Експерт: релігія вплетена в ландшафт Майдану так, як і в усе українське суспільство

Релігія і Майдан

Якщо ми аналізуємо всеукраїнський протест з точки зору релігійних процесів, то варто підкреслити,що ця складова Майдану проявилась позитивно. Позитивність полягає e тому, що для протестувальників присутність священиків здійснилась не тільки додаванням кількості людей на Майдані, а вони виявилися прямо затребуваними. Можемо згадати, що 1 грудня мітинг починався промовами опозиціонерів, 7 грудня — промовами представників «Ініціативи 1 грудня», а 15 грудня — молебнем. Молебні та молитовні намети стали природною складовою вуличних протестів і стоянь на Майдані.

Цікаво, що до подій 30 квітня в пресі миготіли самотні кадри зі священиком перед «Беркутом» і демонстрацією, і тоді люди ставилися до нього швидше з насмішкою, як до нового «попа Гапона». Ситуація різко змінилася після розгону протесту в ніч на 30 листопада, як змінилося й саме ставлення до участі священиків на Майдані. Вони надали моральну, духовну підтримку людям в протистоянні з міліцією і люди оцінили її. Майдан не дав збільшення релігійності, а швидше підняв довіру до Церкви, яка і так була високою.

Також необхідно вказати на високий мобілізаційний рівень людей, яких я знаю як постійних прихожан церков — це і православні, і греко-католики, і баптисти. По-перше, віряни змогли організувати постійне чергування і організувати забезпечення Євромайдану силами своїх парафій, по друге, вони не були роз'єднані і трималися один одного, що дуже важливо в такі історичні моменти.

З іншого боку, протести проти влади усвідомлювалися в релігійній формі, не було апокаліптичних або есхатологічних вигуків, я не помітив звернень до Бога покарати українську владу, що можна зустріти в інших країнах. Релігія не є на Майдані ні рушійною силою, ні мобілізуючої силою і ні стримуючою силою. Вона вплетена в ландшафт Майдану так, як і в усе українське суспільство, тобто присутня на інституціональному рівні, у вигляді представників Церков і повсякденної релігійної практики, але не є для більшості базовою системою цінностей.

Церква і Майдан

Більшість протестувальників ставляться до представників духовенства позитивно, але проблема полягає в тому, що висловлювання лідерів Церков сприймаються неоднозначно. Рядові священики можуть брати участь у мітингу, це вітається як учасниками, так і більшістю єрархів, це всім зрозуміло. Але слова Блаженнішого Володимира не задовольняють протестуючу сторону. Зауважимо, що для Церкви це теж виклик історії, і вона намагається осмислити, що відбувається, виходячи зі старих позицій і приймаючи події, як розкол суспільства. І УПЦ, схоже, осмислює те, що відбувається як розкол в суспільстві, яке розділилося на два табори — за ЄС і за МС. Тому Церква і починає всіх з усіма мирити, тоді як з Майдану все бачиться в якості антиурядових збурень більшої частини України і ні в якому разі не як зіткнення однієї половини України з іншою. Майдану здається, що Церква повинна підтримати їх, тому що вона так самовиступає за справедливість.

Що стосується Блаженнійшого Володимира, Предстоятеля УПЦ (МП), то треба розуміти, що він бачить ситуацію не з вулиці, а з погляду всієї Церкви, з усіма її таборами, з точки зору історичного процесу і з точки зору тісної співпраці з владою, як у питаннях преференції для конкретної Церкви, так і в силу тисячолітньої традиції симфонії Церкви з державою. Тому, заяви Предстоятеля УПЦ — це максимально можливі меседжі для влади і для народу. Розумному достатньо!

До речі, в даному контексті мені цікаві механізми впливу Церкви на одного зі своїх прихожан, а саме Президента України. Янукович себе чітко, публічно, при великій кількості камер позиціонує як віруюча людина, що створює двозначну ситуацію: Церква, як найбільший суспільний інститут, звертається до влади і народу як примиряюча сторона, але чи звертається вона до В.Ф. Януковичу як до свого прихожанина? Очевидно, що це має відбуватися не публічно, а один на один зі своїм духівником, але, може, варто підняти питання і про публічну релігійність наших верхів. Крім того, така публічна прихильність Президента до однієї Церкви, створює мало простору для критики влади в УПЦ (МП) і, навпаки, розв'язує руки і уста для інших конфесій. Присутність Церков на Майдані в черговий раз вказала владі на поліконфесійність України і необхідність враховувати інтереси всіх релігійних організацій.

