Фінансист про віру: “Часто буває так — Ісус проходить поряд, а ти Його не впізнаєш”

Андрій ОЛЕНЧИК – заступник директора-розпорядника, член Виконавчої дирекції Державної спеціалізованої установи «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб». Взагалі, його резюме вражає: був президентом Об’єднання кредитних спілок «Програма захисту вкладів»; керівником Групи радників Всеукраїнської асоціації кредитних спілок; член Комісії –– директор департаменту з нагляду за кредитними установами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України; експерт підкомітету з питань небанківських фінансових інститутів Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності; радник Міністра фінансів України; консультант Світового банку (IDRD); здобув три вищі освіти і науковий ступінь кандидата наук… Це, як ви розумієте, далеко неповний перелік. До слова, в Андрієвому СV є графи «віросповідання» і «духовне служіння». В першій написано –– римо-католик (парафія Марії Матері Церкви, що на Лівому березі в Києві), а в другій –– член Ради лідерів католицької харизматичної спільноти «Мараната».

Оскільки ми разом з Андрієм служимо на євангелізаційному курсі «Альфа», я бачу, як Бог через нього приводить солідних людей в церкву. Може, вони «ведуться», тому що у самого Андрія цікава історія навернення.

–– Андрію, між тим, яким Ти став, і яким був, –– велика різниця?

–– Напевно. Я зрідка помічаю зміни, які відбуваються поступово. Особливо в мені самому.

–– Уже не пригадую, де прочитала, мовляв, Бог – прихильник еволюційних змін.

–– Усе-таки ми –– Його діти. І Він поступає з нами так, як люблячі земні батьки поступають зі своїми синами і доньками. Дуже делікатно і терпеливо.

Ті, хто мене знав усі ці роки – і до, і після, – кажуть, що різниця – суттєва.

Я був по-своєму щасливий тоді і зараз. Питання тільки в тому, що в мене змінилося поняття щастя. Колись щастям був комфорт. Тепер – внутрішній мир.

Упродовж багатьох років всередині жило постійно ниюче відчуття. Я його ідентифікував для себе як туга за нереалізованою любов’ю. (Десь почув цей вираз і він, що називається, потрапив «в десятку»). Пам’ятаю, прокидався вночі і не розумів, для чого розплющувати очі зранку і вкотре поринати в суцільне мереживо боротьби амбіцій та ілюзій заради абстрактних цінностей і примарних цілей. А зранку брав себе в руки, всі вольові та інтелектуальні модулі запускалися і я йшов далі жити день. В ті миті, коли зупинявся у вирі бурхливої суспільно значимої діяльності, усвідомлював, що ця туга якось нерозривно пов’язана з Богом, з ностальгією десь на генетичному рівні за втраченим Домом Отця і що зустрічі з Ним мені в кінцевому результаті в житті не оминути.

–– Коли і за яких обставин відбулася Твоя перша зустріч з Живим Богом?

–– Вона відбулася в червні 2007 року під час проходження Альфа-курсу, що проводився при київській римо-католицькій парафії Марії Матері Церкви, де служать істинні воїни віри –– брати менші капуцини. Власне, на Альфа-курс мене привела мама. Через свою несподівану смерть. То був її останній подарунок для мене.

На той час я працював на високій державній посаді і для багатьох людей зовнішньо все виглядало доволі респектабельно та успішно. Але насправді все менше розумів, заради чого працюю на грані фізичних можливостей і душевного мазохізму. Розум все логічно міг пояснити, але глибоко всередині невпинно зростала випалена порожнеча.

Тоді розпалася моя перша родина. З дружиною залишився трирічний син, який наше розлучення переносив дуже важко. Уяви, коли, навідуючи його (слава Богу, з колишньою дружиною встановилися здорові дружні стосунки), збирався вже йти додому, то довго шукав своє взуття – Павлик його ховав… Або ж він лягав на порозі, щоби я не йшов…

Потім наді мною нависла смертельно-небезпечна хвороба, яку виявили значно раніше. Ще в армії підхопив гепатит С. І на той момент стало зрозуміло, що він дає серйозні наслідки. Що залишалося? Тільки Бог. Врешті-решт, Отець таки дочекався свого блудного сина. І наша зустріч була воістину незабутньою.

–– Андрію, а яке в Тебе зараз відчуття Бога? Яким чином досвідчив Його подарунки в своєму житті?

–– Одним із Його подарунків є моя теперішня дружина Ліна. Зрештою, те, що я живий до сих пір, уже дарунок Господа. Тому кожний ранок приймаю як Божу посмішку.

