У середині ХІ ст. за часів угорського короля Андраша І (бл. 1015 – 1061) Угорщина стала союзницею Київської держави. Причому союз між обома державами був скріплений династичним шлюбом Андраша І з старшою донькою київського князя Ярослава Мудрого. І взагалі в той час Угорщина та Русь виявилися близькими державами – в тому числі це стосується етнічних і релігійних аспектів.
Передусім варто сказати кілька слів про короля Андраша І та його попередників, про його боротьбу за владу, а також що представляла собою Угорська держава на той час. Початок формування цієї держави припав на кінець ІХ – перші роки Х ст., коли угорці (мадяри) зайняли Паннонську рівнину в Придунав’ї, розгромивши залишки Великоморавської держави.
Приблизно в той самий час формується й Руська держава, головним осередком якої стало нинішнє українське Подніпров’я – Київщина. Саме тоді князь Олег зайняв Київ і тривалий час перебував на київському престолі. «Повість минулих літ» приписує йому крилату фразу «Київ – матір городів руських». У той час Руссю переважно називали нинішні українські землі, про що свідчать як давньоруські, так і візантійські (ромейські) джерела. Візантійці (ромейці) називали ці землі Росією. Про це свідчить, зокрема, відомий твір ромейського імператора Костянтина Багрянородного (905-959) «Про управління імперією» [1]. Сам же етнонім Русь чи Росія переважно застосовувався для ідентифікації населення України аж до XVIII ст. До речі, згадуваний князь Олег, як свідчить «Повість минулих літ», контактував з угорськими племенами, які пройшли біля Києва [2]. Він, фактично, із ними встановив союзні відносини.
На той час угорці зберігали кочовий спосіб життя. З Паннонії вони здійснювали походи на землі Центральної й Західної Європи. А це становило чималу проблему для населення тогочасних європейських країн [3]. Окрім того, що напади угорців вели до матеріальних і людських втрат, вони також значною мірою паралізували торгівлю річковими й сухопутними шляхами в Європі, зокрема в Дунайському регіоні. Однак у 955 р. угорці зазнали поразки від військ, очолюваних саксонським і лангобардським королем, а пізніше імператором Священної Римської імперії Оттоном І [4]. Після цього вони почали переходити до осілого способу життя, зливаючись із місцевим слов’янським населенням. Тут можна пригадати міркування відомого угорського прозаїка Кальмана Міксата (1847-1910), який, вдаючись до притаманного йому добродушного гумору, зазначав, що угорські воїни-завойовники одружувалися з місцевими слов’янками, а ті народжували їм дітей і навчали своїх нащадків слов’янської мови. І це загалом відповідало дійсності. В угорців розпочалося формування територіальної держави, в якій помітну роль відігравав слов’янський елемент.
Дещо схожі процеси відбувалися й на Русі. Як писемні, так і археологічні джерела дають підстави говорити, що на першому етапі становлення Руської держави провідну роль відігравали завойовники варяги (нормани). Подібні процеси в той час відбувалися в низці країн Європи. Тому певний час руські київські князі, їхні дружинники мали скандинавські імена. Однак у середині Х ст. ситуація змінюється. Завойовники-варяги «розчиняються» в слов’янському середовищі, відбувається навіть своєрідний «слов’янський переворот» – починаючи з часів княгині Ольги київські князі починають використовувати не скандинавські, а слов’янські імена. Першим таким київським князем став Святослав.
В Угорщині, щоправда, до «слов’янського перевороту» не дійшло. Однак слов’яни становили помітну частину еліти середньовічної Угорської держави.
Своєрідним «цивілізаційним рубіконом» для угорців став 1000 рік, коли їхній правитель Вайк (970?-1038), що пізніше отримав ім’я Іштвана (Стефана) І, прийняв християнство і був коронований Римським Папою. Правління цього короля тривало довго. Він зумів розбудувати свою державу. Утвердив християнство західного обряду. Поділив володіння на адміністративні частини – комітати. Провів низку важливих для країни реформ.
