральній чесноті. Солідарність у християнському розумінні має проявлятися передусім на рівні самої спільноти віруючих і передбачає такі відносини, за яких усі члени громади живуть і взаємодіють як один організм. До цього нас закликає в одному зі свої послань апостол Павло: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом […] Та Бог так уклав тіло, щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор. 12, 13.24–26). В іншому місці св. Павло подібно повчає про пріоритетність свідчення християнського милосердя, починаючи від власної християнської громади: «Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (Гал. 6, 9-10). Утім, як і дія милосердної любові (сaritas-аgape), християнська солідарність має виходити за межі Церкви, стаючи універсальною цінністю та охоплюючи собою всіх, хто потребує допомоги, «випадкового зустрічного» (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був[12].

5. Як і в соціальному вченні Церкви, у політичній концепції державного управління, коли йдеться про відносини органів державної влади, місцевого самоврядування і громадянського суспільства, особливо важливим є принцип субсидіарності (лат. subsidium – допомога). Згідно з цим принципом, управління суспільством будується знизу догори: на вищі рівні або інститути влади передаються тільки ті питання, які не можуть бути ефективно вирішені на нижніх щаблях управління, найближчих до населення («на місцях»). При цьому останні мають максимально опікуватися проблемами соціальної допомоги людині [особі]. Цей принцип захищає людей від зловживань з боку будь-яких органів влади і закликає керманичів до створення умов для повноцінного розвитку особистості, зокрема до забезпечення соціально-економічних прав людини. Тож субсидіарність є принципом суспільної організації, згідно з яким завдання переходять зі сфери діяльності індивідуальних громадян або соціальних груп лише в тому разі, коли об'єднання вищого рівня здатне їх виконати більш ефективно.

Практичній реалізації принципу субсидіарності відповідають: повага до людської особи і родини та ефективне сприяння їхньому розвиткові; більш висока оцінка ролі асоціацій і громадських організацій; заохочення приватних ініціатив з боку поодиноких осіб чи спільнот, як-от кооперативного руху, спілок взаємодопомоги; наявність різноманітності поглядів у суспільстві і відповідна система представництва всіх його складових; захист прав людини і меншин; децентралізація бюрократичного та адміністративного апарату; досягнення рівноваги між державним і приватним секторами; покладання більшої відповідальності на громадян як активних учасників політичного і соціального життя країни[13].

6. Кожен аспект суспільного життя має бути пов’язаний із принципом спільного блага, який не є простою сукупністю окремих благ кількох осіб, міста, регіону чи навіть держави. Спільне благо – основна мета, до якої має прагнути суспільство і яка полягає в досягненні таких умов суспільного життя, щоб абсолютно кожна особа могла задовольнити свої основні фізіологічні, матеріальні та духовні потреби.

Відповідальність за прагнення до спільного блага покладається не лише на поодиноких осіб та структури громадянського суспільства, а й на державу, оскільки це підстава для існування політичної влади. Держава «повинна гарантувати згуртованість, єдність і організованість громадянського суспільства, виявом котрого вона є»[14], щоб завдяки внескам усіх своїх громадян досягти спільного блага. Окрема людина, родина чи проміжні групи не можуть порізно осягнути повноти свого розвитку, який дає можливість повноцінно жити. Звідси виникає необхідність у політичних інститутах, завдання яких полягає в забезпеченні людей необхідними матеріальними, культурними, моральними і духовними благами. Щоб забезпечити загальне добро, уряд кожної країни зобов’язаний справедливо гармонізувати інтереси різних суспільних груп, делікатно узгоджуючи певні блага різноманітних груп та поодиноких людей. Тому загальне добро суспільства постає як самодостатня мета: воно має цінність лише відносно остаточних цілей людської особи та універсального спільного блага всього людства.

7. Хочемо звернути увагу наших мирян на ще один принцип участі в житті спільноти. Ідеться про саму «участь», яка є основною характеристикою демократії[15]. Це означає, що кожен громадянин має не лише право, а й обов’язок бути активним учасником життя всієї держави як політичної спільноти. У цьому контексті пасивність чи бездіяльність є проявом байдужості, егоїзму, лінивства, а отже, гріхом.

