Експерт: “Церкви постали перед вибором: йти за Майданом, чи намагатися вести його за собою”

Події, що зараз відбуваюються в Україні, поставили перед суспільством багато принципових питань, в тому числі й питання про те, яке саме місце посідає у мотиваціях протестного руху релігійний чинник, та до яких змін всередині українських Церков та вцілому – релігійних громад, – призведе Євромайдан. З причин особливої значущості цих подій для теперешнього та майбутнього нашої держави, більшість експертів, в тому числі провідні релігієзнавці та представники релігійних організацій в той чи іншій спосіб озвучили своє ставлення та бачення того що відбувається. Тож, нам простіше буде йти по вже протоптаній стежці.  

На мою думку, кажучи про релігійну складову Євромайдану, ми маємо розглядати її в двох проявах – до подій 30 листопада (жорстокого побиття “Беркутом” студентів на Майдані Незалежності) та після них.

До 30 листопада релігійний аспект може бути лише штучно притягнутий в якості певної мотивації протестувальників. Безумовно спроби маніпулювати релігійним питанням по відношенню до протестних дій існували, причому з обох таборів, противників та прихильників Євромайдану. З одного боку, деякі, проросійсько налаштовані та певною мірою політизовані кола Православної Церкви акцентували увагу на недоліках європейського вибору, педалюючи тему “содомітів Європи” (затуляючи очі на скандали всередині РПЦ, пов’язані з тим саме гріхом), ювенальну юстицію та подібні питання, які, на їхню думку, вказують на антихристиянській характер сучасної Європи.

Інші, зокрема Глава Української Греко-Католицької Церкви Патріарх Святослав (Шевчук) та Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет (Денисенко), навпаки, всіляко підтримували євровибір українців.

Так, Патріарх Філарет взагалі звернувся до сенату США: “Я дуже стурбований тим, що будь-яка затримка у прийнятті України в якості асоційованого члена до Європейського Союзу принесе руйнівні наслідки і дозволить супротивним силам посилити тиск на нашу державу з метою здолати і підпорядкувати її, нав’язати шлях втрати суверенітету та незалежності, шлях до відродження автократичної імперії і поновлення холодної війни”, – заявив він.

В той же час варто пам’ятати, що європейський вектор розвитку України підтримали (можливо й не в такий відвертий спосіб) практично всі релігійні лідери країни. Нагадаймо, що ще 30 вересня глави Церков і релігійних організацій заявили свою позицію щодо євроінтеграції України у спеціальному Зверненні до українського народу щодо європейських перспектив України та дискусії навколо цього питання. І в цьому зверненні йшлася мова про те, що "майбутнє України природно обумовлене нашим історичним корінням – бути незалежною державою в колі вільних європейських народів”. Тобто вже два місяця тому майже всі релігійні лідери України підтримали європейській вибір.

Однак важливо те, що представники тих Церков, хто виступав з активною підтримкою євроінтеграції, все ж таки висловлювалися про цивілізаційний вибір та апелювали до громадської свідомості, акцентуючи увагу на питанні державності, оскільки існують побоювання, що зближення з Росією призведе до часткової чи навіть повної втрати суверенітету Україною. Тобто, ми бачимо що мова йшла не про релігійний аспект, а соціально-політичний, і релігійні лідери в даному випадку виступали скоріше як громадяни України, а не представники певної релігійної традиції.

Значно більш цинічні спроби апелювати до релігійного фактору спостерігалися з боку деяких політичних діячів, далеких від релігії. Лунали слова про те, що зараз “йде війна між ЄС та Росією, куди піде 40 мільйонів розумних, освічених білих християн”. Можливо то дійсно слова, проголошені в певній емоційній гарячці, та й ще, можливо, вирвані з контексту, але в сучасній Україні спроби маніпулювати релігійним фактором з боку більшості політичних сил спостерігаються постійно. Згадуються слова Віктора Єленського про те, що “немає жодного скільки-небудь помітного політика, який, наче Міхаіл Прохоров у Росії, висловився за секулярний шлях України. Всі вони присягаються у любові до релігії та церкви; будують на своїх малих батьківщинах церкви, використовують у своїх спічах релігійну риторику та вимагають церковної допомоги”.