Іштвана І можна порівняти з київським князем Володимиром, який так само майже у той самий час (близько 988 року) прийняв християнство. Він теж довго правив і зумів розбудувати свою державу, яку поділив на частини між своїми синами.
Іштван І проводив активну зовнішню політику. Його союзниками були Ярослав Мудрий, Болеслав І Хоробрий і ромейський імператор Василь І. Іштвану І вдалося розбити імператора Священної Римської імперії Конрада ІІ, який у 1030 р. вторгся на терени Угорщини. Під його владою опинилися землі Трансільванії, Банату, а також Карпатський регіон (терени нинішньої Східної Словаччини й Закарпаття). Держава Іштвана І була поліетнічною. Цей король навіть вважав, що країна, де розмовляють однією мовою і де існує лише одна культура, є бідною і слабкою. Так само і Русь на той час була поліетнічною державою. Загалом же для великих держав Середньовіччя була характерна поліетнічність.
Після себе Іштван І не залишив прямого спадкоємця по чоловічій лінії. Його син Імре, до якого мала перейти королівська корона, загинув ще за життя батька на полюванні [5].
Це створило значні проблеми з успадкуванням престолу. Коли Іштван І помер у 1038 р., угорським королем став Петро Орсеоло – його племінник, син венеціанського дожа Оттоне Орсеоло та молодшої сестри Іштвана І. Правління Петра не було стійким. Із самого початку він наблизив до себе іноземців (німців та італійців), що викликало незадоволення місцевої угорської знаті. У 1041 р. проти Петра організували змову і він втратив королівський престол. Змовники королем обрали Самуїла Аба. Однак Петру Орсеоло вдалося в 1044 р. повернути владу при підтримці імператора Священної Римської імперії Генріха ІІІ. Правда, на престолі він перебував недовго – до 1046 р.
Саме цього року в Угорщині вибухнуло язичницьке повстання. На землях, які контролювали руські київські князі, приблизно в той час теж вибухали подібні повстання. «Повість минулих літ» розповідає про одне з них, яке відбулося в 1071 р. в Ростовській та інших північних землях [6], населених переважно угро-фінськими племенами.
У 1046 р. незадоволена угорська знать вирішила підтримати нового претендента на престол – Андраша І. Останній був сином Вазула, двоюрідного брата Іштвана І і правителя Нітранського князівства, що було частиною Угорського королівства. Після смерті сина Іштвана І, Імре, в 1031 р. Вазула запідозрили в тому, що він претендуватиме на королівський престол. Його осліпили. А діти цього можновладця, Андраш і Левенте, змушені були втікати з Угорщини на Русь, де їм надав притулок Ярослав Мудрий. Андраш там оженився з дочкою київського князя. Вважається, що його дружиною стала Анастасія. Ім’я цієї київської князівни, а потім королеви Угорщини не фігурує ні в давньоруських, ні в угорських хроніках. Вперше воно згадується в середньовічного польського історика Яна Длугоша. Звідти це ім’я і ввійшло в наукову літературу. Хоча варто сказати, що дружина Андраша І відігравала помітну роль при королівському дворі. Коли вкінці життя її чоловіка розбив параліч, вона здійснювала управління країною. Приклала й чимало зусиль для того, щоб її син Соломон (Шаламон) І став угорським королем.
У 1046 р., коли в Андраша І з’явилися шанси зайняти угорський престол, Ярослав Мудрий його підтримав. Цей король на початку свого правління дотримувався східної орієнтації, опинившись у протистоянні з імператором Священної Римської імперії Генріхом ІІІ. У 1050-1053 рр. Андраш І якраз воював із цим німецьким зверхником.
