Два Симони і два Полiкарпи

Авторів Києво-Печерського патерика помилково ототожнювали з їхніми тезками.

Вчені практично одностайні в тому, що Києво-Печерський патерик написано у другій половині ХПІ ст. Набагато складніше визначити авторів цього твору. Власне, імена його авторів — єпископа Володимиро-Суздальського Симона та Печерського чорноризця Полікарпа згадуються в самому Патерику. Але наявність одразу двох поховань Симона — у Києві та у Володимирі, а також поховання у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври архимандрита Полікарпа, який помер 1182 р. (тобто до написання Патерика) немало бентежить дослідників, викликає дискусії і сумніви. Спробуймо розв’язати цю суперечність, грунтуючись на вже відомих джерелах та історичних дослідженнях.

Знаний дослідник давньоруської літератури П. Бутков довів, що єпископ Володимиро-Суздальський Симон народився 1166 р. і був пострижеником Печерського монастиря. Його ім’я вперше згадується в Суздальському літописі під 1206 роком. Звідти ми дізнаємося, що тоді Симон був ігуменом Рождественського монастиря у Володимирі та духівником великої княгині, дружини володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо).

До того часу всі міста Володимиро-Суздальського князівства належали до Ростовської єпархії з єпископською кафедрою в Ростові. Після смерті 1212 р. великого князя Всеволода Юрійовича через розбрат між його синами Костянтином та Юрієм 1214 р. єдність єпархії порушується: старший син Костянтин Всеволодович, який отримав у наділ Ростов та Ярославль, ставить на Ростовську кафедру свого духівника Пахомія, а Юрій Всеволодович відповідає йому тим, що формує єпархію Володимира та Суздаля, «...изведя Симона игумена блаженного от Рождества Богородицы и постави єпископом Суждалю и Володимеру». Через князівські чвари Симон втрачає на деякий час свою єпархію, і лише після смерті Костянтина Всеволодовича (1218 р.) й утвердження його брата Юрія на великокнязівському столі Симон повертається до своєї єпархії, ставши єпископом Володимиро-Суздальським. В історії єпископ Симон відомий більше як автор Києво-Печерського патерика. Його послання до чорноризця Печерського монастиря Полікарпа з дев’ятьма оповідями про перших печерських ченців дослідники датують 1225-1226 рр.

Як відомо з літопису, Симон, єпископ Володимиро-Суздальський, помер 1226 р. і був похований у володимирському Успенському соборі. Його гробниця збереглася там до наших днів. Але ж і у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври також знаходиться гробниця з мощами єпископа Володимиро-Суздальського Симона! Церковна традиція стверджує, що мощі єпископа Симона були перенесені до Києво-Печерського монастиря за його бажанням, висловленим у посланні до Полікарпа: «...Оттого-то и я, грешный єпископ Симон, тужу и скорблю, и плачу, чтобы только там положенным быть в божественной той земле...» (Тобто на території Києво-Печерської лаври. — Авт.). Отож тіло Симона мало бути перенесене з Володимира до Києва. Однак коли саме це сталося, історичні джерела не повідомляють.

Очевидно, що ця подія могла статися до монголо-татарської навали. Володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович, який загинув 1238р. в битві на р. Сіті, не дав би дозволу на перенесення мощей єпископа Симона до Києва. Адже Симон був, по-перше, духівником його матері, а по-друге, — його ставлеником на єпископській кафедрі й першим єпископом Володимиро-Суздальської єпархії.

Тим паче не могло відбутися перенесення й після монголо-татарської навали. Бо як тільки колишні давньоруські князівства почали підніматися з руїн та попелу, Київська митрополія розділилася на дві — з центрами в Києві та Володимирі. Початок роз’єднанню митрополій було покладено неодноразовими спробами перенесення кафедри з Києва до Володимира Київським митрополитом Кирилом (1243-1280), а остаточно закріпив цей розподіл переїзд 1299 р. до Володимира наступника Кирила митрополита Максима Грека. Митрополію з центром у Києві було відновлено лише в середині XIV ст.

У 1882-1884 рр. в Успенському соборі Володимира здійснювалися реставраційні роботи, під час яких було розкрито гробниці похованих там єпископів. Серед них знайшли й поховання єпископа Симона. Учасник реставраційних робіт протоієрей Олександр Виноградов писав, що білокам’яна гробниця була цілою й міцною, а в отворі плити при світлі свічки можна було побачити людські кістки. У глибині ніші, під її склепінням виявили напис: «Мощи преосвященного єпископа Симона. Преставился лета 6735 месяца мая 22».