У християнській традиції бути відповідальним громадянином означає бути особисто відповідальним за суспільство, в якому живемо, за свою державу, за її сьогодення і майбуття. Цей моральний обов’язок випливає із Таїнств Хрещення і Миропомазання, які ми прийняли. Наша християнська тотожність зродилася в цих Таїнствах і кличе нас іти за Ісусом Христом, даючи християнське свідчення в усьому, що  робимо. Катехизм Католицької Церкви нагадує нам: «Необхідно, щоб усі, кожний на своєму місці, яке займає, і відповідно до тієї ролі, яку виконує, брали участь у розвитку загального добра. Цей обов’язок невіддільно пов’язаний із гідністю людської особи.... Громадяни, наскільки це можливо, повинні брати активну участь у громадському житті»[16].

Участь у житті спільноти не лише одне з найважливіших завдань кожного громадянина, покликаного вільно й відповідально виконувати свою громадянську місію, а й одна з підвалин будь-якого демократичного суспільства, одна з найбільших гарантій стабільності демократичної системи. Ця відповідальність є здійсненням християнської любові до Батьківщини, до рідного народу та своєї культури.  А діяльна любов - це ніщо інше, як справжній християнський патріотизм, суспільний вимір четвертої заповіді Божої, що велить нам любити і поважати своїх батьків. Тому безпосереднім завданням мирян є будувати справедливий суспільний лад, пам’ятаючи навчання святого Івана Павла ІІ: «Ні для кого неприпустимо стояти осторонь»[17].

ІІ. Заохочення до участі в суспільно-політичному житті    

8. Участь у суспільно-політичному житті своєї держави є і має бути зобов'язанням, яке повинні взяти на себе насамперед миряни, сприймаючи її як невід'ємну частину власного християнського покликання. Цю участь не слід обмежувати членством чи діяльністю в політичних партіях - вона має поширюватися на всі сфери громадянського суспільства. Особливу увагу тут слід звернути на активну участь у діяльності виборних органів місцевого самоврядування – цієї кузні кадрів, де під пильним оком ближніх виковуються характери справжніх державних мужів.

9. Священнослужителі не можуть ані агітувати за будь-яку політичну силу, ані вказувати вірним, яку політичну партію чи партійну орієнтацію вони повинні обирати. Духовенству УГКЦ заборонено брати безпосередню участь у політичному процесі, використовувати свій сан для політичної агітації. Їхнє священиче служіння несумісне з обійманням посади в громадсько-політичних чи державних структурах. Душпастирі, натомість, мають обов’язок виховувати мирян до зрілого і відповідального служіння своєму народові незалежно від особистого покликання [світської особи] до участі в житті суспільства. Метою такого пастирства є формування зрілого християнського сумління як здатності кожної віруючої людини чути внутрішній голос Божий, що допоможе їй самостійно, правильно та відповідально здійснювати власний суспільно-політичний вибір.

10. Обов’язком Церкви, як спільноти віруючих людей, у суспільній сфері є сприяння та служіння загальному добру суспільства, зокрема через оцінювання політичних процесів  у світлі принципів соціального вчення, укладеного на основі Євангелія. Здійснюючи свою вчительську місію, Церква не претендує бути політичним гравцем, лобіюючи інтереси конкретних політичних сил чи осіб. Її завдання в політичному житті суспільства випливає з властивої Церкві загальної місії в сучасному світі – розпізнавати знаки часу та реагувати на них у світлі Євангелія. Це дає їй право оцінювати конкретний політичний процес чи явище з огляду на те, як цей процес впливає на людську особу, її права та гідність. У цьому сенсі Церква, Мати і Учителька, є захисницею кожної людини, її гідності, свободи та всього, що сприяє становленню і розвитку суспільної справедливості.

Церква завжди була, є і буде зі своїм народом у будь-яких суспільно-політичних обставинах, дбаючи про добро не лише своїх вірних, а й загальне добро всього людства. Тут маємо на увазі «сукупність суспільних умов, які дозволяють найповніше і найшвидше як окремій людині, так і суспільству досягти досконалості»[18]. А тому заохочуємо всіх без винятку мирян докладати можливих зусиль заради досягнення таких умов життя суспільства, в якому все суспільство і кожна особа мають всі можливості для повноцінного життя і розвитку. На практиці реалізація цього принципу вимагає насамперед збереження миру і соціальної справедливості на всіх рівнях міжособових стосунків; розподілу і реалізації влади в державі за принципом субсидіарності, який передбачає використання влади лише для служіння і здійснення певного впливу тільки заради блага іншого, а не для досягнення власних інтересів тих, кому делеговані владні повноваження; збереження правової системи; захисту і охорони навколишнього середовища; належної освіти і вільного доступу до неї; гарантії інших життєво необхідних прав на працю, медичне забезпечення, свободу слова, вибору тощо.