Ми всі, хто називає себе християнами, дуже часто вважаємо, мовляв, все, що з нами відбувається щодня, само собою зрозуміло і закономірно. Тож подарунки від Небесного Отця в нашому уявленні мають бути незвичні, масштабні. Це не так. Все рухається і живе Ним і нічого не пульсує без Нього! А, отже, все те буденне, що з нами відбувається, насправді –– дар. Коли людина це усвідомлює, до неї приходить зовсім інше відчуття Всевишнього.

–– Яке?

–– Колись чув історію про те, що помирав дуже заслужений, майже святий чернець. От уже він упав у безпам’ятство. А потім на якусь мить прийшов до себе і каже: «Я бачив Господа». «І який Господь?» –– у нього запитують. У відповідь монах повторював одну і ту ж фразу «Бог – це Любов».

Глибоке переживання того, що Бог є Любов, перезавантажує систему наших уявлень про нас самих, про світ, який нас оточує, і про наше місце в ньому. Завдяки цьому вже точно знаємо, хто ми, для кого і для чого ми.

–– Ти усвідомив різницю між традицією і Живим Богом?

–– Я би не протиставляв традицію і Живого Бога як те, що взаємно виключається. Натомість би швидше говорив про різницю між мертвою релігійною традицією, в якій реально нема Живого Бога, і про живу Церкву, що є воістину містичним Тілом Христовим. Ми часто просто не усвідомлюємо, яке багатство міститься в Католицькій Церкві. Говорю саме про неї лише тому, що сам є католиком і опираюся на свій власний досвід. У нас є Небесна Церква з Марією і святими. У нас є святі таїнства. У нас є Святий Престол. У нас є велична духовна спадщина, що плекалася протягом двох тисяч років. Інша справа, чи живе це все та дихає. Бо яка користь з унікальних шедеврів мистецтва, якщо вони пиляться десь у підвалах музею. Потрібна жива віра. І тоді наше причастя стане не просто ритуалом, а справжнім сопричастям з Ісусом Христом, а хліб і вино преобразяться в Його тіло і кров.

Особисто я вірю, що ми всі знаходимося на порозі великого пробудження в Католицькій Церкві, попередній етап якого започаткував у минулому столітті ІІ Ватиканський Собор.

–– На Твою думку, чому успішним багатим людям складніше прийти до Бога, ніж людям середнього чи скромного достатку? Адже і в одних, і других є проблеми.

–– Думаю, лише тому, що в успішних багатих людей більше ілюзій стосовно того, що самі можуть управляти своїм життям і самотужки вирішувати власні проблеми. На жаль, вони часто не здогадуються, що, не довіривши своє життя Богові, віддають його дияволові. Третього не дано. А в кінцевому результаті все багатство і соціальний статус не матимуть жодного значення, бо це лише марнота і прах. Врешті-решт, кожен з нас піде або в Царство Боже, або в зовсім протилежному напрямку. За великим рахунком тільки цим і вимірюється, було життя людини успішним чи ні. Бо сказано, що немає жодної користі в тому, коли весь світ здобудеш, якщо душу свою загубиш.

Звичайно ж, проблема не в самому багатстві чи успіху. Вона виникає тоді, коли багатство чи успіх є ідолом. Це як вогонь, який може зігріти, а може і спопелити.

–– А коли Ти зустрівся з Живим Богом, то одразу визначився з пріоритетами в житті?

–– Я намагаюся не визначатися з пріоритетами, хоча є постійна спокуса робити щось подібне. Це –– прерогатива Отця. Головне бути в змозі розпізнати і мати мужність прийняти Його волю на своє життя. Як говориться, в самурая нема мети, у самурая є шлях. Тому, якщо мене запитають, який мій прогноз на власне життя на найближчий рік чи два, буде складно щось відповісти –– я не знаю.

Колись все було інакше. Я планував своє життя на багато років вперед і майже завжди досягав поставлених цілей. Це надавало відчуття контролю, визначеності і комфорту. Однак, як я вже говорив, не приносило істинного миру. Власне, все питання вибору –– або ти керуєш власним життям, відводячи Богу роль декоративної вази на родинному комоді, або твоїм життям керує Бог. Як в тій совковій рекламі –– халявщик чи партнер. Кожен вирішує сам. На жаль, так часто буває в житті, що коли Ісус проходить поряд, то ми не впізнаємо Його або навіть впізнавши, поспішно відвертаємося, щоби не прийняти приготовлений Ним для нас хрест.

– Андрію, розкажи, будь ласка, про своє служіння. До речі, де знаходиш час для нього?