Загалом же Андраш І орієнтувався на Русь та Візантію (Ромейську імперію). Тому за часів його правління посилилися в Угорському королівстві руські впливи. У цьому контексті не виглядає дивним те, що дружина Андраша І Анастасія сприяла заснуванню монастирів східного обряду, зокрема на півострові Тихань, який знаходиться на Балатоні, в Тормові та біля Вишеграду [7]. До речі, зараз на півострові Тихань встановлений сучасний пам’ятник Андрашу І й Анастасії. На ньому напис угорською та українською мовами: «Король Андраш і королева Анастасія – українська княгиня».
Варто враховувати, що в той час східні й західні християни знаходилися в єдності – хоча між ними й існувала конкуренція, котра доходила до конфронтації. Навіть т. зв. «велика схизма» 1054 р. остаточно не розділила християн. Між ними й далі зберігалися контакти як на рівні представників світських еліт, що виражалося в династичних шлюбах, так і на рівні духовенства. Відомо, що в нових християнських державах (а такими були Угорщина й Русь) східні й західні християнські впливи поєднувалися. Наприклад, руська київська княгиня Ольга зверталася не лише до ромейського імператора й прийняла християнство зі Сходу, але й зверталася до західних «латинників». Те саме можна сказати про князя Володимира, який в останні роки свого життя сприяв латинському місіонеру Бруно Кверфуртському (970-1009) і навіть допоміг йому навернути на християнство частину печенігів [8].
Приблизно те саме можна сказати про Угорщину. Незважаючи на те, що тут домінувало західне християнство, в цій державі мало поширення християнство східне – передусім серед слов’янського населення. Поширення тут східного християнства було пов’язане з діяльністю Кирила та Мефодія, котрі діяли на теренах Великоморавської держави, землі якої значною мірою ввійшли до складу Угорського королівства.
Одним із палких прихильників збереження кирило-мефодіївської традиції на центральноєвропейських землях був Прокопій Сазавський (970? – 1053), якого, до речі, Католицька Церква визнала святим. Він діяв переважно на чеських землях. Прокопій Сазавський і його учні переписували сакральні тексти слов’янською мовою [9]. При чому його діяльність поширювалася не лише на чеські землі, а й землі Угорського королівства. Відомий славіст Ватрослав Ягич, аналізуючи пам’ятки давньої писемності, вважав, що відоме Реймське Євангеліє, котре начебто переписав Прокопій Сазавський, походить із південного Підкарпаття [10], тобто теренів тодішньої Угорської держави.
Загалом же Угорщина в ХІ ст. була державою, де значну частку становило слов’янське населення, серед якого, власне, й було поширене східне християнство. Адже ця держава займала помітний фрагмент Дунайського басейну. Дунай же на Русі розглядався як своя слов’янська ріка. Таке розуміння знайшло, зокрема, відображення в «Повісті минулих літ». «...сіли слов’яни, – писав літописець, – по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми...“ [11]. І досі в піснях українських часто згадується Дунай. «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» – так починається перша записана ще в XVI ст. українська народна пісня [12]. Київський князь Святослав хотів створити слов’янську імперію на землях Дунайських. «І взяв він вісімдесят городів на Дунаю, – читаємо в «Повісті минулих літ», – і сів, князюючи, тут, у городі Переяславці…» А ще говорив цей можновладець матері своїй, княгині Ользі: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити в Переяславці на Дунаї, бо там є середина землі моєї» [13]. Справді, на берегах середнього й нижнього Дунаю переважно мешкали слов’янські племена. Однак вкінці ІХ ст. на Дунай, в район колишньої провінції Римської імперії Паннонії, як уже говорилося, прийшли угорці, підкоривши місцеве слов’янське населення.
У результаті виникнення на Дунаї угорського анклаву суцільний слов’янський масив Центральної Європи виявився «розірваним». Однак слов’яни суттєво вплинули на формування угорського етносу й угорської культури. Принаймні традиційна народна культура угорців має чимало відповідників у культурах слов’янських. В угорській мові зустрічаються слова слов’янського походження. Низка нинішніх угорських прізвищ теж вказують на їхні слов’янські корені – Горват, Орос, Лендьєл, Ковач тощо. Багато топонімів у сучасній Угорщині є слов’янські – навіть нинішня угорська столиця Будапешт і найбільше угорське озеро Балатон.