11. Обов’язок щодо активної участі в побудові загального добра суспільства має кожна особа, яка до нього належить, реалізовуючи власне покликання на своєму рівні. Цей обов’язок випливає з Ісусового заклику любити ближнього як самого себе (пор. Мт. 22, 25) і чинити з іншими так, як ми б хотіли, щоб чинили з нами (пор. Лк. 6, 31). Про цей обов’язок безкорисливого служіння ближнім згадує і апостол Павло: «Ніхто хай не шукає для себе користи, лише – для другого» (1 Кор. 10, 24); «Майте на увазі користь не власну, а радше інших» (Флп. 2, 4); «Робімо добро без утоми: своєчасно, як не ослабнемо, жатимемо. Отож, поки маємо час, робімо добро всім» (Гал. 6, 9-10). Саме ці заповіді спонукають людину присвятити свою діяльність для добра інших та для загального блага.

12. Тому турбота про загальне добро є спільним обов’язком Церкви і Держави, який спонукає до співпраці та чіткої позиції щодо захисту прав і свобод як поодиноких людей, так і всього суспільства. Суспільна діяльність набуває своєї справжньої величі, коли вона спрямована на досягнення блага кожного, яке можна потрактувати як суспільний вимір морального добра.

ІІІ. Від принципів до втілення

13. Кожний мирянин, який бере участь у суспільно-політичному процесі, зобов’язаний своїм християнським сумлінням втілювати у своїй діяльності Божі заповіді та діяти відповідно до принципів і засад Христового Євангелія, що сформульовані у суспільному вченні Церкви. Тож його діяльність задля добра українського народу та його держави є інтегральною частиною свідчення його віри. Якщо ідеологія певної партії чи громадсько-політичної організації суперечить цим засадам або заперечує їх, то християнський політик чи державний діяч не може брати в них участі. Він покликаний приймати і оцінювати власні рішення та дії своєї політичної сили відносно того, наскільки вони послідовно і цілісно втілюють у життя суспільства вищезгадані принципи.

Із цих принципів випливають такі напрямки суспільно-політичної місії мирян:

І. Християнський політик та громадський діяч захищає гідність людської особи, святість та непорушність людського життя від його зачаття і до природної смерті та традиційні християнські сімейні цінності. Він покликаний стояти на варті традиційних сімейних цінностей та гідності сім’ї як первинної клітини суспільства. Будь-які спроби популяризації чи узаконення розпусти, содомії та інших подібних видів гріховної поведінки мають викликати у християнських політиків негайну реакцію активної протидії всіма законними способами. Це ж стосується й новітньої загрози гендерної ідеології[19].

 Ми не один раз підкреслювали, що на тих, хто бере безпосередню участь у роботі органів законодавчої влади, покладено ще більший або додатковий обов'язок свідчити євангельські цінності та сприяти їх поширенню в суспільстві через відповідні законодавчі ініціативи, як рівно ж – протистояти будь-яким законопроектам, які загрожують суспільній моралі, життю та гідності людини. Політичні діячі, як і всі миряни-католики, не мають права ні просувати подібні законопроекти, ні голосувати за їх прийняття. Святий папа Іван Павло II писав в енцикліці «Evangelium vitae», що якщо неможливо відкинути законопроект або скасувати закон, що дозволяє аборт, «парламентарій, чиє абсолютне особисте протистояння перериванню вагітності явне і всім відоме, вчинить правильно, підтримавши пропозиції, мета яких – обмежити шкоду подібного закону і зменшити його негативні наслідки у сфері культури та суспільної моралі»[20].