–– Сьогодні я служитель Католицької Харизматичної Віднови, член Ради лідерів спільноти Віднови у Святому Дусі «Мараната». Це різнопланове служіння. І є відчуття, що уже найближчим часом моє служіння буде якісно розширюватися і поглиблюватися. Як поведе Господь. Не виключаю, що це зумовить необхідність суттєвого перегляду змісту і форми моєї професійної діяльності. По плоті це важко зрозуміти і прийняти. Але хіба це ціна, коли служиш Богу. Врешті-решт, саме Бог є господарем мого життя і дає мені все, що я маю у всіх сферах. В тому числі і час для служіння. Єдине, що насправді має значення і залежить саме від мене, то це те, щоби в процесі активного служіння Богу не загубити самого Бога. Бо він створив нас в першу чергу для особистих взаємовідносин з Ним. Ісус не шукав служіння заради служіння. Він просто безперервно перебував з Отцем, в Його присутності, Його любові, шукав і прагнув перш за все цього. І тоді сам Бог творив через Нього.

–– Як вдається своїх знайомих «витягувати» на курс «Альфа»?

–– Витягувати не вдається ніяк. Тому уже давно не намагаюся це робити. Я лише за слушної нагоди говорю про існуючу можливість та свій власний пережитий досвід, розуміючи, що реально далі від мене нічого не залежить. Насправді людей до Бога приводить сам Бог, інколи за допомогою інших людей. Наше діло свідчити, словом, ділом, прикладом. Ми сіємо, а поливає, зрощує і збирає плоди лише Дух Святий. Не варто говорити іншій людині, що має зробити вона. Варто говорити про те, що колись зробив ти і що це змінило у твоєму житті. Зі свого скромного євангелізаційного досвіду я зробив висновок, що просто не варто впадати в крайнощі, тобто або щось настійливо, а то й агресивно нав’язувати іншій людині, або ж навпаки проявляти надмірну сором’язливість у відкритому сповідуванні своєї віри. Бо християни віку цього стали вже занадто скромними і толерантними у свідченні віри на відміну від своїх попередників чи сучасних так би мовити духовних опонентів. Бути християнином природно, як дихати, наприклад. Не бачу причин в силу якихось зовнішніх обставин затримувати дихання чи цнотливо вибачатися за те, що дихаю. Своїм диханням я не обмежую свободу іншого, але не маю наміру у відповідь певним чином обмежувати і свою.

–– Якщо торкнутися теми Твоєї роботи, то, очевидно, в ній виникають ситуації, коли треба йти на не Божі компроміси. (Вони виникають у всіх). Як їх вирішуєш?

–– Це непросте питання, де все легко розділити на чорне і біле. Тим більше тут неумісне дешеве моралізаторство чи псевдо духовний снобізм. Я просто пам’ятаю вислів, суть якого полягала в тому, що сатана ніколи не веде нас від добра до зла, але лише від більшого добра до добра меншого. Це ціна компромісів. Не думаю, що стосовно даного питання існують універсальні відповіді. Тому скажу лише про те, як це працює в моєму житті.

Є таке прислів’я, що розумна людина завжди знайде вихід із скрутної ситуації, в яку потрапляє, а мудра просто її завчасно уникає. Тому передусім намагаюся в своїй професійній діяльності бути мудрою людиною. Очевидно, це не завжди вдається і тоді неминуче доводиться робити вибір. Не твердитиму, що мені завжди вдається, що називається, робити кошерний вибір, проте на компроміси намагаюся не йти, як би вмотивовано це не виглядало. Просто розпізнаю вірне рішення через відчуття миру в серці і віддаю ситуацію Богові. Щоправда, це далеко не завжди комфортно, але тоді вже доводиться визначатися, кому я довіряю більше –– Господеві чи своїм мінливим відчуттям, страхам та переживанням. І що цікаво, в дев’яти із десяти випадків це не має жодних негативних наслідків. Воістину правий був мудрий чоловік, коли сказав: все моє життя було переповнене нещастями, переважна більшість яких ніколи не відбулася. Від себе лише додам: якщо ці потенційні нещастя ви долаєте з Богом.

Зрештою, питання вимушених, а тому так би мовити виправданих компромісів у професійній діяльності лежить у більш загальній площині. Засновник католицької організації Opus Dei святий Хосемарія Ескріва ще в минулому столітті запропонував сучасному світові вчення про апостольство мирян. Якщо коротко, то ідея така: незалежно від того, двірник ви чи президент країни, наша святість не може закінчуватися за дверима храму і кожен з нас покликаний освячувати вірою свою родину, дружбу, професію і навколишнє середовище загалом. Нам кожен день доводиться обирати, живемо ми у Царстві Божому і за його законами, чи за законами цього світу. І подвійне громадянство тут навряд чи можливе.

–– Ти мав стосунок до кредитних спілок. Їх вважаєш одним із способів кооперації і солідарності українців, як це називав свого часу Митрополит Шептицький?