Архимандрит УПЦ Кирило (Говорун) раніше писав, що один з наслідків Майдану — те, що перед Церквою постало питання взаємодії не тільки з владою, а й з суспільством. Думаю, простіше в цьому плані греко-католикам, так як вони формувалися в інших категоріях, а для православних єрархів піти проти влади дуже важко, у них в історичній пам'яті тисячолітня традиція співпраці з владою. Тобто, якщо на рівні рядових священиків все ясно, то на рівні духовних лідерів це занадто проблематично. Спасибі специфіці України за те, що наші Церкви не є державними структурами, а змушені рахуватися і з суспільством, і самі є громадськими інститутами.

Багато говорять про те, що УПЦ — Церква всієї України, тому вона повинна враховувати інтереси членів Церкви, які не підтримують Майдан, а підтримують владу, і сконцентровані вони на південному-сході. Я згоден з тим, що УПЦ повинна бути з усіма своїми прихожанами, але сумнівною є теза про те, що УПЦ втратить частину своїх прихожан, якщо вона засудить дії влади. Ми переоцінюємо вплив поведінки єрархів на повсякденну релігійну практику більшості вірян.

Релігієзнавство і Майдан

Перед релігієзнавцями виникло кілька питань у зв'язку з подіями в Україні вкінці 2013 року. Найбільш затребуваними виявилися експертні коментарі з приводу поведінки релігійних організацій та їх лідерів, які, до речі, не завжди збігалися. Для того, щоб видавати експертні думки, необхідний комплексний аналіз ситуації при залученні великої кількості релігієзнавців і богословів.

Історичнийаналіз

Аби зрозуміти поведінку Церков в протестному русі, ми повинні чітко володіти історичним матеріалом. Історія православ'я демонструє, що це проблемна тема для Православної Церкви, яка завжди намагалася бути лояльною до «православної» влади. В УПЦ є певний травматичний досвід, пов'язаний з Берестейської унією, синодальним періодом, періодом УНР і відновлення УПЦ, радянською владою, розколом 91-го року, а також пам'яттю, переданою від Візантії, де були іконоборчі протистояння і протистояння з імператорами.

Порівняльний аналіз

Необхідно побачити, як саме релігії беруть участь у протестах, порівняти різні випадки. Нещодавні події в Єгипті, Сирії показують, що релігія часто виступає дуже важливим чинником політики, навіть затемнюючи головні причини протестів — боротьби за соціальну справедливість. Іслам, будучи головною культурною схемою арабо-мусульманського регіону, також почав ставати мовою та ідеологією боротьби людей за свободу і справедливість.

Також і в Латинській Америки Ватикан зіткнувся з питанням участі Католицької Церкви в протестному соціальному русі. Католицькі єрархи в Нікарагуа, Гондурасі, Гватемалі та інших країнах Центральної Америки не просто підтримали низи в протистоянні, а й очолили ці рухи. «Теологія визволення» виявилася серйозним історичним викликом для римо-католицизму і була однією з головних тем після Другого Ватиканського Собору. Можна погодитися з тим, що у Церкви є інші шляхи вирішення соціальної несправедливості, не шляхом збройного опору. Але Церква все-одно маєдати відповідь, коли можливий збройний протест.

Соціологічний аналіз

Для релігієзнавців, також як і для політологів, виявилася дуже важливою інсайдерська інформація і статистична складова Майдану. Соціологи дали інформацію по мотивації і мобілізації протестуючих у зв'язку із закликами політиків, після чого виникає питання, а яка роль у мобілізації у зв'язку із закликами Глави УГКЦ Патріарх Святослава і Предстоятеля УПЦ КП Патріарха Філарета? Відсоткове співвідношення прихожан різних Церков на Майдані і т.д.

Що стосується внутрішньо релігійної інформації, то можна висловити подяку прес-службам релігійних організацій, які намагалися оперативно реагувати на питання суспільства, і ми змогли почути заяви багатьох релігійних лідерів християнських Церков, єврейських та мусульманських організацій. Це показник розвиненості діалогу суспільства і релігійних організацій, і бажаємо до такого рівня діалогу рости і нашій владі.

Геннадій ЦЕЛКОВСЬКИЙ,

релігієзнавець, старший викладач кафедри культурології НПУ ім. М.П. Драгоманова