ІІ. Повага до прав людини та захист мають бути гарантовані кожному. Усі люди мають право на життя, їжу, одяг, дах над головою, відпочинок, медичне забезпечення, освіту та працю, як рівно ж і передовсім – на заспокоєння своїх духовних потреб відповідно до традиції своєї релігійної спільноти. Церква поділяє ту думку, що держава має виступати гарантом дотримання цих прав, приймаючи лише ті закони, які служитимуть усьому суспільству. Державне законодавство, спираючись на Божий закон, має гарантувати ці права всім людям і соціальним групам, незважаючи на вік, стать, фізичні чи розумові здібності та інші фактори, які часто спричиняють соціальне відторгнення. У такий спосіб будуть гарантовані мінімальні умови для забезпечення загальної суспільної справедливості для наших братів і сестер.

III. Кожен має право на участь у політичному житті та можливість скористатися з його плодів. Участь у політичному житті держави є базовою вимогою суспільної справедливості. Церква дотримується конституційного твердження, що тільки народ є джерелом влади, і кожному громадянину гарантується право здійснювати цю владу або безпосередньо, або через обрання уповноважених представників до органів влади різного рівня шляхом вільних і демократичних виборів. Також усім громадянам має бути гарантовано право на участь і створення політичних партій і можливість бути обраними на виборах різних рівнів.

IV. Управління громадським життям – результат спільної відповідальності. Від якості суспільного життя залежить розвиток, виховання і безпека кожної людини. Адже від міжособових взаємин залежать дотримання прав людини, безпека, свобода, збереження миру та інші блага, які суспільство зобов’язане досягати і культивувати. Саме тому запорукою успішного розвитку будь-якого суспільства є усвідомлення загальної відповідальності всіх перед всіма.

V. Індивідуальна відповідальність як моральний арбітр. Життя людей у суспільстві буде високоморальним, злагодженим, упорядкованим, таким, у якому шанують людську гідність та захищають людські права, тільки тоді, коли в його основі лежатиме правда; коли воно керуватиметься справедливістю і кожна особа виконуватиме свої обов’язки відповідально. Розумна природа кожної людини спонукає брати відповідальність за власні рішення і вчинки, які безпосередньо впливають на добробут тих, хто її оточує. Усвідомлення цієї відповідальності кожним є запорукою побудови міцної державної спільноти.

VI. Відійти від свідомості патерналізму. Відтворювати в суспільстві патерналістську систему зручно некомпетентній владі, метою якої є нав’язування громадськості свого соціального порядку, авторитету та небажання діяти для добра суспільства. Неефективність цього механізму проявляється у виникненні величезної соціальної нерівності, значного прошарку бідних людей, а також в усвідомленні багатьма своєї немічності перед державною владою. Відійти від патерналізму означає позбутися комплексів меншовартості, взяти ініціативу творення нового суспільного устрою у свої руки на різних рівнях державної влади і місцевого самоврядування – сільському, селищному, об’єднаних громад, районному, обласному чи національному.

VII. Жити в любові та солідарності. Жити в солідарності означає постійно усвідомлювати те, що поруч живуть інші люди з однаковою гідністю, спільними потребами та різними справедливими вимогами. Це правило пояснює верховенство любові, яка є понад усе (пор. 1 Кор. 13, 13). Любов повинна панувати в усіх суспільних відносинах, наповнювати їх собою, надихати на самопожертву, пробуджувати здатність до справедливості[21] і охоплювати весь людський рід[22]. Українські майдани, Революція гідності – вияви громадянської свідомості та солідарності в дії, коли розуміння того, що лише пліч-о-пліч можна обстоювати спільні інтереси, увінчалися успіхом. Масовий волонтерський рух, який народився на Майдані та розвинувся під час теперішньої війни проти нашої держави, демонструє, що в Україні дедалі більше людей мобілізуються, щоб вирішити проблеми на місцевому чи національному рівні або щоб захищати та утверджувати інтереси України у світі. Це лише перші кроки, якими в дусі взаємної солідарності слід крокувати і надалі для утвердження української державності та дальшого розвитку громадянського суспільства в Україні.

Для творення суспільства, гідного людської особи, необхідно відновити цінність любові в суспільному житті і зробити її постійною, найвищою і загальною нормою будь-якої діяльності. «Не потоком шумних, галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну!» – заповідав нам праведний митрополит Андрей Шептицький.