Наявність двох поховань єпископа Симона — в Києві у Ближніх печерах та у Володимирі в Успенському соборі — навела вчених на думку, що існував ще й інший єпископ Симон Суздальський, який жив у XII ст. — на століття раніше від Симона, єпископа Володимиро-Суздальського, і був похований, як вважає церковний історик М. Толстой, у Ближніх печерах. На підтвердження свого припущення М. Толстой посилається на Ростовський та Суздальський літописи, де Симон, єпископ Ростовський, згадується п’ятим за Ростовським літописом і третім — за Суздальським. Щоправда, які саме літописи мав на увазі граф М. Толстой, невідомо: ніхто з авторитетних дослідників давньоруської літератури про них не згадує. В обох цих літописах, як повідомляє автор, Симон Ростовський значився після єпископа Єфрема. (Є. Голубинський твердить, що оскільки Суздальська область належала до Ростовської єпархії, єпископів Ростовських часто називали Суздальськими).

На користь версії щодо існування Симона, єпископа Суздальського, свідчить і той факт, що між двома єпископами ростовськими — Ісаєю та Нестором — лежить проміжок часу більш ніж у 60 років (1090 р. — смерть єпископа Ісаї та 1156 р. — вигнання єпископа Нестора з Ростовської кафедри). Після смерті Ісаї у 1090 р. Никоновський літопис називає єпископом Єфрема, а за ним Нестора. Єфрема згадує у своєму посланні до Полікарпа й Симон: «Поэтому-то, брат, из Печерского монастиря пречистой Богоматери многае епископы поставлены были: ...Ефрем в Суздале».

Зрозуміло, що одна людина, посівши єпископську кафедру у зрілому віці, не могла б обіймати її протягом 60 років. Отже, між Ісаєю та Нестором мав бути ще хтось, крім Єфрема, хто очолював наприкінці 20-30-х років XII ст. Ростовську єпархію. Не виключено, що цією особою й був маловідомий Симон Суздальський, якого називає граф М. Толстой.

Архиєпископ Володимирський Сергій (церковний історик XIX ст.) також вважав, що Симон, єпископ Суздальський, міг посісти кафедру після Єфрема. Можливість поховання єпископа Симона Суздальського у Ближніх печерах архиєпископ Сергій пояснює не стільки його заповітом, скільки смертю в Києві під час перебування там.

Важко, звичайно, стверджувати, що у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври похований саме Симон — єпископ Суздальський, оскільки прямих доказів цієї гіпотези не існує. Проте й стверджувати, слідом за церковною традицією, що це поховання належить Симону, єпископу Володимиро-Суздальському, авторові Києво-Печерського патерика, теж не можна. Погодитись з цією думкою заважають згадані нами факти: наявність в Успенському соборі міста Володимира поховання єпископа Володимиро-Суздальського Симона, мовчання історичних джерел про перенесення мощей єпископа Симона з Володимира до Києва, а також низка даних про існування єпископа Симона Суздальського, який жив у першій половині XII ст., та можливість його поховання у Ближніх печерах.

Іншого автора Києво-Печерського патерика, сучасника Симона чорноризця Полікарпа церковна традиція ототожнює з архимандритом Києво-Печерського монастиря Полікарпом, який помер 1182 р. Із житія архимандрита Полікарпа дізнаємося, що він написав послання до Симона, єпископа Володимиро-Суздальського, та до архимандрита Печерського монастиря Акиндіна, додавши до свого послання 11 оповідань про печерських ченців; у житії засвідчено також, що він очолював Печерський монастир з 1164 р. по 1182 р. Помер архимандрит Полікарп, якому приписується авторство Патерика, 1182 р., поховали його у Ближніх печерах.

Але архимандрит Полікарп і Полікарп — автор Патерика насправді є різними особами. Один жив у XII ст., а другий — у першій половиш XIII ст., що легко довести, звернувшись до самого Патерика. У своєму посланні до архимандрита Києво-Печерського монастиря Акиндіна Полікарп датує час свого послання : «...ато говорится в 15-й год твоего игуменства, а за сто шестьдесят лет не вспоминали о них...» (тобто про печерських подвижників. — Авт.). До монголо-татарської навали в Києво-Печерському монастирі було два архимандрити на ім’я Акиндін. Акиндін, назвемо його першим, обіймав цю посаду з 1156 р. по 1164 р., а Акиндін другий — з 1203 р. по 1232 р. Тож якщо вважати, що послання написав Полікарп у 15-й рік ігуменства Акиндіна, то ця дата вірогідніше стосується Акиндіна другого, ніж першого, оскільки Акиндін І був ігуменом 8 років, а Акиндін II — 29 років. Отже, 15-м роком ігуменства для Акиндіна II був 1218 р. Інша цифра, яку називає Полікарп у своєму посланні, — «...160 лет молчания о них...», приводить нас до 1058 р. (якщо віднімати від 1218 р.). У цей час, судячи зі статті під 1051 роком «Повісті врем’яних літ», монастир існував уже сім років.

