Ернест Абкелямов: Крим кличе, Крим чекає, ми повинні туди повернутися
В межах другого матеріалу проекту "Переселені війною" Tvoemisto.tv поспілкувалось з головою мусульманської кримсько-татарської релігійної спільноти “Їхсан” Ернестом Абкелямовим, а також із кримським татарином Мустафою Білялом, головою великої сім’ї, яка через ці події була змушена виїхати із Криму.
Ким є кримські татари? Ким є частина тих українців, які через анексію Криму були змушені мігрувати? Які перед ними постають найбільші виклики і проблеми? В межах другого матеріалу проекту "Переселені війною" Tvoemisto.tv поспілкувалось з головою мусульманської кримсько-татарської релігійної спільноти “Їхсан” Ернестом Абкелямовим, а також із кримським татарином Мустафою Білялом, головою великої сім’ї, яка через ці події була змушена виїхати із Криму.
Виклики
Назва спільноти «Їхсан» перекладається на українську мову як «Щирість». Саме слово “їхсан” означає найбільшу щирість чи то до людей, чи до Бога. Протилежними до цього поняття є лицемірство і показовість. Сама спільнота була зорганізована у Львові 16 вересня цього року для тих кримських татар, котрі сюди переїхали. Тут вирішуються не лише релігійні питання, але й адміністративні, громадські чи суспільні.
Першою потребою кримських татар є збереження власної ідентичності, мови, віри, культури. Але чи всі львів’яни до кінця усвідомлюють, що кримські татари є мусульманами, і як це сприймається? На це Ернест Абкелямов відповідає, що їх львів’яни сприймають як українців і як кримських татар, але не все про них знають. «Саме тому для нас важливо, щоб нас сприймали такими, якими ми є. Зрештою, історія Львова знає безліч прикладів співжиття різних конфесій, різних релігій».
Отже, на цей час кримські татари хочуть розказати про себе більше. Восени у Львові було проведено кілька лекцій, спрямованих на те, щоб показати, що у цього народу є свої особливості, що вони мають свої духовні цінності, які зобов’язані зберегти, передавати дітям, показати людям. Лекції були проведені з ініціативи організації Крим-SOS. Перша з них була присвячена історії руху кримських татар за повернення на Батьківщину. Друга – про традиції та обряди, які стосувалися народження, весілля та похорону. Крім того, була лекція про музику, а наступні такі освітні заходи стосуватимуться історії ісламу в Криму, а також його релігійних основ.
«Наш посил, наше бажання зараз — це показати себе, – розповідає Ернест. – Ми не маємо ніяких вимог, ми не хочемо нічого міняти, наприклад, життя Львова, ми не хочемо похитнути звичаї. Ми просто хочемо, щоб нас зрозуміли». Кримський татарин хоче донести, що він і його народ – такі самі люди, як і інші львів’яни, мешканці України, вони ходять тими ж вулицями, їздять тим самим громадським транспортом, а їх діти ходять до звичайних шкіл. Проте вони мають свою ідентичність. Відтак, найбільшим завданням для цього народу тепер є не ізолюватися, але й культурно не асимілюватися.
Кримські татари хочуть жити на своїй землі, згідно зі своїм способом життя. "Раніше, за час незалежної України, ніхто не заважав нам у розвитку, а зараз, - зауважує Ернест Абкелямов, - нас ставлять у певні рамки, натякають, як нам краще молитися, їсти, вчити дітей, як виконувати свої традиції. Нам цього не треба — ми нація, яка відбулася, у нас є свої глибокі корені». Він стверджує, що тепер на вулицях Криму ситуація не така, як ще вісім місяців тому. Останнім часом побільшало випадків, коли пропадають люди, хтось береться під арешт або ж змушений покинути півострів. Проте у Львові їх зустріли із розумінням та підтримують до останнього дня: «Львів’яни діляться чим можуть, нема негативних заяв у наш бік», – розповідає голова мусульманської кримсько-татарської спільноти.
Звичайно, що вони хочуть повернутися додому. Зрештою, за словами Ернеста, більшість кримських татар-переселенців жили у Криму забезпечено. Це можна сказати і про Мустафу Біляла, який у червні переїхав зі своєю сім’єю до Львова. Там вони залишили недавно завершений великий дім, де якраз доробили підлоги, провели комунікації, облаштовували дитячі кімнати. Розповідає, що думки про виїзд із Криму були ще у березні, але ситуація то стабілізувалася, то знову гіршала, тож на четвертий раз Мустафа із дружиною Леніє та шістьма дітьми таки переїхав. У родині – троє хлопців і троє дівчат. Найстаршій дівчинці десять років, а наймолодша народилася вже у Львові.
На запитання, чому саме сюди, відповідає, що вони, як громадяни України, не хотіли виїжджати за кордон. Можливо, комусь комфортніше в Києві чи ще десь, але самі поїхали до Львова із кількох причин. По-перше, у дев’яностих Мустафа бував на Західній Україні, і хоча у Криму побутують стереотипи про бандерівщину, він знав, що це не правда. Більше здивована була його дружина Леніє, адже ще на вокзалі якась жінка, здогадавшись хто вони, дуже люб’язно до них поставилася і сказала, що їм тут сподобається. Крім того, особисто для себе Мустафа Білял вважає Львів духовною і культурною столицею країни. Зрештою, тут людям біда кримських татар є, скоріш за все, ближчою та зрозумілішою, ніж де-небудь ще. Адже тут не забутий досвід репресій з боку Росії. А у дев’яності кримських татар підтримували переважно організації із заходу України.
