Джордж Вайґель: настав час критично оцінити східну політику Ватикану
Про це повідмляє католийький часопис Credo.
Вайґель нагадує, що фактично робота Другого Ватиканського Собору розпочалася 13 жовтня, а передувала цьому промова Івана ХХІІІ, який закликав Церкву зцілити рани світу і зробити це, проголошуючи Ісуса Христа як відповідь на пошуки справжнього гуманізму. Наступного дня, 14 жовтня, літак-розвідник U-2 повітряних сил США сфотографував нові військові об’єкти на Кубі. Через вісім днів президент США Джон Кеннеді повідомив світ про те, що СРСР установив балістичні ракети середньої дальності за 90 миль від американського узбережжя. Ця зброя могла знищити Вашингтон, Нью-Йорк і Чикаго. Президент вимагав забрати ракети з острова й оголосив морську блокаду Куби. Протягом наступних шести днів світ балансував на межі ядерної війни. 28 жовтня радянський лідер Микита Хрущов, якого Фідель Кастро закликав до превентивного ядерного удару, погодився вивезти ракети з острова.
«Цей дивовижний збіг обставин залишається непоміченим. Але він мав тривалі наслідки, помітні й сьогодні. Якщо, наприклад, хтось захоче зрозуміти, чому Державний секретар Ватикану, кардинал П’єтро Паролін дозволив собі піддатися брехні російського міністра закордонних справ лаврова про війну в Україні під час їхньої зустрічі на форумі Генеральної асамблеї ООН минулого місяця, то корені цього сягають жовтня 1962 р.», — стверджує Вайґель. На його думку, Іван ХХІІІ і ватиканські дипломати були сильно шоковані карибською ракетною кризою — і не виключно через загрози, які вона становила для Собору. Тож Ватикан виробив новий підхід до Москви та її сателітів. Церква припинила публічно засуджувати переслідування, що їх чинили комуністичні режими. Посилила екуменічні зв’язки з Російською Православною Церквою, хоча її керівництво контролював КДБ.
Ватиканський дипломат, отець-прелат Аґостіно Казаролі, у майбутньому — кардинал, розпочав подорожі «за залізну завісу», шукаючи порозуміння з комуністичними режимами, — додає американський публіцист.
Джордж Вайґель нагадує, що ватиканська Ostpolitik, яку провадив кардинал Казаролі, зміцнилася за понтифікату Павла VI; а сьогодні священнослужителів, які навчаються в Папській церковній академії — закладі, що формує папських дипломатів, — навчають, що Ostpolitik була великим успіхом, який допоміг підготувати сцену для мирного падіння комунізму в Центральній та Східній Європі в 1989 р. Однак це твердження важко захистити, якщо ознайомитися з архівами розвідки держав Варшавського договору. Вайґель наголошує, що Ostpolitik підривала довіру багатьох священнослужителів та католицьких правозахисників до Святого Престолу. «Деякі місцеві католицькі ієрархії де-факто стали філіями місцевої комуністичної партії. Фіктивні католицькі організації, які нібито мали працювати на благо миру у світі, стали інструментами радянської пропаганди», — стверджує автор. Він зазначає, що ці дії не дуже допомогли виправити ситуацію переслідуваної Церкви, натомість розвідувальні служби держав Варшавського договору так глибоко проникли у Ватикан, що комуністичні дипломати й апаратники точно знали, якою буде переговорна стратегія їхніх ватиканських співрозмовників щодо Угорщини, Чехословаччини та Польщі.
Водночас агенти Варшавського договору в Римі поширювали на Соборі дезінформацію щодо ненависних комуністам церковних лідерів, таких як кардинали Йожеф Міндсенті з Угорщини, Стефан Вишинський із Польщі та Йозеф Беран із Праги.
Вайґель наголошує, що не Ostpolitik, а сміливий захист папою Іваном Павлом ІІ прав людини та релігійної свободи допомогли католицизму в Центральній та Східній Європі відіграти важливу роль у революції 1989 р.
Натомість нова версія Ostpolitik лежить в основі нинішнього прихильного ставлення Ватикану до авторитарних режимів, про що свідчить надання Китайській комуністичній партії права голосу щодо призначення єпископів, неефективні спроби діалогу зі злочинними режимами Ніколаса Мадуро у Венесуелі та Даніеля Ортеґи в Нікарагуа — як і припущення, що це Захід винен у війні в Україні.
«Можна сподіватися, що нинішня “діамантова” річниця спонукає переглянути історичні записи та зробити іспит совісті з сучасності», — зазначає наприкінці своїх роздумів Джордж Вайґель.