Однак після жорсткого побиття студентів на Майдані 30 листопада релігійна складова, можливо певним чином й неочікувано, збільшила свою вагу в тому, що відбувалося. З’ясувалося, що незважаючи на всі секулярні процеси, що відбуваються, та наслідки десятиліть войовничого комунізму, в свідомому (або підсвідомому) людей залишилася згадка про те, що коли вже немає на що сподіватися – останнім притулком стає релігія. Обставини склалися таким чином, що коли люди, що рятувалися від кийків беркутовців, постукали в двері Михайлівського монастиря, то їх відчинили. Й саме ця подія багато що змінила. Якщо досить вільно перефразувати архимандрита Кирила (Говоруна), то в цей момент відбувся перехід від двовимірних відносин “Церква-держава” до трьовимірних – “Церква-суспільство-держава”, коли держава фактично відійшла на третій план. Ця подія, і майдан вцілому дав поштовх Церквам піднятися над тим статус-кво, який панував у їх відносинах з державою упродовж років незалежності України, та виступити на стороні суспільства. Коли ключовим аргументом стало не питання наближення до влади, а питання совісті.

Саме немотивоване насильство, спричинене з боку влади, призвело до того, що представники практично всіх конфесій України засудили насилля і закликали Майдан зберігати мир. Фактично, завдяки цим подіям, у багатьох людей відновилася довіра до релігії, яка як раз у всі часи ставала останнім притулком від несправедливості, в тому числі з боку влади. І ми бачимо, що на Майдані активно присутні священники різних християнських конфесій, а серед протестуючих можна зустріти представників практично всіх релігій, що існують в Україні – від буддистів та мусульман, до юдеїв та християн. При цьому мотивація у всіх досить близька – люди жадають справедливості. Й зрозуміло, що якщо влада не надає такої справедливості, рівності всіх без виключення перед законом світським, земним, то людині нема куди подітися, крім як звернутися до іншого Судді та його справедливості за законом, який не може бути “як дишло”.

Завдяки цьому, за словами вже згаданого архимандрита Кирила (Говоруна), Майдан має шанси стати початком процесів, коли будуть переоцінені взаємини Церкви, держави і суспільства, а українські Церкви по-іншому оцінять самі себе.

Втім, ключовим питанням залишається те, в якій якості релігійні діячі та релігійні організації можуть або повинні приймати участь в соціальних процесах? Чи мають вони підійматись над конфліктом, бути взірцями прощення, притулком для скривджених та голосом совісті? Чи все ж мають ставати на барикади поруч з тими, хто жадає для країни кращої долі, закликаючи до боротьби за цінності, притаманні будь-якій релігії – гідності, порядності, справедливості?

І це питання повертає нас до початку подій. Так сталося, що українські Церкви зараз постали перед складним вибором – йти за Майданом, чи намагатися вести його за собою. Ставати оплотом державості, національної ідеї – як того прагне частина Майдану, чи намагатися закликати сторони протистояння до примирення на ґрунті спільних цінностей, та вихованні в себе Людини, чого так не вистачає сьогодні Україні.

Обидві шляхи мають свої труднощі та небезпеки. Але щодо першого, то всі ми маємо усвідомлювати, що занадто тісне єднання релігії та націоналізму може призвести до сумних наслідків – можна згадати багато прикладів з історії, або навіть сучасності. Причому далеко не треба ходити – наш північний сусід може наочно продемонструвати що може трапитись при єднанні релігії та націоналізму, достатньо згадати ветеранів спецназу, які організували в 2012 р. “православні патрулі” в Москві, або Союз православних єдиноборців та спортивно-православний рух “Сорок сороков”, які виконують роль нових черносотенців.

Як справедливо зауважив Віктор Єленський, “...ті, хто стояв біля джерел української політичної нації (Грушевський, Франко, Драгоманов, навіть Куліш), дуже скептично ставилися до релігії як ресурсу національного будівництва”. Але, на жаль, подібні тенденції з’являються й серед прихильників Майдану.

Другий шлях значно більш важчий, на ньому чекають великі труднощі та небезпеки, перш за все – небезпека знову втратити той зв’язок, який певною мірою відновився між людьми та Церквами завдяки Майдану, небезпека втратити довіру людей, небезпека перетворитись на відсторонених моралізуючих спостерігачів, здатних лише повчати, а не запалювати людей особистим прикладом. Але, на мою думку, саме подолання цього шляху може призвести до вибудови насправді громадського та життєздатного українського суспільства.

Денис БРИЛЬОВ,

кандидат філософських наук, релігієзнавець