Житло знайшли через знайомих, які приїхали раніше. Мустафа Білял вважає, що їм повезло, бо порівняно із тодішніми цінами вже за кілька місяців оренда зросла вдвічі. І хоча тоді була також можливість жити у селі, але кримським татарам краще бути саме у Львові хоча б тому, що вони усі і так розпорошені. А в цьому місті в них є, принаймні, місця для зустрічей, обміну інформацією, кафе, кімнати для спільної молитви, служб. «Коли ми приїхали до Львова, у нас було два місяці, щоб діти влилися у мовне середовище», - зазначає голова сім’ї. У Криму його найстарша донька вчилася в українському класі, то, як зазначає батько, їй спілкуватися українською мовою набагато легше, ніж йому самому. А молодшим це також легко пішло. Адже ще двоє дітей ходять у перший та третій класи. Усі втягнулися у процес, без проблем адаптувалися.
Однак, є інший аспект, а саме те, що у Львові дуже релігійне суспільство, на відміну від Криму. Це для дітей нове: якщо у Криму вони змалку звикли, що суспільство не є релігійним, а самі кримські татари живуть там компактно та доволі автономно у своєму культурному середовищі, то тут вони вже розсіяні. Вони не хочуть ізолюватися від інших людей, але середовище тепер відмінне від того, яке було вдома. «Тож ми пояснюємо дітям, що у людей є свої традиції і обряди, а у нас – свої», – підсумовує чоловік. Виявляється, такий шкільний предмет, як християнська етика, у Криму був відсутній, тож тепер, вивчаючи його, діти деколи приходять і не все розуміють. Тож батько пояснює малим дітям, що в одних людей є так, а в інших – інакше. Він навіть попросив директора школи, щоб діти, відвідуючи уроки, не були змушені знати усі питання з християнської етики. Поки що, на думку батька, вони не можуть остаточно зрозуміти, чому, наприклад, всі хрестяться, а вони не хрестяться. Відтак, чоловік переживає, чи у дітей не буде комплексів, що вони не такі, як інші. Тож дитина має навчитися пояснювати своїм подругам, що вона не робить так, як вони, не тому, що ігнорує, а тому, що у цьому плані є інакшою, надіється Мустафа.
Виселення
«Нема іншої землі, крім Криму, яку б ми назвали домом», – запевняє Ернест Абкелямов. Він каже, що у кримських татар ще свіжа історична пам’ять про те, що їхні предки впродовж кількохсот років піддаються утискам. У час депортації в 1944 році вони були викинуті у голодні степи Середньої Азії, а також на Урал.
Крім того, вже Мустафа Білял розповів нам, що до 1957-го року кримсько-татарський народ жив в умовах комендантського режиму. Тоді не можна було навіть покидати поселення, а за відхід від нього більше, ніж на три кілометри, передбачалося тюремне ув’язнення. Вже після 1957-го року кримські татари змогли об’єдналися – з’їхалися разом в Узбекистані, де їх було найбільше від початку. Попри те, що деяким іншим народам вже на той час дозволили повернутися додому, із Криму надходили звернення, щоб не пускати кримських татар, бо там їх будинки вже були зайняті, тож люди боялися, що кримські татари вимагатимуть назад свої доми. Більше того, переважна більшість кримських татар жила на узбережжі, із яким ніхто з нових мешканців – які значною мірою мали військові чини або були відставними співробітниками КДБ – розлучатися не хотів. «Але навіть коли ми повернулися, до нас було дуже погане ставлення, яке тепер знову сплило, – розповідає Мустафа. – Мене навіть не хотіли взяти в колгосп у саду гілки обрізати! Боялися, що землю розділять на паї, і нам теж може щось дістатися. Доводилося працювати на городі, на будові, розводити тварин чи возити продукти з материкової України».
Однак тут, у Львові, у плані працевлаштування чоловік для себе перспективи поки що не бачить. Йому запропонували роботу сантехніка за дві тисячі гривень із попереднім проходженням безоплатного двомісячного стажування. Не важко здогадатися, що годувальник сім’ї із шістьма дітьми й орендованою квартирою на таке просто не може погодитися. Тому як варіант він розглядає можливість поїхати, наприклад, працювати у Польщу або куди-небудь іще. Поки недавно народжена дитина ще мала – не хоче, але потім – доведеться. Бо щоб почати тут свій бізнес – немає матеріальної бази. Крім того, зізнається, не має навичок для того, аби робити, наприклад, своє кафе чи ресторанчик. Хоча загалом у Львові є вже не один заклад із кримсько-татарськими стравами.
Мурат, працівник кафе «Крим», в якому і розмовляємо з Мустафою, розповів, що справи у них ідуть добре. Звичайно, що коли у місті більше туристів чи вихідні, то і у їхньому закладі наплив більший. Проте тут справді люблять зустрічатися кримські татари. Крім того, кафе має вже своїх постійних клієнтів.
Що ж до теперішньої міграції з Криму, Ернест Абкелямов запевнив: «Ми політично готові до переїздів. Усі, хто приїхав зараз до Львова, у 90-ті повернувся із депортації. Там люди залишили побудовані хати, приїхали на Батьківщину. І тут люди із вищою освітою засукали рукави, брали лопати, будували доми». Тепер же вони вдруге змушені покинути свій дім...
Маркіян Прохасько
