Те, що менталітет народу, його колективне підсвідоме певним чином втілюється в архітектурі, є істиною, яку важко заперечити. Так само справедливо було б стверджувати, що в архітектурі та будівництві віддзеркалюються самоусвідомлення народу, зміни в його релігійних уявленнях, злети й падіння народного духу, боротьба старого з новим тощо.
Уже в перших дерев’яних церквах Київської Русі відчутний складний діалог християнської культури з традиціями зрубного житла і святилищ дохристиянських часів. Навіть у «Києво-Печерському патерику» описано дохристиянські по суті ритуали, якими супроводжувалося храмобудівництво. За язичницької доби слов’яни шанували вогонь, потім уявлення про святість небесного вогню було перенесено на вогонь звичайний. Молитва святого Антонія до Бога щодо визначення місця для церкви супроводжується суто дохристиянськими знаменнями: роса на землі, вогонь з неба тощо. Християнська канва оповідань виразно контрастує з магічними обрядами, які супроводжували дерев’яне будівництво. Дохристиянське походження має й інший метод вибору місця для церкви — «святими людьми» за допомогою лозини. Ймовірно, так само віщуни й знахарі вибирали тоді місце для капища чи поселення.
Можливо, не лише суто військові потреби, а й сувора вимога візантійської ортодоксальності «боятися князя і Бога» («Ізборнік» 1076 р.) сприяли формуванню «оборонних рис» перших дерев’яних церков. їх будували виключно місцеві, руські дереводіли (іноземних зодчих запрошували лише для кам’яного будівництва). Хоча в сучасних реконструкціях сувора архітектура дерев’яних церков, зокрема Софії (рек. І. Могитича) та Ілії (рек. О. Кутового та В. Розенберга), нагадує оборонні споруди, проте вірогідним видається припущення, що вони були прикрашені різьбою й так званими «старими орнаментами» дохристиянських часів — солярними знаками, зубчиками, колами, зигзагами. У давньому житлі різьба виконувала ще й роль оберега. Отже, якщо дерев’яні церкви будували майстри, знайомі з традиціями народної орнаментики та різьблення, то і в церквах вони напевно робили різьблені карнизи, лиштви, можливо, навіть оздоблювали так інтер’єри. Як зазначав Т. Рильський, віруюча людина схильна до поетичності, місцева обрядовість поєднується в її уяві з церковною. Без цієї поетичності, народної атрибутики церковні свята стають сухими, формальними, бо в них не залишається місця для особистої творчості. Пишний декор не був властивий психології українців, які в дерев’яному будівництві воліли бачити чисту гармонію форм. Пізніше, у XVII-ХVIII ст., ці уподобання втілювались у розкритості арок-вирізів і багатстві орнаментики та різьби.
За М. Грушевським, тісніший зв’язок народних мас з християнством почався десь з XII ст.; він був пов’язаний із занепадом міського життя й переселенням на село панів і духовенства. Церква стає більш терпимою до народних обрядів і відмовляється від беззастережної боротьби з ними, намагаючись натомість наповнити їх християнським змістом. Цей процес М. Грушевський назвав «одомашненням» церкви, тіснішим зближенням духовенства з селянським життям. Очевидно, це позначилося й па сільських церквах, які стали більш «народними» за виглядом і майже напевне прикрашались різьбленням.
Це «одомашнення» тривало досить довго. Навіть коли православна церква стає символом національно-визвольного руху, а холодна візантійська пишнота потроху зігрівається теплом народної поезії і романтизму, довільних спрощень і зрозумілих інтерпретацій, язичництво не полишало не тільки обрядово-звичаєвий комплекс, але й власне церковну архітектуру. Скажімо, в церкві майже обов’язково робили бічні південні двері, і молоді після вінчання найчастіше виходили саме ними, щоб не «згубити щастя». А проїжджаючи повз церкву, молода засувала в щілину стіни дрібну монету.
Дерев’яна сакральна архітектура від XVII і аж до кінця XVIII ст. — це вільний дух лицарства, дух козаччини, втілення в дереві сміливих прагнень і найзаповітніших мрій. Навіть у середині XVIII ст. зводяться великі, горді дерев’яні церкви в Таращі, Лісовичах, Великій Березянці, Медведівському монастирі — могутнє відлуння недавніх славетних часів, втілена в дереві пам’ять про легендарне минуле.
1801 р. Синод забороняє самобутні форми церковного будівництва, але українське село по-справжньому відчуло петербурзькі новації пізніше, коли старе духовенство почали витісняти приїжджі священики. Для багатьох з них симфонія українських дерев’яних храмів була просто незрозумілою й викликала нарікання на їхню «невиразність і простоту».
Шлях від нерозуміння до захоплення народною церковкою архітектурою ми простежуємо в шевченківській «Прогулке с удовольствием и не без морали». Разом з тим Шевченко, який не терпів «візантійства», церковної зашкарублості, ніколи не залишався байдужим до «вбудованої» у сільський пейзаж простої дерев’яної церковки.
Дослідники по-різному намагалися обгрунтувати «простоту» й неприкрашеність дерев’яних церков. Наприклад, Г. Павлуцький, який досліджував їх і розумів цю стриману красу, пояснював простоту давніх храмів бідністю населення й утисками православ’я з боку поляків.
Але, на мій погляд, саме у простих, не прикрашених мармуром, золотом і дорогими іконами дерев’яних церквах найвиразніше втілено психологію і світогляд нашого народу. Тут релігійне почуття не затьмарене зовнішнім блиском, а обряд і молитва наповнюються силою божественного таїнства. Досить точно писав про це в «Киевских епархиальных ведомостях» священик Т. Ц.: «У простій церкві релігійне почуття йде від самого серця, для молитви технічні оздоблення і прикраси в церкві не потрібні».
Очевидно, саме світовідчуття й ментальність українців витворили українську сакральну архітектуру. Саме в них слід шукати джерела творчої думки, яка породила архітектуру багатоярусних, чарівних у своєму пориванні до неба церков, котрі не пригнічують людину своєю величчю, а навпаки — підносять її до рівня улюбленого Божого творіння.
Людина і світ. — 1997. — №2. — С. 40—42
архітектор