Незважаючи на угорську експансію, Подунав’я тривалий час зберігало «слов’янське обличчя». У ХІ ст. в Угорському королівстві значна частина населення розмовляла говірками, які не дуже різнилися від тогочасної київської (давньої української) говірки. Тому в королеви Анастасії великих проблем у спілкуванні з багатьма своїми підданими не виникало.
І хоча королівська резиденція знаходилася в угорському місті Се́кешфегерварі, однак столицею держави тоді було місто Естерґом, розташоване на південному березі Дунаю. Знаходилося воно на землях, заселених слов’янами. І його назва, схоже, мала слов’янське походження. В основі цієї назви могло бути слов’янське слово «стреґті», тобто стерегти, або «стреґом» – сторожа. Міста з дещо подібними назвами є в Чехії, Польщі та Словаччині.
Естергом розташовувався на місці важливої переправи через Дунай. Став він однією з найважливіших фортець Нітранського князівства та Великої Моравії. Саме тут народився Іштван І. Тут же він був хрещений і коронований. За правління цього короля Естергом став центром архієпископства. Сам же естергомський архиєпископ був примасом Угорщини, тобто главою Католицької Церкви країни.
Щодо Русі, то вона в ХІ ст. була не більш слов’янською державою, ніж Угорщина. Попри те, що тут значну частину населення становили слов’янські племена, все таки на землях, підпорядкованим руським київським князям, жило чимало представників неслов’янських етносів. Серед них левову частку становили фіно-угорські племена. Останні займали частину великого Новгородського князівства, а також землі т. зв. Залісся, що довгий час Руссю не вважалися, хоча й тут правили представники київської князівської династії. Також на Русі, як і в Угорському королівстві, в окремих регіонах жили представники тюркських етносів.
Загалом можемо стверджувати, що етнічна, а також релігійна ситуація на Русі й середньовічній Угорщині багато в чому були подібними. У цих державах поєднувалися східні й західні християнські впливи. Проте на Русі, в силу певних обставин, домінуючим стало східне християнство, у той час як в Угорщині – західне.
Щодо етнічної ситуації, то тут теж маємо значну подібність. У цих державах бачимо конгломерат слов’янського, фіно-угорського та тюркського населення. Правда, на Русі, на відміну від Угорщини, були терени, де проживали литовські племена. В Угорщині, оскільки тут домінуючим серед елітарних верст виявився угорський (мадярський) елемент, з часом відбулася мадяризація населення держави. Особливо це дало про себе знати в Новий час – з допомогою школи, мас-медіа, різних державних інституцій. Хоча деякі землі так і не вдалося повністю мадяризувати. Це стосується Хорватії, Воєводини, Словаччини, Карпатської Русі-України тощо.
На Русі ситуація склалася інакше. Тут еліта виявилася слов’янською. Це сталося завдяки предками українців, які й визначили етно-культурне обличчя Русі. Відбулася слов’янізація населення цієї держава, точніше східноєвропейських теренів. Велика роль у цьому відіграли Православна Церква й східнохристиянський обряд, які використовували церковнослов’янську мову. Окрім русинів-українців, які сформувалися в результаті поєднання переважно низки слов’янських племен, під впливом слов’янської колонізації з Півдня, власне українських земель, виник новгородський етнос, який у другій половині XV ст. був знищений Московським князівством. Окрім того, під впливом слов’янізації на теренах, де проживали литовські племена, оформився білоруський етнос, а на землях, заселених фіно-угорськими племенами, етнос московський, який з часом «вкрав» чи то перебрав від українців етноніми Русь та Росія.
Підводячи підсумки, можемо констатувати, що середньовічні Русь та Угорщина в плані етнічному й релігійному були схожими державами. Однак, в силу низки обставин, вони помітно розійшлися, витворивши відмінні державні організми й культурні спільноти.
Виноски:
##DONATE_TEXT_BLOCK##