Помилкове ототожнення архимандрита Полікарпа (XII ст.) з Полікарпом — автором Патерика (XIII ст.) сягає середини 50-х років XVII ст., коли у рукописному Києво-Печерському патерику під редакцією Йосипа Тризни вперше з’явилися житія авторів Патерика. Ці житія, майже без змін, були надруковані в Патерику 1661 р. видання під редакцією Інокентія Гізеля, де архимандриту Полікарпу приписувалось авторство Києво-Печерського патерика. Об’єднання в «Житии архимандрита Поликарпа» двох особистостей сталося, певно, через те, що архимандрит Полікарп змінив на цьому посту 1164 р. архимандрита Акиндіна, а чорноризець Полікарп писав своє послання також до архимандрита Акиндіна, який жив, як ми вже знаємо, у першій половині XIII ст. Причому за життя архимандрита Полікарпа і Полікарпа — автора Патерика Київський престол обіймали князі, які теж були тезками, — великий київський князь Ростислав Мстиславович (1159-1167) і великий київський князь Ростислав Мстиславович (1239-1240). Отож не дивно, що, редагуючи Києво-Печерський патерик і готуючи до видання житія його авторів, Йосип Тризна, а згодом Інокентій Гізель об’єднали відомого в історії архимандрита Полікарпа з Полікарпом — автором Патерика, введеш в оману двома архимандритами монастиря на ймення Акиндін і двома київськими князями на ймення Ростислав Мстиславович.

Єдиним джерелом відомостей про автора Патерика чорноризця Полікарпа служить Києво-Печерський патерик. Родом був Полікарп, як вважають деякі дослідники, з Ростова, оскільки у посланні до Акиндіна він розповідає про «чудо», яке сталося з іконою роботи Алімпія у цьому місті: «... і ось, що при мені сталося в Ростові: церква впала, а та ікона залишилась неушкодженою». Якийсь час Полікарп був ігуменом у монастирі святих Козьми та Даміана, після чого повернувся до Києво-Печерського монастиря, а потім знову зажадав ігуменства, цього разу — у київському монастирі святого Дмитрія. Мріяв він також і про єпископську кафедру. Саме це його бажання, а також скарги на порядки в Печерському монастирі спонукали Симона написати своє послання до Полікарпа. У ньому Симон намагався переконати Полікарпа залишитися в монастирі, прославленому подвигами його насельників. Нам невідомо, чи вплинуло це послання на Полікарпа і чи залишився він у монастирі. На це запитання дають звичайно позитивну відповідь, посилаючись на те, що Полікарп написав своє послання до Акиндіна після Симонового.

Чимало дослідників стверджує, що після смерті 1232 р. архимандрита Акиндіна його наступником став Полікарп (1232— 1238). Але про цього другого архимандрита Полікарпа в історичних джерелах не згадується. Історія ж Києво-Печерського монастиря до монголо-татарської навали знає лише одного архимандрита Полікарпа, який очолював монастир у 1164 — 1182 рр. Архимандрит Полікарп II, певно, був названий дослідниками гіпотетично, вони мали на увазі відомого чорноризця Полікарпа, автора Києво-Печерського патерика. Якщо допустити існування архимандрнга Полікарпа II, то ним цілком міг бути чорноризець Полікарп, автор послань до єпископа Симона та архимандрита Акиндіна: адже, судячи з цих послань, він був людиною честолюбною і прагнув влади.

Загинув чорноризець, напевно, у грудні 1240 р., коли Київ зазнав варварського спустошення та розорення від монголо-татар: «...І після довгої облоги вони взяли його і вбили мешканців міста. Коли ми їхали через їхні землі, ми знаходили незчисленні голови і кістки мертвих людей, що лежали в полі, бо це місто було вельми великим і велелюдним, а нині ледь набереться там двісті домів» — таким побачив Київ 1246 р. по дорозі до ханської ставки посол папи Інокентія IV Плано Карпіні. Спустошено було й Києво-Печерський монастир. Про це сповіщає Синопсис: «Татары, вошедши в Великую церковь, людей всякого чина посекоша, иных плениша, церковь пр. Богородицы печерскую оскверниша... и весь монастырь со всеми украшениями искорениша и разметаша». Отже, не дивно, що про останнього архимандрита Печерського монастиря до монголо-татарської навали, як і про місце його поховання, нам нічого не відомо. Можна лише припустити, що ним міг бути автор Патерика чорноризець Полікарп, який, напевно, зустрів свою смерть, захищаючи Печерський монастир від монголо-татар.

Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 35-38.

Тетяна СЕБТА