VIII. Діяти за принципом субсидіарності. Християнське суспільне вчення наголошує на необхідності гармонійних відносин між суспільними групами – надавати стільки свободи, скільки можливо, і стільки допомоги, скільки необхідно. Будь-які форми бюрократизації, перебільшеної централізації, надмірної присутності державного апарату і влади в житті суспільства гальмують суспільний розвиток. Практичним виявом субсидіарності можуть стати: заохочення приватних ініціатив, зокрема громадських активістів, малих підприємців і громадських об’єднань, децентралізація владних і бюрократичних апаратів, делегування повноважень і відповідальності громадянам, як активним учасникам політичного і соціального життя країни.

IX. Усі рішення і вчинки кожного члена суспільного життя мають бути спрямовані на досягнення спільного блага. Воно не вимірюється чисельними показниками та величинами – воно є сукупністю всіх соціальних умов, необхідних для самореалізації і для задоволення духовних, культурних, освітніх,  матеріальних та інших потреб кожної особи. Спільне благо вимагає справедливості для всіх і на всіх рівнях.

Для сучасної України спільне благо – це, насамперед, благо жити в мирі в суспільстві і бути єдиною державною спільнотою. Власне, змагання до розквіту соборної держави, до пошуку насамперед того, що об’єднує суспільство в одну політичну націю, прямування до життя в спільноті рівних і свобідних є цінністю саме в собі. Пошук і досягнення загального добра – одне з основних суспільних викликів нашого часу, що передбачає спілкування представників різних політичних, культурних, релігійних та інших світоглядів.

 Християнський державний службовець, громадський і політичний діяч категорично не може брати участі в корупційних діях і повинен усіляко поборювати цей злочин проти спільного блага на всіх рівнях особистого, громадського, політичного і державного буття.

У сучасних обставинах,  коли накопичення зброї досягло великих масштабів і продовжують тривати невирішені конфлікти,  дуже важливим  є питання нарощування протилежного, миротворчого потенціалу для здійснення ідеї та практикування соціальної відповідальності, врегулювання потенційно загрозливих ситуацій. Така діяльність вимагає передусім чіткого розуміння та вмілого застосування національних можливостей і наявних міжнародних механізмів і політичних заходів щодо запобігання конфліктам,  їх урегулювання та досягнення і збереження справедливого миру.

X. У будь-якому полі діяльності слід пам’ятати про довкілля, наш дім в якому живемо. Належне використання природних ресурсів, бережливе ставлення до екосистеми – це піклування про дім, в якому ми живемо. У провадженні господарської діяльності завжди слід пам’ятати про майбутні покоління, які мають таке ж право скористати з Божих дарів, що дані нам у навколишньому середовищі. Українська промисловість і національна економіка загалом повинні бути спрямовані на збереження унікальних природних багатств країни. Така державницька стратегія має бути затверджена на законодавчому рівні з відповідними нормативними регулюваннями. Однак насамперед цією стратегією має перейнятися особисто кожен громадянин, піклуючись про чистоту своїх домівок, вулиць, парків, водойм та інших природних об’єктів і всього навколишнього середовища.

14. Нові виклики, які сьогодні постають перед нашою країною, з особливою силою вимагають єднання та активності всього суспільства. Життя, навіть за умов політично стабільної демократичної системи, не буде продуктивним без діяльного, відповідального і великодушного залучення всіх  громадян, мирян і духовенства, до повсякденної праці на основі дотримання усвідомлених моральних принципів і невпинного крокування дорогою до Бога, до спасіння. Саме від нинішньої участі в суспільно-політичному житті країни залежить її прийдешнє. У цьому контексті завжди актуальним є  заклик блаженнішого Любомира Гузара бути творцями майбутнього нашої держави: «Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. Що маю на думці? Усе залежить від того, скільки добра ми бажаємо всім громадянам нашої Батьківщини і скільки зусиль готові докласти, щоб те всенародне благо стало дійсністю. Не милозвучні слова, а конкретні позитивні вчинки – це основа відповіді на поставлене запитання. Іншими словами: Україна буде такою, якою ми її зробимо. Хочу підкреслити – ми, усі ми, на служінні правди, добра і краси».

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого мученика Полієвкта, День Соборності України,
22 січня 2018 року Божого

---