–– Якщо мова йде про класичні кредитні спілки, то безумовно так. І не лише про них, а й про інші різновиди кооперативів – сільськогосподарські, споживчі, фінансові, будівельні, енергетичні. В свою чергу кооперативи є лише однією із форм базової самоорганізації людей з метою спільного вирішення своїх економічних, соціальних чи гуманітарних проблем. Лікарняні каси, фонди громад, об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, виробничі кластери, толока… Українці за своїм генетичним архетипом є нацією кооператорів –– християн, що живуть самодостатніми і саморегульованими громадами. Митрополит Шептицький прекрасно розумів це і багато доклався до запровадження такого роду ідей в повсякденному житті тогочасних галичан. Так було колись і з Божою допомогою буде знову, не зважаючи на духовні та ментальні наслідки історичних подій минулого століття. Євангелізація, всеохоплююча просвіта і розвиток різноманітних форм кооперативної взаємодопомоги –– це змінить нашу країну. І не лише нашу. Бо коли ми нарікаємо на владу, то часто забуваємо, що влада лише вершина піраміди, основу якої складають мільйони «я», які мислять і живуть як раби. Спочатку мають змінитися серця і уми людей, що зробить їх по-справжньому вільними від страху, служіння мамоні і духу рабства. Тільки такі люди в стані творити і бути віртуозними інструментами в руках Бога-Митця. Бо раби в залежності від обставин можуть бути рабами чи рабовласниками, холопами чи князями, «пересічними громадянами» чи олігархами. Тільки не вільними людьми, що здатні досягнути істинного самоусвідомлення, самоідентифікації та самодостатності на особистісному рівні. Форма самовираження раба у суспільстві – це юрба, класи, касти. І тільки вільні люди, які знають, що таке віра і гідність, творять благословенну Богом націю.

–– Політичні, громадські діячі, політологи, культурологи говорять про національну ідею. На твою думку, в чому вона може бути?

–– Пошук національної ідеї, яка може об’єднати суспільство і стати основою для подальшого розвитку країни та консолідації нації, розпочався не сьогодні і ймовірно закінчиться не завтра. Але, як на мене, християнство саме в собі і є найбільш універсальною національною ідеєю, яку лише знало людство, принаймні протягом двох останніх тисяч років. Просто треба обрати між двома різновидами засадничих національних ідей, носіями яких колись були два євреї – патріоти: Юда та Петро.

Перший, як і більшість його одноплемінників, сотнями років чекали на обіцяний древніми пророками прихід Месії, який як новоявлений цар з коліна Давидового поведе їх на криваву, але благородну боротьбу проти завойовників – римлян. І тоді восторжествує величне та незалежне іудейське царство, що базуватиметься на вірі та звичаях предків.

Другий – прийняв як свою національну ідею сказане Ісусом про Царство Боже у Нагірній проповіді. То що врешті решт оберуть українці? Національну ідею вічної боротьби з фантомами минулого заради ілюзій майбутнього? Чи стати Божим народом і нацією священиків, світлом для світу, який з кожним днем все більше божеволіє і котиться в прірву. В цьому полягає реальний вибір сьогодні. Натомість ми намагаємося обирати між тими альтернативами, між якими ми на перший погляд безапеляційно затиснуті сучасним світом.

–– А про які власне альтернативи йдеться?

–– Це куди рухатися Україні: на Схід чи на Захід. На Сході нас чекає авторитарна форма суспільного устрою, занепад будь-яких ознак національної ідентичності і консервативний, подекуди з елементами архаїчного язичництва архетип духовності. А на Заході – гіпер-ліберальний та квазі-толерантний тип суспільства, орієнтований на сите споживання і так звані базові громадянські свободи, частина з яких суперечить самій людській природі в розумінні споконвічного Божого задуму.

Ще один варіант –– просто постояти на місці, нікуди не рухаючись, вичекати більш сприятливої і визначеної з точки зору можливих перспектив кон’єктури на світовій геополітичній шахівниці, а тоді, правильно обравши момент, пробігти між краплями і зіграти свою власну партію. Як на мене, нам не варто намагатися віднайти себе у існуючій системі координат. Бо у всіх перерахованих вище варіантах немає справжнього життя, немає справжньої перспективи, немає справжнього духу, а бо іншими словами немає по-справжньому нової якості. Воістину, наше Царство не від світу цього. І ані прогресивні реформи, ані справедливі революції, ані удавана стабільність нам цієї якості не дадуть. Бо, як відомо, від перестановки доданків сума не змінюється. Особливо, якщо ці доданки однієї природи і одного походження.

Скільки би ми не переливали у посудини різного забарвлення та форми протухлу воду, живою вона не стане, а значить і не дасть життя. Лише єдине Слово Боже в стані реально змінити цю країну і цей світ. Утопія, цього ніколи не може відбутися у повноті тут, на землі? А власне які альтернативи. І як на рахунок слів з молитви, якої нас навчив сам Ісус: «…нехай буде Царство Твоє як на небі, так і на землі…» Просто кожний з нас має зробити вибір за себе, за дітей, за націю і країну. Персонально.

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА